ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСІЙ КОГАН: «МРІЯ МОГО ЖИТТЯ — СТОВІДСОТКОВО ДЖАЗОВЕ РАДІО»
Радіоведучого, джазового популяризатора, журналіста, музичного продюсера Олексія Когана мені пощастило бачити і чути не тільки на сцені під час концертів, імпрез, а й спілкуватися з ним за лаштунками.

Він вражає делікатністю, демократичністю, доброзичливістю, гумором і відсутністю повчальності. Його ім’я для багатьох стало певною мірою легендарним, він — ходяча джазова енциклопедія, людина-символ, своєрідний київський архетип. Йому, як й усьому джазові, притаманна самоіронія, тому з ним легко.

«В Україні є все: від архаїки — до ультраавангарду, від Баха — до Оффенбаха»
Радіопередачі Когана заворожують шляхетно-сердечними інтонаціями, артистичною інформативністю, захопленістю музикою і вірою в цінності джазової культури.
Музиканти вважають, що роль Олексія Когана в розвитку українського джазу, у формуванні музичних смаків нації важко переоцінити, Україні в цьому розумінні пощастило.
Олексій народився в музичній сім’ї (мама досі викладає музику в дитсадку), закінчив музичне училище (клас скрипки), але замість підготовки до вступу до консерваторії поплив на пароплаві бас-гітаристом у складі джаз-бенду. Напевно, нема такого ресторану чи кав’ярні у Києві, де б Коган не грав на початку 70-х. У армії служив у танковій частині, під час аварії сильно обгорів, тому про кар’єру бас-гітариста довелось забути. Проте розпочався джазовий подвижник, колекціонер музики. Логічно Олексій закінчив бібліотечний факультет Київського інституту культури. З початку 90-х Коган — радіокоментатор оновленого радіо «Промінь», згодом — «Континенту». Нині його можна почути на частотах «Мюзік Радіо» і «Ера-FM», і, звісно, побачити на всіляких джазових подіях.
— Пане Олексію, почнемо, напевно, зі «спектрального» аналізу українського джазу? Які барви в ньому домінують?
— Певна річ, що про український джаз нема сенсу говорити «в дусі» радянського джазу, коли українське було частиною радянського. За точку відліку візьмемо 1992 рік, 14 років український джаз розвивається — регіональний і столичний. Ситуація в Україні складається таким чином, що провінційні джазисти так чи інакше осідають в Києві, бо реально роботу вони нині можуть знайти тільки в столиці. Напевно, так відбувається в усьому світі, наприклад, у Америці, батьківщині джазу, «працює» загальновідоме гасло: «Хочеш бути популярним у Штатах, здобудь популярність в Нью-Йорку». Щоправда, якщо хочеш ствердитися як блюзмен, треба ще «засвітитися» в Чикаго.
Говорячи про Київ, можна згадати про львівську джазову діаспору, харківську джазову школу, вінницький джазовий напрям, тернопільських, одеських, донецьких музикантів... А ті, хто залишилися в провінції, під час зустрічей на фестивалях кажуть: «Ну що, іншого виходу немає, треба збиратися в Київ». А з іншого боку є парадокс: у Києві нема жодного джазового фестивалю. Всі вони існують поза межами столиці. Гарний фестиваль у Вінниці, до речі, 7 вересня стартує вже дванадцятий. Є джазовий карнавал у Одесі, щоправда, мені не дуже зрозуміла політика його організаторів: мало запрошують українських музикантів. Аргументують, що фестиваль робиться на російські гроші, тому запрошують росіян, але як казав один кіноперсонаж: «За державу обидно», бо в Україні є музиканти, котрих не соромно показувати будь-де. Є чудовий фестиваль в Донецьку — «ДоДж», який цього року вже відбувся, але в листопаді донеччани запропонують продовження фестивалю, його продюсер Олександр Сєрий навіть оголосив цікаву річ: фестиваль матиме назву «ДоДж-2006/2». Його відвідають справжні зірки: квартет «Манхеттен трансфер», вокальний секстет «Take 6», ісландська група «Меццо форте». Звісно, гратимуть також українські музиканти. Назву ще фестиваль в Коктебелі. Як на мене, що не зроби тут, усе буде гарно. Тому що там джазова музика є додатком до усіх благ, які супроводжують людину на благословенній кримській землі. Коктебель чекає на суперзірок, таких як Стенлі Кларк, Біллі Кобем, приїдуть музиканти з Фінляндії, Росії, Ізраїлю, Франції.
