ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
МИКОЛА БЕНЕДИЩУК: «РУКОЮ ІКОНОПИСЦЯ ВОДИТЬ ГОСПОДЬ»
Якби можна було подорож у часі втнути, аби зазирнути в очі безмежно лагідні, торкнутись рук тендітних, висповідатись схиливши голову...
Якби можна було пензлем стати в руках іконописця, аби хоч на мить відчути наближення до лику Господнього, і з відчуттям тим іти по життю, не від неділі до неділі, не від свята до свята, а щодня, щохвилини викохувати в собі часточку божественного світла, нести промінь той до інших.

Якою має бути людина, котра пише ікони? Мабуть, не просто писати має, а душу вкладати, горіти тією справою. А щоб ще й інших навчати, дорогу собі прокладати серед заздрощів і перешкод усіляких, має силою володіти безмежною...
Торік у Хмельницькому урочисто була відкрита перша в Україні школа канонічного письма та ікони під назвою «Нікош» (у перекладі з грецької — Святий Миколай-чудотворець, що від початку заснування студії, а потім і школи є її покровителем).
Якщо першопочатком усього є Бог, то все ж засновником і вчителем цієї школи є Микола Бенедищук.
— Пане Миколо, чому саме іконопис?
— Культура нашої релігії — глибока, а іконопис за останні сто років був просто винищений, і я відчував цю порожнечу. Заходячи до храмів, одразу бачив, що люди, котрі їх розписували, робили те, чого не вміли. Я вирішив заповнити цей вакуум і разом з дружиною вирушив до Греції, де ми вчилися два роки іконопису, й саме візантійської техніки письма, бо це — основа всього іконописання. Крім того, українська ікона, знана у всьому світі й датована Х– ХІІ ст., була писана візантійською технікою.
Я був на першому всесвітньому симпозіумі присвяченому українській іконі, де зібралися представники 18 країн. Ми всі зійшлися на думці, що державу слід представляти не академічною іконою (хутірською), а високою школою, візантійською технікою письма. Ця техніка побудована на лінійності, вона настільки чиста, що одна зайва лінія може поламати ікону. Це — висока майстерність.
— Проте визнаний і академічний стиль?
— Так, до прикладу, в Почаєві є два храми: Троїцький прописаний суто візантійською технікою, та інший — академічним стилем, канонізований у ХVІІІ ст. У нашій школі ми віддаємо перевагу канонічній техніці побудованій на візантійській школі, яка створювалася в VI–VII ст., але третину часу приділяємо новій техніці.
— З чого починається ікона?
— Усе починається з дошки. Мало хто знає що для ікони потрібна липа, в неї кручено-волокниста структура деревини, котра не розтріскуватиметься пластами як, скажімо, у сосни. Ця дошка мусить бути сушена в природних умовах п’ять-шість років, на неї наклеюють льон, аби не було тріщин, а потім наносять спеціальний клей у кілька шарів.
Це — всесвітньо відома техніка Андрія Рубльова і Феофана Грека. Ми маємо змогу спостерігати ці ікони й нині, тому взяли цю техніку на озброєння. Кожен іконописець має сам підготувати собі дошку, саме з цього починається навчання в нашій школі.
— Як зароджувалась школа?
— Ми хотіли відродити ікону, а для цього потрібно набрати учнів, навчити їх. Хто навчиться — працюватиме, і робитиме це професійно. Ми знали чого хочемо, завдяки цьому десять років існує студія, а тепер вже і школа. Крім того, наша школа є мистецьким закладом, тому у нас навчаються усі охочі, часто із благословення своїх духовних наставників.
Ураховуючи те, що учні — різних конфесій, ми запровадили правило: перед початком роботи кожен про себе промовляє молитву. В письмі використовуємо освячену воду, малюємо фарбами на водній основі, які з часом не вицвітають; дотримуємось усіх канонів, але в душу дитини не втручаємось.
Звичайно ж, потрібно пройти відбір, художню освіту мати не обов’язково. У нас в школі навчаються близько 50 учнів — із Хмельницького та області. Набрати більше не можемо фізично, а конкурс чотири людини на місце...
