ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
АНАТОЛІЙ БОРСЮК: «НАЙСТРАШНІШЕ — НАДМІРНА ПОЛІТИЗАЦІЯ ТЕЛЕБАЧЕННЯ»
Телеведучого Анатолія Борсюка представляти легко і водночас складно. З одного боку, він на слуху і на виду у мільйонів українських телеглядачів. Немолодий, спокійний, вдумливий, з модною «триденною щетиною», він захоплює віртуозним володінням аудиторією, миттєвою реакцією в спілкуванні з цікавими людьми будь-яких професій. Він ніколи дешево не епатує і водночас завжди тримає драматургічну напруженість, вельми часто виступаючи у трьох іпостасях: як автор, режисер і ведучий.

Уважні глядачі добре пам'ятають телепрограми: «Кіноностальгія», «Нічна розмова з жінкою», «Монологи», «Кримінальні історії», «Подвійний доказ», «Перший мільйон». Нині в прямому ефірі ми можемо бачити Анатолія Давидовича в «Чорному по білому».
З іншого боку, заслужений діяч мистецтв Анатолій Борсюк — людина-айсберг, що накопичила багато досвіду, чеснот, звань і нагород. У першій половині життя він став знаним кінорежисером: зняв вісім повнометражних науково-популярних і документальних фільмів, понад 20 короткометражних картин, чимало з яких стали переможцями престижних кінофестивалів. А. Борсюк — лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка. Є головою державної екзаменаційної комісії в Інституті театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
У спілкуванні Анатолій Давидович вражає відвертістю, йому не притаманні поза, пафосність, милування собою, він постійно виливає цеберку холодної води на «власну значущість». Але в нього є «слабкість» — непозбутня тяга до кіноакторства. За найменшої нагоди Борсюк намагається потрапити в кадр. Тому придивляйтесь: у всіляких художніх серіалах ви можете побачити несподіваного Анатолія Давидовича у зовсім незвичних ролях.
— Анатолію Давидовичу, Ви виросли в сім'ї лікарів. Яким чином потрапили на телебачення?
— Спочатку було кіно. А щодо медицини, то я не дуже любив хворих, мав можливість бачити їх багато років, бо батьки мої й сестра працювали в медицині: батько і сестра лікарями, а мама — медсестрою. Я кілька разів був на операціях у тата і у мами, і мені це дуже не сподобалось, може, тому, що я не у тому віці туди потрапив, коли це, окрім жаху, може викликати ще й захоплення. Отже, я вирішив, що по цій стезі не піду. Батько віддав мене до топографічного технікуму. Оскільки після сьомого класу в мене було чимало трійок, він міркував так: «Хай якусь освіту отримає, тільки не армійську». Він познайомився десь на відпочинку з директором топографічного технікуму, вони домовились, я так-сяк склав іспити і вступив туди. Провчився п'ять років, отримав диплом геодезиста і звання молодшого лейтенанта, бо там була військова кафедра, отримав права водія третього класу і у всеозброєнні вийшов у життя. Я їздив у численні експедиції: по Україні, союзних республіках, Сибіру. Річ у тім, що я за розподілом потрапив до інституту «Діпрогаз», який проектував газогони. Оскільки в Західному Сибіру відкрили родовища, наш інститут займався прокладанням газопроводів «Ігарка — Тазівське — Норильськ» і «Середня Азія — Центр». Там я, в основному, два роки і трудився. Хлопець я був молодий, працювати мені не дуже кортіло, як і зараз, до речі. Я звільнився і почав шукати місце під сонцем, займався різними роботами: працював у зоопарку, в Театрі російської драми імені Лесі Українки монтувальником декорацій, бібліотекарем у Центральній науковій бібліотеці. Лежачи на дивані надумав, що найкраще піти вчитися на актора: нічого особливого до вступу вчити не треба, точних наук там нема, а віршик прочитав і — студент! Я почав вступати до всіх театральних інститутів Москви. Один рік нікуди не потрапив, другий, третій. На четвертий рік у мене вийшов вік для вступу на акторський факультет, бачу: шлях тільки до режисури, там вікові обмеження були до 35 років. Аби не їздити до Москви, подав документи до кінофакультету Київського театрального інституту. І з першого разу вступив. За п'ять років став кінорежисером. Працював на «Київнаукфільмі» майже 20 років, а коли на початку дев'яностих кіно у нас практично закінчилось, мені зателефонував Олександр Роднянський. (З ним я працював на «Київнаукфільмі», до речі, був його наставником, у мене навіть є почесна грамота за його виховання, як молодого фахівця). Отже, влітку 1996 року, коли телеканал «1+1» розширювався і ставав повноцінним, Роднянський запропонував роботу. В серпні виповнилось десять років, як я працюю на цьому каналі.