Київ на цьому тлі невиразний. Є фестиваль «Єдність», який відбувся у березні, здається, вп’яте, але за своєю потужністю він не може рівнятися з названими видовищами. Так сталося.
Щодо розмаїття джазових стилів і напрямів, то в Україні нині існує, як кажуть, все: від архаїки — до ультраавангарду, від Баха — до Оффенбаха. Можна почути гарні диксиленди, винахідливих авангардистів, щоправда, український авангард лишився, так би мовити, без своєї голови, торік пішов із життя мультиінструменталіст Олександр Нестеров, йому було лише 51, і це — величезна втрата. Хоча Сашко залишився невизнаним і незрозумілим остаточно, однак люди, які розуміються не тільки на авангарді, а й на музиці взагалі, кажуть про нього тільки з повагою, і не тільки тому, що про небіжчика погано не говорять, це був видатний музикант, і колеги зараз відчувають порожнечу.
Узагалі-то мені важко говорити про національний джаз, тому що я сприймаю його тільки в руслі виконання і використання фольклорних першоджерел. У нас поки ці речі мають якийсь пунктирний характер, хоча є добрі приклади синтезу, можна згадати київську групу «Етновейшен», чудовий проект Марини Юрасової (яка називає себе Младою) «Ой, весна, весна», де залучено кращі українські музичні сили (не тільки джазові), наприклад, бандурист Роман Гриньків, вібрафоніст Дмитро Марченко, гітаристи Сергій Овсянников і Володимир Шабалтас, контрабасист Денис Дудко, інші. Вельми хочеться, щоб українських музикантів упізнавали так, як упізнають поляків, французів, ірландців, аби вони більше грали свого, тоді можна буде говорити про український джаз.
Я сам вигадав наступну «формулу». Американські джазові стандарти українські музиканти навчилися грати, другим кроком була співпраця українських музикантів з американцями і європейцями (таких прикладів — чимало, доречно згадати останні виступи київського «Радіобенду» Олександра Фокіна, який упродовж двох років записав чудові концертні програми з такими зірками як гітарист Джонатан Батлер, вібрафоніст Рой Ейєрс і саксофоніст Ерік Маріентал). Третій крок — своя оригінальна музика. Знаєте, останні диски українських виконавців — піаністки Наталії Лебедєвої й співачки Юлії Роми, басиста Ігора Закуса, групи «Схід-Side» — на сто відсотків оригінальна музика, тобто вони не використовують джазові стандарти, а грають своє. Тепер залишилося ще, як на мою думку, повноцінно використовувати фольклорну музику, багату, різнобарвну, чудову. Треба мати розум і самоповагу. Я часто згадую Польщу. Ось де вміють цінувати своє, пишатися ним. Людина може поважати інших тільки тоді, коли вона поважає сама себе. Тому про український джаз, мені здається, говорити зарано. Нині у нас не найкращі часи для джазу, в Києві закрився клуб «А-7», що був осередком зустрічей джазових музикантів. Щоправда, продовжують ще грати джаз у «Клубі-44», у невеличкій кав’ярні «Джаз-дует», але знову повторю, нині в столиці, де мешкають майже три мільйони людей, немає жодного джаз-клубу! Це не може не хвилювати й дивувати.
— Чому ж так відбувається?
