ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЕКОЛОГІЯ І ЗДОРОВ’Я
АНДРІЙ СЕРДЮК: «ЛЮДСТВО ВРЯТУЄ ГІГІЄНА»
На межі століть і тисячоліть проблеми екологічної безпеки людства набули глобального характеру. Ми всі реально відчуваємо це, так би мовити, на побутовому рівні та із цілком зрозумілим занепокоєнням споглядаємо у майбутнє. Що чекає нас, наших нащадків у цьому збуреному природними катаклізмами, пандеміями раніше невідомих хвороб і, певна річ, техногенними катастрофами світі?

Відповіді на виклики сучасності шукають фахівці різних напрямів науки, які оцінюють стан і перспективи нашого довкілля і його вплив на людину. Спробуймо виокремити з цієї сфери і розповісти про доробок колективу відомого в нашій країні та далеко за її межами Інституту гігієни і медичної екології імені Олександра Марзєєва АМН України — провідної наукової установи в галузі охорони навколишнього середовища і здоров'я населення та еколого-гігієнічної безпеки держави. Тим більше, що для цього є поважний привід. У ці дні громадськість відзначає 75-річчя від дня його заснування. Все це зумовило тематику нашої розмови з директором інституту, членом-кореспондентом Академії медичних наук України Андрієм Сердюком.
— Посилаючись на Бориса Олійника, почну із запитання: як «оцінити на вагах доби усі долання й перемоги» очолюваного Вами колективу інституту?
— Якщо продовжити цитування улюбленого мною поета, нагадаю, що ці рядки він адресував собі. Пам'ятаєте: «в незвідане дороги я першим клав. Собою, і — в собі». Повертаючись до прози, зазначу, що науковці інституту завжди прагнули бути першопрохідцями у галузі медицини, яку обрали.
Гідним прикладом на цьому шляху стала для нас самовіддана діяльність Олександра Микитовича Марзєєва — фундатора інституту, який протягом чверті століття був його директором. Саме за його ініціативи розроблено революційні на той час принципи охорони атмосферного повітря. Недооцінка цієї проблеми призвела до нинішнього небезпечного для людини стану земної атмосфери. Ще 1935 року інститут провів першу в СРСР конференцію з охорони атмосферного повітря. У його стінах теж уперше заговорили про захист води від забруднення і розробили санітарні норми й засади водопостачання.
Без перебільшення, було проведено величезну роботу із планування, забудови та благоустрою міст і сіл, оздоровлення Донбасу. Опрацьовано гігієнічні основи та санітарно-гігієнічні висновки за проектами Києва, Харкова, Дніпропетровська, Луганська, Запоріжжя, Полтави, Миколаєва та багатьох інших міст. Усе робилося для того, щоб людині жилося в них безпечно і комфортно. Хоч як прикро, але нині нерідко розбудовують міста, особливо нашу столицю, без належного урахування існуючих санітарно-гігієнічних норм. Ми з цим ведемо рішучу боротьбу, але, ніде правди діти, перемога не завжди на нашому боці.
Повертаючись до історії інституту, нагадаю, що в листопаді 1944 року, коли ще йшла Велика Вітчизняна війна, уряд України ухвалив рішення про переведення інституту з Харкова до Києва. Наші вчені зробили унікальний внесок у реалізацію комплексу державних і суспільних заходів під час повоєнного відродження України. Принципово новим у науковій діяльності колективу стала фізіологічна спрямованість гігієнічних робіт, виявлення впливу чинників довкілля на організм людини.
В інституті започатковано нові напрями розвитку науки гігієни, які забезпечили йому передові позиції не тільки в нашій державі, а й серед країн Східної Європи та світу. Це передусім проблеми канцерогенних і фізичних чинників, а також хімічних алергенів. Про пріоритетність цих напрямів, їх фундаментальність свідчить, зокрема, й те, що понад 30 років інститут плідно співпрацює з фахівцями в галузі гігієни багатьох країн світу. Він був одним серед передових закладів цього профілю, який упродовж майже 17 років курував одну з трьох наукових програм співробітництва з американськими вченими в галузі медицини — біологічну дію електромагнітних випромінювань.