— Ким і з чого Ви починали?
— Я був автором, режисером і ведучим програми «Кіноностальгія». Ми показували старі радянські фільми, я сам їх відбирав, їздив, брав інтерв'ю в акторів, котрі грали головні ролі в цих стрічках. Ми показували хороше кіно, в якому знімались справжні великі кіноактори, зрозуміло, що мені було вельми цікаво з ними спілкуватися (на жаль, багатьох з них нема на цьому світі...).
Потім деякий час робив розважальне шоу «Нічна розмова з жінкою», яке було побудоване на розмовах із популярними відомими жінками, передовсім актрисами. Далі кілька років знімав свою найулюбленішу програму «Монологи», інтерв'ю з найвідомішими персонами колишнього Радянського Союзу, які були справжніми культурними і духовними авторитетами в СРСР, і не тільки, у другій половині ХХ ст.
Після цього два сезони знімав кримінальні фільми — жахливі історії з морем крові та неймовірними людськими моральними потворами. Я навіть якось прийшов до Роднянського і сказав, що не можу це робити, бо мої враження від людей скотилися на найнижчий рівень. Глядачам, може, це дивитися цікаво, а мені доводилось цілими днями вивчати матеріали з прокуратури: протоколи допитів і свідчень, відеоматеріали розтинів та ексгумацій. Антигероями були нелюди, котрі не просто вбивали, а ще й мучили по-звірячому, різали на шматочки...
Слава Богові, вималювалась інша перспектива. Для програми «Подвійний доказ» шукали пару під Корчинського, для того щоб трошки врівноважити його імідж провокатора, радикала, екстравагантної людини.
Нині працюю у новому проекті «Чорним по білому».
— Зазвичай Ви миттєво орієнтуєтесь і реагуєте слушною фразою-думкою. Напевно, потрібно бути енциклопедистом, ерудитом, щоб легко спілкуватись з представниками всіх професій? Як це відбувається?
— Зрозуміло, я не можу сказати, що я — енциклопедист, але з часів праці на «Київнаукфільмі» знаю, що треба добре підготуватися, аби під час інтерв'ю розмовляти з будь-яким фахівцем на рівних хоча б упродовж перших 10–15 хвилин. Я так готуюсь до роботи і зараз.
Хто у нас на каналі є провідними ведучими? Зазвичай люди, котрі не закінчували спеціальні телекурси. Наприклад, Ганна Безулик закінчила фізико-математичний факультет університету, Ольга Герасим'юк за освітою журналістка, В'ячеслав Піховшек — філософ, я — кінорежисер. Мені, може, легше: я і в кадрі звик і поза ним, мені хоч прямий ефір, хоч у запису, ані трохи адреналіну з цієї причини в голову не б'є. Ні камера, ні мікрофон мене не дратують і не лякають, я просто спілкуюсь із людьми.
— Отже, Ви все знати не можете. Як, перепрошую, викручуєтесь?
