ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
АФГАНСЬКА ВІЙНА ДЛЯ НАС НЕ СКІНЧИЛАСЯ...
Візитна картка співрозмовника
Народився в Оренбурзі. По закінченні Харківського військового авіаційного училища служив у Туркменістанському, Московському, Київському військових округах. У 1979–1981 роках обіймав посаду радника у ВПС Демократичної Республіки Афганістан. Пізніше — заступник голови Державного комітету України в справах ветеранів. Валерій Аблазов — член правління Національного Товариства Червоного Хреста України, Ради комітету з питань воїнів-інтернаціоналістів СНД, Української спілки ветеранів Афганістану та Ради організації ветеранів України.
Перу Валерія Івановича належать чимало книг, газетних публікацій про воїнів-«афганців», їхні повернення з чужини на рідну землю.
Полковник запасу. Нагороджений орденами «За службу Батьківщині» та Богдана Хмельницького, а також російським орденом Дружби. Нині Валерій Аблазов — радник Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

На афганській війні склали свої молоді голови 3280 вихідців з України, а 80 військовослужбовців потрапили до рук «духів». 65 чоловік і досі вважаються військовополоненими або пропалими безвісти. Про те, що робиться для з’ясування їхньої долі та повернення на рідну землю, розповідає радник Валерій Аблазов.
— Солдати ворожих сторін нерідко потрапляють у полон,— говорить Валерій Іванович.— В Іраку не уникнули цієї долі й американські вояки. Нагадаю, що за час перебування в ДРА обмеженого контингенту радянських військ у списки безвісти пропалих було внесено 417 радянських солдатів та офіцерів. З них удалося визволити 111 чоловік: 53 військовослужбовців під час бойових дій і 58 — після. 39 чоловік повернулися до рідних домівок не лише з Афганістану й Пакистану, а також зі США, Канади, країн Західної Європи, куди вони потрапили різними шляхами. Дев’ятнадцятеро колишніх військовослужбовців 40-ої армії залишилися на чужині: 12 — у США, четверо — в Канаді, двоє — у Швейцарії і один — у ФРН. Під час перебування в Афганістані радянських військ звільнені й повернені в Україну 11 чоловік. Семеро військовослужбовців, призваних до лав армії з України, згодом обрали місцем проживання інші країни.
— Дехто каже, що незалежній Україні не до них, мовляв, не вона їх туди відправляла і тому не поспішає з визволенням...
— Стверджувати це можуть лише циніки й ті, хто не в ладах з власною совістю.
Ще в листопаді 1991 року з групою лідерів Афганістану на чолі з Б. Раббані зустрічалися представники Української спілки ветеранів Афганістану, які порушували питання про звільнення наших військовополонених. Зроблено багато для з’ясування долі громадян, які потрапили в полон або пропали безвісти, повернення їх на Батьківщину. Зокрема, на початку 1990-х була створена міжвідомча робоча група з представників різних міністерств і відомств, громадських організацій. Вдалося встановити місця поховань двох колишніх вояків і уточнюються місця поховань ще шістьох. Інформацію, якою ми володіємо і яка може сприяти з’ясуванню долі багатьох полонених і пропалих безвісти, передано до посольств України в Теркменістані, Узбекистані, Росії, Індії, Ірані, Пакистані і навіть США.
— Під час Великої Вітчизняної війни сотні тисяч червоноармійців, які побували в полоні, радянська влада оголосила ворогами народу. Яким є ставлення нинішньої української влади, суспільства до тих, хто й досі залишається за Амудар’ю?
— Як до своїх співвітчизників, що, виконуючи військову присягу, стали жертвами необдуманих наказів керівників держави, якої вже немає. Ще у 1992 році Президент України видав Указ «Про підтвердження факту амністії громадян України — колишніх військовослужбовців контингенту радянських військ в Афганістані, які здійснили злочини». А уряд затвердив постанову, якою передбачено моральну і матеріальну підтримку колишніх вояків 40-ої армії.
Проблема, про яку йдеться, була темою переговорів під час візиту високопосадовців нашої держави до Афганістану й Ірану, а також на сесії Генеральної Асамблеї ООН. Представники українського уряду побували в Ірані, Афганістані, Пакистані, де теж працювали над розв’язанням цієї проблеми. Розглядалася вона на міжнародних конференціях, на нарадах глав держав та урядів країн СНД. Більше того, до її вирішення були залучені відомі у всьому світі неурядові організації — «Лікарі без кордонів», «Організація ветеранів закордонних воєн», «Дім свободи».
— Прихід кілька років тому до влади руху «Талібан» не ускладнив пошуки колишніх воїнів 40-ї армії?
— Звісно, що ускладнив: члени «Талібану» стали на досить жорстку, а то й жорстоку позицію стосовно «невірних», упродовж тривалого часу контролюючи значну частину території Афганістану. А захопивши в Кабулі владу, не відзначалися, м’яко кажучи, цивілізованим ставленням навіть до своїх співвітчизників.
— Скільки, Валерію Івановичу, наших співвітчизників досі перебуває на чужині і що відомо про їхні долі?