— Чи вікові обмеження існують?
— Набираємо учнів від 13 до 20 років, адже школа є державним закладом. Та існує ще студія, де вік значення не має. Найстаршому нашому учню — 43 роки, він ніде не вчився малювати. Звичайно, легше працювати з молоддю, люди, котрим за сорок, у яких є художня освіта, вважають що все в житті досягли, і я їх нічого нового не навчу. Десь через півроку визнають свої помилки, але до того часу існує бар’єр, який важко подолати.
— Чи були люди, яким ви відмовляли?
— Ми беремо всіх, хто може малювати, а непорядна людина в колективі не приживається. Такі випадки були. Є інший варіант, коли діти приходять не за власним бажанням, а з батьківської волі. Я одразу попереджаю: якщо таке побачу то відрахую, не треба займати чуже місце.
— Як довго треба вчитися?
— 1270 фактично відпрацьованих годин. Учнів набираємо впродовж усього року, ведеться табель, усе розписано по годинах. П’ятеро наших учнів навчаються у Львівській академії мистецтв, в інших закладах, пов’язаних із малюванням. На одну ікону витрачаємо близько трьох-чотирьох місяців.
— Проте усі ікони схожі між собою...
— Ікони мають виписані канони, і по всім святим є зразки образів. Можна додати якісь деталі, частково змінити задній план, але не саму побудову фігури. Якщо це Почаївська Богородиця, то увесь світ знає — це саме вона. У Почаєві канонізували Анфілохія Печерського, нам запропонували написати з його портрета ікону, це вже нова ікона, написана саме нами, візантійською технікою. Та має право на існування живопис на біблійну тему, усе, що ви уявляєте, можете зображувати.
— Де є писані Вами ікони?
— Ікони, написані дитиною, є її власністю. Мої ж ікони можна зустріти в храмах у Хмельницькому, в Городищенському монастирі, що поблизу Шепетівки (він був збудований ще 1534 року). Я гадаю, це — святе місце, там п’ять великих ікон, писаних мною; в Почаєвській, Києво-Печерській лаврах. Чимало робіт є в депутатів, у попередніх президентів — Кравчука та Кучми, також для Ющенка ми написали Св. Георгія.
Крім того, роботи нашого колективу побували на різних виставках. Наприклад, на виставці, яка проходила в США, не могли повірити, що такі ікони виходять з-під пензля 15-річних підлітків. Нещодавно мене запросили до Канади, в Торонто, до церкви Св. Володимира для проведення виставок. Там в університеті Св. Володимира мав майстер-класи та читав лекції про розвиток іконопису в Україні та в Хмельницькому. Зустрічався з Петром Лопатою, найвідомішим у Канаді іконописцем, він був у захваті від робіт наших учнів.
Навесні знову вирушимо з дружиною до Канади, аби прочитати ще курс лекцій.
У Києві ми теж проводимо виставки. На Великдень у нас заплановано велику виставку в Києві, присвячену 10-літтю нашої студії.
— Яке враження на Вас справила українська діаспора в Канаді?
— Знімаю капелюха перед цими людьми. Вони народились в Канаді, їхні діти виросли тут, але вони чудово знають українську мову і культуру, чого немає, приміром, серед українців у Америці.
— Що для Вас Хмельницький?
— Мені надзвичайно подобається це місто. Хоча я родом із Житомирщини, живу тут майже 20 років, тут зустрів свою дружину. Була пропозиція переїхати у Київ, в США, та я не бачу сенсу, люди всюди однакові.
— На чому тримається Ваша сім’я?
— На правді й вірі. Гадаю, що з брехнею можна світ обійти, але назад не повернутися. Це важливо — жити чесно.
— Чого не вистачає для повного щастя?
— Здоров’я в моїй сім’ї. Та все ж, я щасливий, що займаюсь своєю справою.
Згоден із висловом, що коли людина пише ікону, її рукою водить Господь, плекаю надію, що з моєю допомогою таких рук буде більше...

Надія ТЕЛЕХОВСЬКА
також у паперовій версії читайте:

• ПЕРЛИНА ЗОДЧЕСТВА БУКОВИНИ ВІДВІДАЄ АВСТРІЮ

назад »»»