— Я намагаюсь не потрапляти в ситуації, коли треба викручуватися. Потрібно, знову-таки, ретельно готуватися до ефіру. Хоча і викрутитися неважко. Можна зробити, приміром, вигляд, що ти це знаєш, але не хочеш говорити. Або спеціально сказав дурницю, щоб спровокувати дискусію в студії. Є безліч прийомів, які напрацьовуються за роки роботи. Практично всі наші ведучі — самоуки, бо спеціальної літератури на цю тему у нас немає.
— Прямий ефір, як на мене, завдяки нашому розбурханому менталітетові й тим запальним людям, котрі приходять в студію, це, напевно, мінне поле?
— Так, певний ризик справді існує.
— Яким чином Ви гасите скандали? Чи треба вже так прагнути прямих ефірів?
— Глядачам, по-перше, цікавіше дивитися прямий ефір, бо вони знають, що це відбувається на їхніх очах, вони розуміють, що їх не дурять: нічого не приховують, не монтують, не присипають цукром, не підміняють. По-друге, не треба запрошувати людей, про яких ти не знаєш, як вони поводитимуться в певній ситуації, вибір у принципі достатній і це дозволяє бути переконаним у тому, що все пройде нормально.
Насправді конфлікт у програмі необхідний, це — основа драматургії будь-якого мистецького твору. Якщо програма побудована на зовнішніх конфліктах, треба запросити таких людей, котрі можуть один з одним конфліктувати перед камерами,— значить, ти запрошуєш Іваненка, який не любить Петренка, а у Петренка є претензії до Іваненка. Вони можуть перед програмою мирно розмовляти один із одним, вітатися, навіть цілуватися, потім, коли йде програма, попрацюють на електорат, полаються трошки, поскандалять і після ефіру в хорошому настрої, з почуттям виконаного обов'язку розходяться по своїх партійних чи професійних кутках. Не контрольованих скандалів у прямому ефірі майже ніколи не буває, по-перше, ведучі — люди перевірені, фахово підготовлені до будь-яких колізій, з більш-менш міцними нервами, аби не піддаватися власним емоціям і не підбурювати до конфлікту присутніх.
Хоча в Україні чимало є охочих працювати в протилежному напрямі: ви хочете це подивитись, чудово, ми заведемо двох чи більше політичних недоумків у студію, вони влаштують скандал, ви отримаєте задоволення... Я теж, у принципі, можу або розбурхати присутніх у студії, довести їх до конфлікту, або ці конфлікти пригасити в зародку. Для цього існують професійні прийоми, я орієнтуюсь за ситуацією й знаю, як усе можна владнати.
Перед кожним ефіром розмовляю з учасниками програми, вони знають, куди прийшли, до кого і який результат ми всі хочемо отримати. Побути брутальним скандалістом — лише задля цього мало охочих прийти до мене в студію. Зазвичай хтось має на меті пропіаритися, хтось — висловити власні думки, а з тими, хто з ними не згодний, можуть активно і більш-менш тактовно посперечатися. Але так, щоб вступати у фізичні сутички, битися, ображати один одного — у мене це буває вкрай рідко. Була одна така «історія» на «Подвійному доказі»: під час рекламної паузи побилися двоє учасників програми. Я наполіг на тому, щоб цей епізод поставили в змонтовану програму, і потім одна зі сторін була незадоволена й намагалась подати на мене в суд. Ще був конфлікт під час Помаранчевої революції. В одній з програм я жорстко вступив у полеміку з поважним високопосадовцем, який безпідставно звинуватив мене в хамстві. За це мене колеги хвалили. Ще якось я примусив піти з програми одного з гостей. Поки я розмовляв з іншою людиною, він видавав образливі репліки з приводу національного питання.
Я веду до того, що конфлікт заради конфлікту мене зовсім не цікавить. Проте я не вважаю, що безконфліктність — ознака хорошого виховання, бо є речі принципові, за них треба боротися, а не залишати цю роботу для гостей у студії, слід займатись цим і самому, і демонструвати свою позицію. Я не вважаю, що ведучий має бути сторонньою особою в моменти, коли чубляться гості, й отримувати задоволення від того, що це цікаво дивитися глядачам.