— Певно, спрацьовує загальновідомий вислів: «Джазу добре там, де він є». Якщо його зараз замало в Києві, значить, йому тут погано. Але я навчився до того ставитись діалектично, це, знаєте, як листя на деревах: восени його мало, навесні — багато. Виходить, не сприятливий зараз час для джазу в нас, але життя триває. Я хотів би зазначити, що джазова культура не є часткою української культури, вона є культурою альтернативною, і чекати допомоги від держави — смішно, хоча є поодинокі випадки, скажімо, концерти Міжнародного джазового абонементу в Києві. Петрові Полтарєву вдалося отримати певні кошти на організацію цих концертів від Міністерства культури і туризму.
Продюсерська агенція «Артліга», з якою я, до речі, співпрацюю, робить небувалу річ в Україні: з 18 до 24 вересня у музичній дитячій джазовій школі, де Полтарєв є директором, відбудеться джазова академія, тобто запрошені поважні викладачі зі Сполучених Штатів Америки, Росії, України проведуть семиденний майстер-клас-академію з дев’ятої ранку до шостої вечора. Мені запропонували викладати протягом тижня курси з історії джазу і я із задоволенням прийняв запрошення. Готуються також концерти в рамках Міжнародного джазового абонементу, які відбудуться восени-взимку. Отже, є позитивні зрушення.
До речі, я півтора року викладав курс історії джазу в бізнес-школі при Києво-Могилянській академії. Я побачив там молодь, котра, можливо, у майбутньому стане українською елітою. 16—18-річні хлопці й дівчата вільно володіють українською, російською, англійською мовами, в їхніх очах віддзеркалюється увесь світ, їм цікаво. Я пишаюсь, що на мої факультативні лекції записалося 23 особи, а ходило шістдесят. За чотири-п’ять місяців я побачив із приємністю, як ці діти змінювались й наповнювались.

«Люди мають слухати улюблену музику, а не нав'язану»
— Як Ви ставитесь до того, що музичний ринок спонукає хороших джазових музикантів іти в попсу?
— Це нормально. Приміром, Віктор Єпанешников, видатний джазовий барабанщик, двадцять п’ять років працював у Мусліма Магомаєва. Завдяки цьому отримав квартиру в Москві. Йому завжди було цікаво грати джаз і він його грав.
Перед джазистами, які переїжджають в Київ з інших міст, одразу постає питання житла. Значить, треба заробляти. Музикант іде грати в попсу, що зайвий раз свідчить про вищий рівень джазмена. Попсового музиканта ніколи в джазові кола не запросять. Подивіться на живі концертні тури західних зірок популярної музики, тієї ж Мадонни або Стінга. З ними їздять два-три джазових музиканти.
Мене не бентежить, що контрабасист Денис Дудко грає в «Океані Ельзи», бас-гітарист Ігор Закус, гітарист Володимир Шабалтас, піаніст-клавішник Родіон Іванов, чудовий джазовий звукорежисер Андрій Макаренко працюють у «Віагрі». Джазові музиканти працюють з Ані Лорак, Гаріком Кричевським. Піаніст, композитор, аранжувальник Валерій Волков працює у Таї Повалій, він є перший, до речі, чию музику грали зірки американського джазу, свій дебютний альбом записав у Нью-Йорку в 1995 році. Першокласний клавішник Юрій Шепета робить аранжування для Костянтина Меладзе.
Як можна людині закидати «зраду жанру», коли вона заробляє гроші? Музикант — така сама професія як журналіст, учитель, лікар, сантехнік, він має за свою роботу отримувати гроші. А вже потім реалізується його бажання займатись улюбленою справою, якщо він не ледащо. Наприклад, Ігор Закус працює у «Віагрі», грає з групою «NG», нещодавно видав другий сольний альбом. Тобто він бажає ствердитися. Хтось інший (прізвищ не називатиму) не дуже цього хоче, бо лінькуватий, і виправдовується, що не вистачає часу.
