ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ЗАКОН СКОРОЧЕННЯ ЗЛОЧИНІВ
На чергових прес-конференціях і міністр внутрішніх справ Юрій Луценко, і генеральний прокурор України Олександр Медведько повідомили приємну новину: виявляється, порівняно з аналогічним періодом минулого року злочинність у державі знизилася майже на 20 відсотків, а кількість крадіжок, зокрема, скоротилася аж на 41 відсоток. Та не поспішаймо радіти: ніякої заслуги правоохоронних органів у цьому немає. Просто Верховна Рада зробила нашій міліції щедрий дарунок: прийняла три закони, згідно з якими деякі найбільш поширені види злочинів... перестали вважатися такими.

Була крадіжка — стало дрібне розкрадання
Злочин попадає до статистики лише тоді, коли порушено кримінальну справу. Більшість заяв громадян, адресованих міліції, як правило, містять скарги на сусідів чи близьких родичів, і за наслідками перевірки в порушенні кримінальної справи частіше за все відмовляють через відсутність події чи складу злочину. Проте іноді криміналу не вбачають навіть у випадках, коли крадіжка є незаперечним фактом. Справа в тому, що в законодавстві закріплено два поняття крадіжки: дрібна, котра кваліфікується як адміністративне правопорушення, і більш велика, за яку передбачено кримінальну відповідальність і покарання, пов'язане з позбавленням волі. Така практика характерна для всіх часів та народів: навіть за Сталіна за крадіжку чотирьох колосків можна було відкараскатися штрафом, а вже за п'ять — потрапити до в'язниці.
Кожна країна встановлює свою межу дрібної крадіжки, котра постійно змінюється разом з добробутом народу. Донедавна в Україні ця межа становила 51 гривню, тобто три неоподатковуваних мінімуми доходів громадян. Ця позиція була закріплена в статті 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУАП), проте вона стосувалася лише державного та колективного майна, тобто застосовувалася до так званих несунів із заводів, фабрик та універсамів. Що ж до крадіжок приватної власності, то тут формально мінімальної планки не було: працівники міліції, суду та прокуратури визначали її на око, залежно від того, чи значної матеріальної шкоди заподіяно жертві з огляду на її матеріальне становище. Зазвичай, коли шкода не перевищувала двохсот гривень, у порушенні кримінальної справи відмовляли за малозначимістю — згідно зі статтею 11 Кримінального кодексу України. Проте іноді так само чинили, якщо йшлося про суму понад двісті гривень. Та коли вдавалося спіймати запеклого злодія, на якому тавра ніде ставити, його могли запроторити до буцегарні й за десять гривень.
У 2003 році законодавець вирішив, що настав час планку піднімати, і відповідно до Закону «Про податок на доходи фізичних осіб» величину шкоди стали визначати новою міркою — вона називалася податковою соціальною пільгою, яка дорівнювала мінімальній заробітній платні. Щороку вона мала підвищуватися, оскільки парламент наприкінці кожного року, затверджуючи бюджет, визначає й розмір мінімальної зарплатні.
Рішення мало набрати чинності з 1 січня 2004 року, мінімальна зарплатня тоді дорівнювала 205 гривням. Та це означало б, що межа дрібного розкрадання одразу сягне 615 гривень. Такий стрімкий стрибок неодмінно спричинив би плутанину й безлад, причому не лише в криміналістиці, а й в інших галузях людської діяльності, де застосовувалася податкова соціальна пільга. Тому народні депутати вирішили, що потрібен певний перехідний період, поки люди звикнуть (скажімо, до 2007 року), коли сума цієї пільги поетапно доросте до мінімальної зарплатні. Так, наприклад, у 2004 році вона становила 30 її відсотків, у 2005 — 50% і так далі. Не заглиблюючись у математику, скажемо, що у 2004 році межа дрібної крадіжки складала 184,5 гривень, а в 2005 — 393 гривні.
Таке гуманне ставлення до людей, що схибили в житті, було цілком виправдане, поки справа стосувалася лише державної чи колективної власності. Наприклад, хлопець викрав з вітрини магазину мобільний телефон вартістю 300 гривень, і йому за це, згідно з адмінкодексом, щонайменше «світило» 204 гривні штрафу. Та якщо він украв такий самий телефон у когось в метро, його, за кримінальним кодексом, могли засудити до трьох років позбавлення волі. Здається усе цілком логічним: власник магазину не збідніє через один телефон, зате для приватної особи це може бути великою втратою.
Але другого червня 2005 року сталося те, чого ніхто не чекав: Верховна Рада ухвалила закон про внесення змін до статті 51 КУАП, і відтепер дрібною крадіжкою стало вважатися викрадення не лише державного чи колективного майна, а й взагалі чужого, тобто приватного й особистого. При цьому поняття «дрібне викрадення» включало не лише крадіжку, а й шахрайство, привласнення чи розтрату майна — і за все це визначено максимальне покарання — штраф 255 гривень або 15 діб адмінарешту.
Це призвело до того, що величезний масив кримінальних злочинів перейшов у категорію адміністративних правопорушень і, зрозуміло, перестав фігурувати в статистиці злочинності. Причому розміри цього масиву в найближчому майбутньому будуть лише зростати, оскільки у 2007 році мінімальна заробітна платня становитиме вже 400 гривень, а межа дрібної крадіжки, відповідно, зросте до 1200 гривень. Тож хто б не сидів у кріслі міністра внутрішніх справ через рік чи два, так би мовити, апріорі, він зможе з чистою совістю доповісти, що при ньому злочинність у країні значно знизилася.