— Окрім брутальності, засилля реклами, що є найстрашнішим на телебаченні?
— Реклама — запорука фінансової стабільності каналу, і від цього нікуди не дінешся, бо хтось мусить платити за роботу телебачення. Інша справа, що кількість, якість і розподіл реклами в ефірній сітці має ретельніше контролювати Національна рада з питань радіо і телебачення.
Найстрашніше — надмірна політизація телебачення, що використовується як інструмент для промивання мізків і пресингу електорату. Кожна політична сила намагається мати телерупор, і це надто впливає на політику каналу, зміст новин, на наповнення ефірної сітки. Якщо політик не «світиться» на телебаченні, вважайте, що його нема, бо про нього не знають. Він може проводити будь-яку найгучнішу акцію на вулиці чи будь-де, та якщо там немає журналістів і про це ніхто не напише чи не покаже «по ящику», то, вважайте, взагалі нічого не було, бо про це ніхто не дізнався. Найбільшої шкоди каналам, найперше свідомості журналістів, було нанесено саме тиском різних політичних сил на журналістське середовище. Журналісти з деформованими професійними стандартами повноцінно працювати вже не можуть, і це — жахливо.
— Чи на Вас тисли, судились з Вами?
— Топ-менеджери під час бурхливих подій останніх двох-трьох років намагались, щоб основні ведучі нашого каналу не потрапляли в цей бруд. Тому нас більш-менш уберегли, але величезна кількість інших журналістів все ж таки потрапила в ці жорна і, на жаль, вони не могли втриматись, бо тиснуть так, як глядачам нашим не снилось. Глядачі часто радять: «Ви не говоріть ту брехню, яку вас примушують говорити». Це — окрема тема, я б хотів побачити, як вони витримали б цей шалений тиск.
Усі ми зіпсовані часами «темників», тому вже спрацьовує самоцензура: десять разів подумаєш, чи варто тобі казати правду, яку ти знаєш. Може, тобі нічого за неї не буде. А може, і буде. То краще просто промовчати. Зараз можна не обманювати, але і не обов'язково говорити правду.
Щодо судів... На початку 2005 року був позов доньки колишнього міністра транспорту і зв'язку Кірпи — на мене, на редактора Кіпіані й на Івана Салія, який брав участь у програмі, пов'язаній зі смертю Кірпи. Але там не було про що говорити, я не знаю навіщо вона це зробила, наші адвокати двічі ходили до суду, але позивачка не приходила і справу закрили.
— Який Ви поза професією? Що у Вас для душі?
— Телебачення — для мене невелика частина того, чому я присвячую своє життя. Поза роботою займаюсь тільки родиною. Популярність мене не цікавить, гроші самі по собі теж мені не дуже цікаві, бо я невибагливий. Машини і дачі у мене нема, я ношу джинси і кросівки, у мене є чотири казенні костюми, які висять в костюмерній на телеканалі. В. Маяковський сказав: «Много ли человеку нужно? Небольшие штаны и кое-что из хлеба». Я завжди був такий, і дружина моя така, і діти такі. Не тому, що вони приземлені, просто їм вистачає того, що в них є. Адже вони мають можливість мати більше, можливо, відчуття того, що коли вони захочуть, зможуть це мати, і утримує від зайвих надбань. Приємна сама можливість. Я інколи можу зайти до дорогої крамниці й з задоволенням побачити: оце і це я міг би купити, якби воно мені було потрібно. З радістю думаю — не потрібно! І виходжу з крамниці вільною людиною.
А як повітря мені потрібні моя дружина і обидві доньки, задля яких я займаюся тим, чим займаюсь. Я хочу, щоб вони не бідували, щоб пишалися мною, аби їм не було соромно за все, що роблю.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»