ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СІМ’Я
ЗНАЙТИ СВОЮ ПОЛОВИНКУ
До мене унадилася сусідська дівчина — Вероніка Кравченко, учениця випускного класу. Для цих відвідин, що поступово стали майже щовечірніми, завжди знаходився привід — то газету позичити, то олівця чи гумку, то якусь книжку... Я розуміла, що причина для Вероніки — лише формальність, проте не заперечувала — нехай, якщо зумію, то щось, може, й пораджу, бо вдвічі з гачком за Вероніку старша... І чим я довіру заслужила — не знаю. Утім, мені здавалося, що дівчина ще тільки придивляється, вагаючись, говорити чи не говорити зі мною про головне, що її мучить. А що це саме так, я відчувала інтуїтивно.

Струнка, худорлява, з миловидним личком і світло-русявим волоссячком, Вероніка була чемною, вихованою, розумною, не без цікавинки-загадки, з властивими «сімнадцяткам» романтикою, максималізмом, з дещо завищеною, напевно, вимогливістю до себе й ще більшою критичністю щодо оточення. Це стосувалося однокласників, учителів і навіть її батьків, у яких Вероніка була одиначкою. У класі дівчина виділялася, по-перше, як єдина відмінниця, по-друге, як визнана красуня, а по-третє, як донька успішної матері, бізнес-леді Надії Кравченко, котра мала власний косметичний салон й обслуговувала деяких учительок, чим заробляла доньці певні преференції в педагогічному колективі.
Та не шкільні справи найбільше турбували Вероніку. І навіть не перше дівоче почуття закоханості (здається, воно її ще не навідувало), а стосунки в їхній родині. З її мамою й батьком я, звісно, була знайома, але тільки й того, що «здрастуйте — добридень».
...Якось пополудні в дощову неділю, коли носа на осінню мокву й витикати не хотілося, у мене затьохкав дзвінок на дверях — прийшла юна сусідка. Вона була схвильована й похмура.
— Можна? Як добре, що ви вдома! Мені потрібно з вами серйозно поговорити! — заявила з порога.
Вероніка попросила заварити каву, яку вона дуже любить, але дома не п'є, бо мама не дозволяє.
— Виходить, що беру гріх на душу, бо, пригощаючи тебе кавою, порушую прохання твоєї матері? — зауважила я.
— Прохання? Я вже доросла... Та й не прохання то, а наказ! Моя мама видає тільки розпорядження. Вона начальниця — на роботі й удома. І до всіх ставиться як до підлеглих. А з татка вона зробила нікчему, розумієте?
— Ні, не розумію.
— От про це я й хотіла з вами поговорити. Бо не знаю, як мені поводитися...
До самих сутінків розповідала Вероніка все те, що зуміла збагнути своїм розумом.
...Коли навчання в медичному інституті наближалося до завершення, Надія Барчук, як і її подруги по курсу та гуртожитку, активно шукала жениха-киянина. Вона не була відмінницею, тож аспірантура їй «не світила». Не була й красунею, не мала ні посагу на кооператив, за нею не стояв впливовий родич — одне слово, дівка не козир. А єдиний шлях зачепитися в Києві (чого вона прагнула над усе), отримати направлення на роботу в якусь столичну лікарню чи поліклініку — то було одруження з місцевим, і в результаті — київська прописка. Повертатися у свою рідну «діру», до якої треба їхати електричкою, потім автобусом і ще сім кілометрів пішака, Наді аж надто не хотілося. Але той однокурсник-киянин, на якого Надя розраховувала як на гідну партію і до якого загравала чи не з перших днів навчання, на останньому курсі раптом одружився з іншою однокурсницею. Оголосили розподіл, і повернення в рідну оселю стало дуже реальним. Часу на пошуки нового об'єкта кохання не було, і Надійка впала у відчай.
Щохвилини виглядала вона жениха, мов ясного сонця, та Василь з'явився на її горизонті несподівано. Наприкінці місяця вона стала в чергу за чеськими туфельками (тоді все путнє як дефіцит продавалося тільки «по знайомству» або в багатолюдних чергах під кінець місяця, якщо в магазину «не було плану»). Крик, тіснява, товпище, а їй так кортіло на випускному в інституті взутися гарно. І вона таки достоялася, останньою отримала заповітну коробку з «ходовим розміром», але хтось так смикнув її за рукав курточки, що той відірвався. Вийшла з черги і від пережитого, від щастя, що покупка в одній руці, та від прикрості, що рукав — у другій, вона гірко заплакала.
— Не побивайтеся так, дівчино, я вам допоможу, тут на п'ять хвилин роботи,— раптом пролунав над вухом чоловічий голос. Так вона зустрілася з Василем, який, як виявилося, був закрійником, працював в ательє індпошиву. Там він і припасував одірваний рукав.
На рік старший від Наді, Василь Кравченко був симпатичний, тихий, спокійної вдачі, закінчив технікум, відслужив у війську, повернувся на роботу. Добре грав на гітарі й співав. Непогано заробляв. Подругу життя ще не встиг собі знайти, тож випадкова знайома трапилася вчасно.
Василь жив з батьками у двокімнатній квартирі в центрі Києва. І Надя свого шансу не впустила. У травні у тих самих туфельках, що стали призвідцями знайомства, вона впевнено стала на весільний рушник (як заповідає народна прикмета, ступила перша, щоб керувати в сім'ї. Так і сталось).
Отримавши київську прописку, Надя нарешті попрощалася з «кошмарними снами» про село. Коли закінчувала інтернатуру, під серцем уже ворушилася дитинка. Свекор забігав-заопікувався квартирою для молодого сімейства, і свої перші кроки Вероніка зробила в малогабаритній, але затишній і тепленькій «хрущовці». Молода мама Надя відчувала себе справжньою господинею, а ще — героїнею, яка ощасливила і батька Василя, і свекрів, і свою сільську родину...