Зазвичай спрацьовує «правило» великої джазової людини, музико-знавця з Санкт-Петербурга, мого колеги, з яким я часто роблю подвійні конферанси, Володимира Фейєртага: «Я не знаю жодної людини, котра займалась джазом, потім назавжди його полишила і почала займатись чимось іншим». Мені здається, що всі справжні джазисти повернуться у джаз, можливо, це відбудеться тоді, коли з’явиться впевнений життєвий баланс, коли вони нарешті отримають все, що хочуть отримати від роботи з поп-зірками і від цього життя. Усвідомлення цінностей приходить пізніше. На мене справив величезне враження передсмертний лист Габріеля Гарсіа Маркеса, в якому є приблизно така думка: «Я хотів би сказати усім молодим, котрі рвуться на гору, (бо вважають, що на горі все найкраще і вони там вхоплять щастя), що найважливіше відбувається, коли сходиш із гори».
— Яким ми можемо творчо побачити завтра, післязавтра Олексія Когана?
— Важко загадувати, можу тільки сказати, що вмію працювати 25 годин на добу, і знаю, як це робити. Плани? Щоб мої друзі, котрі завжди мені допомагали і яким завжди допомагаю я, це — Віктор Овчинников і Андрій Макаренко (обидва звукорежисери і продюсери) були поруч, аби мої рідні були здорові. Якщо говорити про ідею-фікс, вона полягає в тому, щоб джазове радіо все ж таки відкрилося, причому не хочу обіймати на ньому якусь посаду, а прагну бути звичайною ефірною конячкою і якимось чином впливати на музичну політику радіо. Це радіо має відокремитись від політичних пристрастей, транслювати, можливо, коротенькі, на дві хвилини, новини і прогноз погоди, давати можливість людям, котрі мислять не так, як більшість нашого соціуму, отримувати і слухати музику, яку вони хочуть, а не яку їм нав’язують протягом тих самих 25 годин на добу, про що навіть говорити не хочеться. Мрію привезти в Київ кілька дивовижних артистів, котрі вже в такому віці, що одного дня можуть просто перестати грати. Я готовий до будь-якої співпраці будь з ким. Отже, стовідсоткове джазове радіо лишається для мене ідеєю фікс і мрією життя. Тим паче, що прецедент у мене був. Коли відкрили оновлений «Промінь» 1992 року, то основною ідеєю було творити нове радіо незалежної України, зробити все, щоб люди перестали слухати російськомовний «Маяк» і слухали україномовний «Промінь». Коли це завдання було вирішено, усіх нас... скоротили. Я далекий від хизування, коли кажу, що я радий, що моє прізвище — серед прізвищ радіожурналістів, котрі зробили Українське Національне радіо цікавим. Зараз воно не таке, і можливо, тому що ми на ньому не працюємо. Не можу не згадати Миколу Аммосова, Андрія Батьковського, Олександра Васильєва, Володимира Попова (Царство йому Небесне), Олега Горського (Царство йому Небесне), Вероніку Маковій, Антоніну Медведєву, Олега Буреніна, Тетяну Діденко, Ірину Гуцалюк, Дмитра Гальону... Це — профі, вони творили «Промінь» і люди його слухали. А потім почалися закиди: «Американські шпигуни». Наші начальники, які їздили на «Маздах» і «Фордах», дивилися телевізори «Панасонік», умикали відеомагнітофони «Соні», розповідали мені про любов до України. Я завжди казав: «Чому я маю зізнаватись в коханні публічно? Любов до Батьківщини — теж інтимна річ, людина має роботою доводити, чи любить вона свою Батьківщину». Вважаю за комплімент, коли росіяни казали: «У Росії джаз ніколи не існував вісім років на державному радіо, а в Україні існує». Може, в цьому національна ідея та ставлення до своєї Батьківщини? Коли мене «закінчили працювати» на радіо «Промінь», я переживав, мій тато тоді сказав: «Чого ти переймаєшся? Ти працював вісім років на державному радіо, ти робив ці програми, тебе слухали люди з усієї України щодня, ти став відомим завдяки цим програмам. Це було з тобою, а не з кимось іншим! Пишайся і радій». Тато підвів риску: «Усе в житті має початок і має закінчення. Ця сторінка в твоєму житті завершилась, перегорни її».
2006 рік, можливо, це — переддень нової сторінки життя, яка, сподіваюсь, подарує чимало дивовижних подій.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»