ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАУКА
АСПІРАНТУРА: СТИМУЛИ Й ГАЛЬМА
Свобода творчості
Вступаючи до аспірантури, молода людина, зазвичай, має певний досвід наукової праці нехай початкової, але нерідко вже серйозної. Завдання викладачів — якнайуважніше ставитися до студентських досліджень, виступів, публікацій, щоб здібні молоді люди відчували: це в них не дитяча забавка, а важлива справа. Діє проста формула: чим вищі вимоги до наукових студій студента, тим успішнішим буде аспірант. Коли ж у шкільні й студентські роки потрібний потенціал не накопичено, тоді надолужити втрачене протягом навчання в аспірантурі досить важко.

Час в аспірантурі позначений низкою переваг. По-перше, це значна свобода творчості. Чимало проблем, які в минулому не рекомендувалось або й навіть заборонялось студіювати, нині стає об’єктом наукового дослідження. Для прикладу назву численні «білі плями» історії, неопрацьовані архівні матеріали, замовчувані раніше мовні та літературні явища (молодіжний жаргон, еротична поезія, психоаналітичне вивчення літературних творів тощо). По-друге, плюсом є можливості, які дає інформаційне суспільство, включаючи Інтернет, електронні пошту та конференції. Завдяки сучасним засобам обмін науковою інформацією (як і будь-якою іншою) багаторазово пришвидшився. Третій позитив — можливості ринкового суспільства. Науковцеві тепер не обов’язково довго чекати включення його книжки до плану та виходу її у державному видавництві — він може оприлюднити свої результати швидко, видавши брошуру або книжку власним коштом. Має неабияке значення те, що таке видання (зазвичай накладом 100-200 прим.), як правило, тягне за собою суму витрат, відносно доступну навіть для молодого науковця. Сказане стосується й публікації статей у наукових збірниках: поширена практика здійснення таких видань за рахунок авторів (або, принаймні, за їхньою фінансовою участю) дає змогу аспірантові протягом короткого часу надрукувати низку статей у різних виданнях.
Здавалося б, тільки вступай до аспірантури, досліджуй, пиши, захищайся! Та будь-яка медаль, як відомо, має дві сторони. Проблеми у сучасного аспіранта, без сумніву, є. Їх ніяк не менше, ніж переваг.

На ринку удачі
Спробуймо в загальних рисах окреслити основні з них. По-перше, труднощі зі включенням відомостей з певних галузей науки у світовий інформаційний процес. Природничники з цим мають менше проблем, ніж гуманітарії. Українські аспіранти, котрі студіюють математику, фізику, біологію, комп’ютерні науки, а з гуманітарних — психологію й археологію, зазвичай, органічно включені у міждержавний науковий обмін. Тоді як у недавні радянські часи контакти в гуманітарних науках були вкрай обмежені — їх дозволяли тільки провідним офіційним науковцям. Нинішнім гуманітарним наукам в Україні доводиться долати цей сумний спадок. Особливо складно мовознавцям, літературознавцям, історикам, філософам. Їхні науки не можуть похвалитися ні такою потужною практикою (що неодмінно залучає й фінансування), як психологія, ані яскравою наочністю (що має вихід у туристичний бізнес), властивою археології. Лише деякі галузі перелічених наук (видання словників, автоматичний переклад, редагування тощо, публікація невідомих архівних документів, «сенсаційних» літературних творів) є нині конкурентоспроможними.
Для аспірантів не секрет, що середня зарплата економіста, юриста або комп’ютерника у кілька разів вища за середню зарплату гуманітарія (за винятком психолога) в тому ж віці. Це призводить до істотного зниження психологічної мотивації творчої діяльності. Звичайно, не хлібом єдиним жива людина, але хліб їй потрібний передовсім.
Отже, наступною проблемою сучасного аспіранта є слабка взаємодія низки наукових галузей з ринком. Більшість гуманітарних дискусій не взмозі виступати засобами гідного існування не тільки аспіранта, а й науковця зі ступенем. Адже який науковець може існувати без книжок? Книжки нині дорогі, особливо зарубіжні. Користування Інтернетом, копіювання літератури, відрядження, публікації — все це потребує коштів. Проблема загострюється, коли аспірант їде на навчання до іншого міста.
Невелике включення деяких наук (особливо гуманітарних) у ринкові відносини породжує брак практичної цінності багатьох досліджень. На наш погляд, навіть дипломна робота мусить мати конкретне застосування. Скажімо, періодичне видання може замовити студентові або аспірантові, що має мовознавчу спеціальність, дослідження мовних помилок у виданні. Інший приклад — дослідження молодіжного сленгу певної соціальної групи або певного регіону з подальшим виданням словника. Студент і тим паче аспірант неодмінно має відчувати потребу у своїй праці, інтерес інших до неї, а також не в останню чергу і ринкову зацікавленість в її результатах.
Чи можуть науки на зразок літературознавства користуватися суспільним попитом, близьким до попиту, скажімо, на юриспруденцію? В принципі можуть. Для цього потрібно чітко уявляти, на якого читача або замовника розрахована наукова студія, книжка, стаття. Так ми виходимо на ще одну проблему, на цей раз мало не всіх наук — низький рівень популяризації, квола взаємодія науковців із засобами масової інформації. Тим часом популяризація могла б принести кошти як у вигляді гонорарів, так і опосередковано у вигляді грантів, замовлень. Реклама, піар розвиваються де завгодно, крім науки. Ця справа рухається лише зусиллями ентузіастів.