Щойно Вероніка доросла до дитсадка, Надя почала влаштовуватися на роботу, бо «треба було робити кар'єру». Працювати дерматологом їй не вельми хотілося, от і почала шукати шляхів, щоб у чиновники потрапити — в районне, потім у міське управління охорони здоров'я, а згодом і в профільне міністерство влаштувалась. Вероніка, ставши школяркою, запам'ятала свої перші відчуття, що мати — значущіша, головніша, успішніша, ніж батько.
— Мама постійно говорила своїм подругам і гостям, які до нас приходили, що вона, заступник завідувача управління в міністерстві, незручно почувається як дружина «всього лиш» закрійника,— з осудом в голосі розповідала Вероніка.— А тато, до речі, був чудовим майстром, шив шкіряний верхній одяг, причому найскладніших фасонів, для нестандартних людей. З усього міста, з області, а то й здалеку до нього зверталися — шив чудово. Заробив на машину, отримав права, гараж побудував, квартиру сам чудово відремонтував, але мамі все недогода. Дорікала, що в нього непрестижна робота і що не вміє брати за неї добрі гроші. Тато й справді рвачем ніколи не був, зайвого не вимагав з клієнтів. Гризла-гризла його мама, а коли почалися нові віяння, сказала: «Якщо ти не робиш кар'єру, то зроблю я», і почала створювати своє мале підприємство — косметичний салон. Забрала батька з ательє, і вже вісім років він у неї — особистий водій.
— А як водія — вона вже його поважає? — вирвалося в мене.
— Де там! Рота не дає розкрити. «Мовчи, Василю, не верзи дурниць!» — коронна фраза при всіх, щойно він збирається слово мовити. А він, між іншим, начитаний, філософією цікавиться. От тільки в матері авторитету не має.
— А чому ж вона так поводиться?
— Бо не любить тата й не любила, мабуть, ніколи. Вона мені сама розповідала, що з дитинства була одержима мрією вирватися на вищі керівні щаблі. Тепер я розумію, що тато був для цього лиш засобом. А він терпить, бо однолюб. А ще він готує чудово, і смачнючі торти пече...
— Ага, то це татових рук справа, коли на весь під'їзд аромати-запахи?
— А то чиїх рук? Мама не пам'ятаю коли й куховарила. Вона то в салоні, то в спортзалі, то в басейні, то в санаторії...
— Може, вона, вибач, що таке кажу, має когось...
— Іншого чоловіка? Та де там! Вона, може, й завела б собі когось, та кому така начальниця потрібна? Тільки ділові стосунки. Я нізащо не буду такою, як мати!.. Мені дуже батька шкода. Я ж знаю, що він скучає за своїм ремеслом. Хочеться йому майструвати. Але ж мама навіть його швейну машинку наказала в гараж вивезти. І от знаєте, чого я до вас прийшла? Ви мені дуже подобаєтесь. Ви за характером дуже подібна до мого тата, з такою дружиною, як ви, він розцвів би. А я поряд була б. І мені було б радісно, коли я бачила б його щасливим, а не «нікчемою», як каже мама. Ви ж одинока, я знаю, то познайомтеся з татом, а я умовлю його розлучитися з мамою й одружитися з вами.
Ці останні фрази Вероніка промовляла дуже швидко, наче боялася, що я її переб'ю і тоді їй не вистачить снаги сказати те, що надумала. Її широко відкриті очі були повні сліз, а при словах «одружитися з вами» вона обвила мої плечі своїми тоненькими гінкими рученятами, притулилася личком до моєї щоки й заридала. Я такого повороту не чекала, то й не одразу знайшлася, що сказати. Помовчавши трохи, почала:
— Моя дитино! Так у житті не буває! Твій тато по-своєму щасливий, бо любить маму, і не ти можеш вирішувати його долі.— Я намагалася вкласти у ці слова якомога більше ласки і серйозності, але вони вийшли якимись кисло-солодкими.— Та й про мене ти мало знаєш, люба моя Вероніко. У мене теж складна доля...
Дівча запитливо підвело голову.
— Я обожнювала свого першого і єдиного чоловіка Андрія. Йому було двадцять, мені вісімнадцять. Закохалася... Звичайний хлопець з периферії, він одружився на мені, як я потім зрозуміла, бо потрібна була прописка і відстрочка від армії, у чому мій батько полковник, йому посприяв... Сина народила, виростила (він тепер працює за кордоном), а своєю кар'єрою пожертвувала, хоч можливості мала, мабуть, більші, ніж Андрій Мстиславович. Покинула аспірантуру заради того, щоб допомогти йому написати спершу кандидатську, потім докторську. За моєю рекомендацією взяли його на кафедру в інститут. Двадцять років ми прожили, а тоді він заявив, що покохав свою студентку, і подав на розлучення. Потім ще й став вимагати розміну квартири. Так я й опинилася в цих шістнадцяти квадратних метрах, бо на той час у нього вже народилася донька від дружини-студентки. Ось так...
— Мабуть, він не був вашою половинкою,— впевнено хитнула головою моя юна співрозмовниця.— Я читала, що в кожного є своя половинка, тільки треба вміти її розгледіти, дочекатися. Тільки її — і нікого іншого. Я обов'язково шукатиму свою половинку...
— Звичайно, дитино, звичайно. Серце підкаже...
Цієї ночі я довго не могла заснути, але коли сон таки почав знемагати, я відчула, що нині перегорнулася не вельми радісна сторінка мого життя і завтра почнеться нова...

Лариса ПОЛІЩУК
також у паперовій версії читайте:

• ЛЬВОВУ — НОВИЙ СТАДІОН

назад »»»