Проти бідних
Підвищення межі дрібної крадіжки міліція сприйняла «з почуттям глибокого задоволення», оскільки одним махом стало менше зайвої та непотрібної (для неї) мороки. Нині за мінімальної зарплати 350 гривень ця горезвісна межа дорівнює 525 гривень.
Уявіть ситуацію, за якої людина вкрала що-небудь на 500 гривень. Якщо її спіймають одразу, міліція складе адміністративний протокол і доправить до суду. Але якщо зловмисника не спіймано, до міліції звертатися марно. Там, звичайно, приймуть заяву, але в порушенні кримінальної справи відмовлять через відсутність складу злочину з огляду на малозначущість події.
У Кримінальному кодексі в статті 185 законотворці визначили кілька видів крадіжок: зі зламом, скоєні повторно чи за попередньою змовою групою осіб. Для адміністративного кодексу усі ці обтяжливі обставини не мають значення: відсидів 15 діб і йди красти далі.
Верховний Суд України розіслав на місця роз'яснення з приводу квартирних крадіжок: якщо крадія спіймано, але вартість викраденого не «дотягує» до певної суми, його треба судити за статтею 162 Кримінального кодексу — незаконне проникнення до житла. На словах це звучить красиво (якщо взяти до уваги, що крадієві за це не загрожує позбавлення волі), але що поробиш, коли в райвідділах міліції навіть старші офіцери уявлення не мають про таку статтю. Вони ніколи не стикалися з нею на практиці, оскільки слідство в таких випадках провадить прокуратура, бо ця стаття спрямована переважно проти тих працівників міліції, котрі полюбляють робити незаконні обшуки, за що їх могли посадити до в'язниці на термін від 2 до 5 років. Нині кримінальних справ за цією статтею як кіт наплакав, оскільки «домушники» — це не та публіка, на яку прокуратура має витрачати свій дорогий робочий час.
Питання про компенсацію шкоди, заподіяної жертвам дрібних крадіжок, взагалі лишилося поза увагою. Якщо людина щось виносить через прохідну заводу чи супермаркету, її або зразу ловлять на гарячому, або не ловлять взагалі, тому там питання про відшкодування збитків гостро не стоїть. Але крадіжки особистого майна мають дещо іншу специфіку, крім того, зловмисник іноді встигає крадені речі продати, а гроші пропити.
У випадку порушення кримінальної справи питання про компенсацію вирішується паралельно з покаранням винного: слідчий виносить постанову про визнання потерпілого цивільним позивачем, а суддя, виносячи вирок, оголошує й рішення про задоволення чи відмову в задоволенні цивільного позову. Але в адміністративній справі держава стурбована лише тим, як покарати правопорушника, а захистом своїх майнових прав потерпілий мусить займатися самотужки, тобто позовну заяву, сплачуючи всі судові витрати.
Таким чином, новий закон передусім боляче вдарив по найбідніших верствах населення. Якщо у заможного городянина, наприклад, вкрадуть мобільний телефон вартістю 500 гривень — для нього це лише дрібна неприємність. Але якщо в сільській глибинці в безробітного селянина вкрадуть кабана на ту ж суму — для нього це вже трагедія. Жителі великих міст не дуже обурюються порушенням свої прав, а в провінції народ традиційно мовчить.
Про те, що законодавець щось наплутав у цьому питанні, свідчить навіть офіційна статистика. У першому півріччі 2005 року міліція розкрила 52 тисячі крадіжок, а за шість місяців цього року — лише 29 тисяч. За принципом сполучних посудин різниця у 23 тисячі пред'явлених звинувачень у кримінальних справ щодо крадіжок мала перейти в розряд адміністративних правопорушень за дрібні крадіжки. Проте останніх додалося лише на шість тисяч, оскільки кількість зловмисників, притягнутих до відповідальності за статтею 51 КУАП, зросла з 3235 до 9917.
Отже, з цього можна зробити принаймні висновки. Перший — в Україні стали менше красти, у що жодний тверезий українець, звичайно, ж не повірить. Другий — міліція стала гірше працювати, оскільки спіймано менше крадіїв. Але ж грабіжників, гвалтівників та вбивць за той же період спіймано не менше, а в деяких випадках навіть більше, аніж за аналогічний період минулого року. І третій висновок — закон насправді є у тому розумінні, що ухвалювали його, спираючись не на конституційні положення про непорушність права приватної власності, і не на принцип, згідно з яким жодний злочин не повинен лишитися безкарним, а керуючись якимись іншими, більш прагматичними міркуваннями.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• 20-РІЧНИЙ ТОРГОВЕЦЬ КРАДЕНОГО АВТО ЛЕДЬ НЕ ПОПЛАТИВСЯ ЖИТТЯМ
• ХАБАРНИЦІ З УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ
• ОПЕРАТИВНИКИ ВИРВАЛИ ДИТИНУ З ЛАБЕТ САДИСТА

назад »»»