Наукові батьки і діти
Перефразуємо відомий вираз: поганий той аспірант, який не хоче стати професійним науковцем. Завдання старших учених, суспільства можна вбачати в тому, щоб усіляко підвищувати престиж наукової праці, стимулювати (не в останню чергу матеріально) фундаментальні дослідження. Літературознавство чи історія не зможуть розвиватися на високому рівні доти, доки успішні літературознавці й історики не почуватимуться (зокрема, й матеріально) не гірше за успішних юристів або комп’ютерників. Так, судячи з викладацького досвіду, вважає велика частина молоді. Нерідко можна почути: коли не вдасться ні за кордон поїхати, ні в гарну фірму влаштуватися, ні вдало заміж вийти, доведеться вступати до аспірантури. Для фахових перспектив немає нічого гіршого, ніж така позиція.
Але подібний погляд набуває поширеності й з-поміж викладачів. Порівняймо дві ситуації. Молода людина приходить учитися на комп’ютерну спеціальність або працювати на комп’ютерну фірму. Їй кажуть: навчайся старанно, працюй сумлінно, підвищуй свій рівень, купуй та читай фахові книжки, тоді чимало зароблятимеш, цікаво відпочиватимеш, добре житимеш. Приблизно так кажуть економістові, юристу, психологу. А як кажуть багатьом гуманітаріям? Ти вибрав собі таку спеціальність, і це — твоя доля. Зрозуміло, що гіршої антиреклами не буває. Чи варто дивуватись, що багатьох аспірантів це не приваблює?
Іноді доводиться спостерігати, як студенти вибирають предмет, на який записатися. Вони найперше обговорюють... соціальний статус викладача: вважається, що коли він уміє заробити гроші, знайти гідне місце в суспільстві, забезпечити собі й родині високий рівень життя, тоді його наука працює, у нього є чого повчитися. Як би критично не ставитися до такого підходу, у ньому є сенс.
Окрема проблема — стимуляція дослідницької праці аспірантів. Нині ситуація зводиться до вибору одного з двох варіантів: аспірант атестований або не атестований, відрахований або не відрахований. Система надання грантів ще не набула достатнього поширення, й до того ж, вона не однаково підтримує різні галузі знань. Можливо, варто було б запровадити систему преміювання успішних аспірантів залежно від творчих здобутків.
Багато відповідальності випадає на наукового керівника, який безпосередньо керує аспірантом. Що вчитель може дати учневі? Коли напрям діяльності керівника перспективний, коли він має наукову школу, котра працює на високому рівні й у сфері дослідження, й у сфері практичного застосування та ринкової реалізації отриманих результатів, тоді аспірант із баченням перспективи співпрацює з таким наставником. Коли ні — то ні.
Українська наука може й повинна дати творчій молоді гарні перспективи, суспільно сприйняті публікації, забезпечене життя. Але для цього потрібно якнайшвидше налагодити комп’ютеризацію наукового спілкування, співпрацю наук і ЗМІ, взаємодію досліджень з ринком. Коли це буде зроблено, аспіранти не прагнутимуть утекти ні в бізнес, ані за кордон — їх задовольнятиме наукова сфера, що дозволятиме їм працювати й жити. А так наука і вся держава багато втрачають від того, що найактивніша молодь замість створювати нові знання шукає собі застосування в інших галузях, які відзначаються швидшою віддачею. Аспіранти кажуть: ми не можемо чекати десять років, поки виб’ємось у люди, нам потрібне прожиття вже тепер. Фундаментальна наука без належної підтримки держави й громадських фондів не може дати молодому фахівцеві заробіток, який він хотів би мати.
Таким чином, успіх вітчизняної аспірантури залежить і від держави, і від керівництва навчальних та науково-дослідних закладів, і від наукових керівників, і від аспірантів.

Юрій МОСЕНКІС,
професор Національного університету
«Києво-Могилянська академія»
також у паперовій версії читайте:

• МАТЕМАТИК СВІТОВОГО КЛАСУ

назад »»»