— Мені відомо, що з перших днів аварії на Чорнобильській АЕС науковці інституту брали безпосередню участь у вивченні та ліквідації жахливих наслідків цієї всепланетарної катастрофи...
— Так. У той час саме в нашому інституті була єдина в Україні лабораторія радіаційної медицини, де почали вивчати проблеми радіаційного забруднення території країни, розробляли першочергові профілактичні заходи. Тепер цими проблемами опікуються п'ять лабораторій. Підготовлено низку практичних рекомендацій стосовно безпеки населення й тих, хто працює в зоні ЧАЕС. Уперше з позицій медичної науки розроблено концепцію створення цілісної системи контролю за безпечною експлуатацією атомних станцій та протидії радіаційним аваріям.
Фахівці інституту доклали чимало зусиль для ліквідації наслідків таких надзвичайних ситуацій, як спалахи холери в Одеській та Миколаївській областях, забруднення річки Інгулець скидами шахтних і стічних вод Кривбасу, повінь у Закарпатській області. Оцінювали і прогнозували перебіг санітарно-гігієнічної ситуації, що склалася із захворюваністю дітей у Чернівцях та селі Болеславчик на Миколаївщині, населення міста Комсомольська на Полтавщині.
Досвід учених інституту й узагальнення ними міжнародних законодавчих документів став у нагоді під час розробки чинного законодавства незалежної України — законів «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», «Про охорону атмосферного повітря» та інших.
За вагомий внесок у розвиток медичної науки й підготовку наукових кадрів інститут у 1981 році було нагороджено орденом Трудового Червоного прапора, а на початку нинішнього віку він отримав статус академічного, що стало новим етапом у його історії. Проте кращі традиції минулого зберігаються й донині. Це насамперед наступність, послідовність і наполегливість в актуальних наукових розробках, повага до наших попередників і постійна увага до нинішніх працівників і майбутніх фахівців.
— Ви, Андрію Михайловичу, лише четвертий директор інституту за 75 років його існування. Яку роль відіграв цей поважний академічний заклад у Вашому житті? Що згадуєте в ці ювілейні дні?
— Моя доля склалась так, і я їй вдячний, що після закінчення санітарно-гігієнічного факультету в Дніпропетровську я потрапив до Верхньодніпровська, де свого часу працював видатний вчений-гігієніст, перший директор нашого інституту О. Марзєєв. Така постать не могла не привернути уваги молодого лікаря-практика і я зацікавився його життям і діяльністю, що через багато років, коли я вже очолював інститут його імені, допомогло мені видати книгу про нього «Заповіт вченого — профілактика».
Та це було потім. А тоді, 1966 року мене запросили до Інституту загальної і комунальної гігієни (так тоді називався наш інститут) на наукову конференцію з нагоди 10-річчя смерті О. Марзєєва. Після мого виступу, до якого я ретельно готувався, директор інституту Д. Калюжний запропонував вступити до аспірантури. Проте тему дисертації про аспекти гігієнічної охорони здоров'я у зв'язку зі зростанням електромагнітних випромінювань він затвердив лише з третього «заходу», що, до речі, не стало йому на заваді «перетворитись» згодом на палкого прихильника нового напряму наукових досліджень.
Після захисту кандидатської дисертації мене запросили на роботу до відділу науки і навчальних закладів ЦК КПУ спочатку інструктором, а потім протягом 13 років заступником завідуючого, де я відповідав за аспекти охорони здоров'я і соціального забезпечення.
— За час роботи в ЦК Вам доводилось не раз зустрічатися з В. Щербицьким. Що найбільше запам'яталось зі спілкування з ним?
— Хочу наголосити на тому, що ім'я цієї видатної людини несправедливо забуто. Добре, що нарешті припинилася необґрунтована і образлива критика на його адресу. Багато в чому цьому посприяли урядові заходи, присвячені 85-річчю від дня народження Володимира Васильовича.