— З числа українців, які воювали в складі 40-ї армії, доля 65 чоловік нам невідома. Ми знаємо лише те, що під час бойових дій у складі своїх підрозділів ці люди потрапили в полон, пропали безвісти. Разом з тим у нас є інформація, що двоє колишніх військовослужбовців живі. З ними було налагоджено контакти й велася певна робота щодо їхнього повернення.
— За час, що минув, вдалося когось повернути на Батьківщину?
— Так. У 1993 році ми добилися звільнення Віктора Назарова, а у 1996-му — Валентина Дубини, Миколи Виродова. У 2005 році на Батьківщину повернули останки Євгена Петікова.
— Замало...
— Згоден. Але, зважаючи на соціально-політичну, релігійну ситуацію в Афганістані, настрої широких верств населення, особливо колишніх повстанців щодо колишніх їхніх ворогів, ісламський фанатизм, робити це дуже важко. Процес пошуку й повернення навіть однієї людини розтягується на довгі роки. Наприклад, голова делегації міжнародного Червоного Хреста в Пакистані Томас Гартнер ще в середині 90-х років обіцяв підтримку стосовно повернення до України А. Левенеця та Г. Цевми. Останній, до речі, ще в липні 1992 року заявляв про своє бажання повернутися додому. У Пянджі, на березі якої відбулася зустріч з останнім, з того часу багато води спливло, а він і досі на чужині...
У грудні 1992 року в місті Мозарі — Шаріді відбулася зустріч військовополоненого М. Бистрова з родичами, які живуть на Луганщині, а повернувся він лише наприкінці 1995-го. Правда, місцем проживання обрав Росію. Микола Заєць тривалий час вважався зрадником, який добровільно перейшов до моджахедів і воював проти радянських військ. Провівши відповідну роботу, ми з’ясували, що він не зраджував своїх, а загинув як справжній солдат, відмовившись від співпраці з ворогом. З’ясували і обставини загибелі Віктора Балабанова, Валерія Кускова, Сергія Коршенка. Сергій, до речі, хоч і потрапив у полон, але теж загинув як справжній солдат: він був серед полонених, котрі підняли повстання, вели нерівний бій з моджахедами, які в десятки разів переважали їх і в живій силі, і в озброєнні.
— А за яких обставин наші хлопці потрапляли в полон? Напевно, в бою?
— Не завжди... Наприклад, молодший сержант Віктор Назаров разом зі своїми товаришами були досить частими гостями одного з місцевих магазинів. Звісно, що дозволу в командування на його відвідування хлопці не питали... В один з 1985 року Віктор у черговий раз вирішив «отоваритись» у досить гостинного, як йому здавалось, господаря лавки: юнак забув, що він не в Ашхабаді (де перед тим служив, і був приємно вражений гостинністю тамтешнього населення), а в Кундузі. Так ось, зайшовши до магазина як завжди без зброї, він побачив господаря, що приязно посміхався. І ще — кількох бородатих усміхнених чоловіків, яких раніше він ніколи тут не зустрічав. Але це були не посмішки гостинних господарів, а мисливців, до рук яких прийшла здобич. Афганці, забираючи Віктора з собою, пообіцяли його через кілька днів обміняти на повстанців, що опинилися в руках місцевої служби безпеки.
Газетних шпальт не вистачить, аби розповісти, яких і скільки зусиль довелося докласти дипломатам, представникам різних відомств України й Росії, аби Віктор Назаров, а разом з ним і виходець з Молдови Леонід Вилку 1993 року повернулися до рідних домівок. Аби читач зрозумів всю складність роботи щодо їх визволення, скажу, що в ній брали участь міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв, віце-президент Росії Олександр Руцкой, який, до речі, і сам побував в афганському полоні, інші високопосадовці.
— Згідно з чинним законодавством колишні «афганці» мають певні пільги. У тих, хто й досі перебуває за тисячі кілометрів від рідної землі, або загинув уже після виведення радянських військ з Афганістану, є батьки. Здебільшого вони похилого віку, отримують мізерні пенсії. Чи не доцільно юрисдикцію цих актів поширити й на них?
— Доцільно. Тому вони користуються тими самими пільгами, що й сім’ї загиблих «афганців», а на тих «афганців», які повертаються до України, поширюється Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
— І наостанок, Валерію Івановичу, про перспективи розв’язання проблеми військовополонених і безвісти пропалих. Особисто Ви, як людина, котра провела в Афганістані кілька років і знаєте менталітет горців, їхнє ставлення до «шураві», вірите в успіх?
— Ця робота, як я вже казав, досить складна. Але я не жалкую, що взявся за неї. Більше того, отримую від неї величезне моральне задоволення, бо займаємося святою справою — поверненням батькам їхніх синів, з’ясуванням їхніх доль. На жаль, після ліквідації комітету в справах ветеранів України ця робота на державному рівні практично припинилася. Нині нею займаються лише дві громадські організації — Українська спілка ветеранів Афганістану і Національне Товариство Червоного Хреста України, очолювані народним депутатом Сергієм Червонопиським та Іваном Усіченком.
Від дня виведення радянських військ з Афганістану минуло 17 років. Але допоки на рідну землю не повернеться наш останній співвітчизник, не буде з’ясована доля всіх військовополонених, безвісти пропалих, та неоголошена війна для нас не закінчиться...

Сергій ЗЯТЬЄВ
також у паперовій версії читайте:

• ПУШКАРІВСЬКА ЦЕРКВА ПОВЕРТАЄТЬСЯ ІЗ ЗАБУТТЯ

назад »»»