Найбільше мені запам'ятались два епізоди, які відіграли важливу роль у моєму житті. Перший з них пов'язаний з Чорнобильською катастрофою. Після аварії на ЧАЕС він викликав мене і запитав: що таке бер? Я відповів, що це — біологічний еквівалент рентгена і гігієнічно допустимим нормативом вважається опромінення в сумі п'яти бер. У Москві на той час cтверджували, що безпечна норма — 50 бер. В. Щербицький нагадав мені про це і знову запитав: ви відповідаєте за свої слова? Я підтвердив.
Після його дзвінка до Москви мені зателефонував заступник міністра охорони здоров'я СРСР О. Щепін, який очолював чорнобильську групу в ЦК КПРС. Він із явним незадоволенням повідомив, що «поріг відселення з районів, прилеглих до ЧАЕС, знижується до 10 бер». Потім відбулось усе те, що нині не є секретом — евакуація і переселення постраждалих від аварії.
Другий епізод стосується захисту докторської дисертації, який передбачався після виходу у світ моєї монографії, що з'явилась у видавництві «Наукова думка». В. Щербицький знав про це і попередив мене про те, що захист дисертації в Україні так чи інакше асоціюватиметься з моїм службовим становищем.
Я повідомив, що врахував цю обставину і попросив у нього дозволу захищатися у Москві, в Інституті гігієни АМН СРСР. Так воно і сталось. Згодом дізнався, що саме він рекомендував мене на посаду першого заступника міністра охорони здоров'я. Потім мене призначили міністром.
Ще один нюанс. Я говорив, що працював у Верхньодніпровську, звідки родом був В. Щербицький. Його мати, попри всі умовляння сина, так і не переїхала до столиці. Я чим міг, допомагав по медичній частині до останніх її днів, хоча особисто вона рідко висловлювала якісь прохання, а зверталась в основному по допомогу своїм друзям і знайомим. На жаль, Тетяні Іванівні випала тяжка материнська доля. Вона пішла з життя пізніше за свого видатного сина.
— Як афористично висловився французький філософ Габріель Оноре Марсель, значною мірою від нас залежить, чи живуть ті, хто пішов у небуття, в наших спогадах чи ні.
— Я б до цього афоризму додав ще й такі слова: «продовжуємо ми чи ні їхню справу». Працівники нашого інституту по праву вважають себе послідовниками О. Марзєєва, чий бюст зустрічає кожного з нас біля інституту по дорозі на роботу і проводжає додому. Він був фундатором нашого закладу і одним з найвидатніших практиків і вчених у своїй галузі. За його глибоким переконанням, профілактичний характер медицини є невідворотним. І це — закономірно. Людство проголосило найвищою мірою визначення якості життєдіяльності суспільства збереження життя і здоров'я кожної людини. Сприяють цьому передовсім гігієнічна наука і санітарна практика, в основі яких — первинна профілактика захворюваності. Вона реалізується на популяційному рівні шляхом запобігання шкідливому впливу на населення негативних чинників довкілля, на індивідуальному — здоровим способом життя. Збереження здоров'я має стати культом кожного громадянина.
Далеко не прості умови сьогодення зобов'язують кожного з нас переосмислити мету гігієнічної науки. Лише використання сучасних еколого-гігієнічних підходів у рамках доказової медицини дасть змогу обґрунтувати управлінські рішення, спрямовані на захист і зміцнення здоров'я людини. Базовим інструментом для превентивної медицини є оцінка чинників ризику для здоров'я та зниження їхньої ролі у формуванні громадського здоров'я.
Усі покоління вчених інституту — від професорів і до лаборантів упродовж 75 років усвідомлюють цю незаперечну істину і продовжують визначати найсприятливіші принципи співіснування людини і природи, людини і суспільства.

Розмову вів Олександр ПОБІГАЙ
також у паперовій версії читайте:

назад »»»