ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ГРАНІ ІСТОРІЇ
КУРЕНІВСЬКИЙ НЕКРОПОЛЬ
Назву Куренівка історичній місцевості у північній частині території Києва, розташованій між Подолом, Пріоркою, Сирцем і Оболонню, дали курені козацького гарнізону, які розміщувалися тут у середині ХVII століття.
Коли цариця Катерина ІІ ліквідувала козацтво, ця околиця тодішнього Києва стала селищем. Воно складалося з невеликих хаток, укритих соломою, і без будь-яких натяків на зручності.

Більша частина населення тут була неписьменна: це підтвердив перепис населення 1874 року. Пізніше місцевість заселилася міщанами, а згодом перетворилася в приміський район, що славився садами й городами.
Розташовані тут Кирилівські богоугодні заклади виникли на місці колишнього монастиря. Ці споруди — одні з найдавніших, ведуть свій початок ще з князівського періоду. Незважаючи на те, що це були приміські райони, за старих часів тут функціонувало чимало церков: Кирилівська, Йорданська, Костянтинівська, Введенська, Куренівська Св. Петра і Павла (1759 р.), Пріорська Покрови Божої Матері (1858 р.), церква в ім’я Св. Георгія і Дмитра (1722 р.).
Київ зростав за рахунок розширення міських меж. На місці куренівських садів і городів виникали фабрики, заводи, майстерні. З’явилися школи, народні будинки, робочі клуби, театр ім. І. Карпенка-Карого, парк ім. Тараса Шевченка. На Сирці й околицях Куренівки була відзнята перша художня стрічка «Труп № 1346». Для виробництва кінофільмів іноземна фірма «Тиман і Рейнгарт» 1912 року орендувала на Сирці двоповерховий особняк на березі озера й побудувала знімальний павільйон.
Не всі кияни старшого віку достеменно знають про існування Куренівського цвинтаря й про те, де воно міститься. Якщо про Байкове і Лук’янівське кладовища відомо багато (видані й путівники), то про Куренівське знаходжу в пресі мало інформації. На карті Києва, виданій 1902-го І. Чоколовим, видно, що раніше тут були приватні володіння — хутори Ріхтера, Казанської, Богатирського та інші. Поруч протікала річка Сирець, яка впадала в Дніпро і утворювала на своєму шляху невеликі озера. Цвинтар не був нанесений на плані, але на нього виходила коротка Кладбищенська вулиця з одного боку, а з іншого вона вливалась у Сирецьку вулицю.
Старе Куренівське кладовище виникло 1825 року, а в 1929-му з’явилось нове, міське. З 1957 року воно закрите (нині дозволяється підхоронювати прах померлих тільки в урнах у могили родичів). Тут спочивають незнайомі й відомі люди, які відійшли у небуття. Цвинтар — це своєрідний парк-некрополь з десятками тисяч могил, що покояться під вітами дерев і пташиним щебетом у чагарниках...
Дорога на Куренівське кладовище проходить по стародавній Сирецькій вулиці, до повороту праворуч по провулку Подільському і далі вгору по вулиці Валковській, упираючись в металеві ворота кладовища. На підході, праворуч — вервечка приватних будинків із садами, загороджені високими парканами, а ліворуч — старий цвинтар. Контора — відразу біля воріт. Є архів, який реєструє поховання з 1944 року (попередніх даних не збереглось). Штат кладовища складається з доглядача Зінаїди Настеки й чотирьох робітників. Місто і район виділяють скромні кошти для догляду за територією. Тут ніколи не було церкви або каплиці. На жаль, жодних відомостей служителі некрополя надати не можуть. Авторові цих рядків довелось самотужки збирати по крихтах.
Навідуються сюди зрідка. Ліворуч від входу починаються православні могили й дитячі поховання. Праворуч — єврейська ділянка. Трохи далі — братські могили воїнів, що загинули в 1941–1945 рр., а також тих, хто помер від ран у шпиталях. Тут лежать солдати, сержанти й офіцери. Серед них — 32 особи, імена яких невідомі. Є окрема могила інженер-капітана ІІ рангу ВМФ Сергія Кузнєцова (1889–1950). Пам’ятники воїнам установлені Київським міським виконавчим комітетом у 1954 році. Щороку в День Перемоги 9 травня та 6 листопада — в день визволення Києва від німецьких загарбників біля Братської могили громадськість проводить мітинги й покладання вінків...
Скромні, прості надмогильники, хрести (декотрі поховання поглинув час забуття). Трапляються пам’ятники з каменю габро, лабрадориту, але більшість — із сірого граніту. Такі знаки уваги в ті часи коштували недешево, втім, як і зараз. Нині їх мало хто відвідує, тому що багато з нащадків цих корінних киян виїхали в Ізраїль, Європу й Америку. Є кілька напівзруйнованих склепів із цегли. В одному з них спочиває Лев Рабинович (1881–1948). Його родичі-добродійники дали гроші на відновлення Київської синагоги. Інші склепи — безіменні, але старожили стверджують, що в них знаходяться останки знаних равинів. Серед єврейських по-ховань є такі імена: Сара Кап-
лан (1890–1942), Хана Кітнер (1881–1945), Софія Новак (1909–1948), Анатолій Гомельський (1921–1949). У війну на цю ділянку кладовища під час бомбардування впала велика німецька бомба, після вибуху якої дотепер збереглася велика вирва.
Неподалік розкидані хрести із залізних прутів або труб, які покрила іржа. Це — православна ділянка. Подекуди в цих місцях ходити небезпечно, бо можна провалитися. Так, це не паризькі некрополі Пер-Лашез або Сент-Женевьєв де Буа. Тут спочивають прості трудівники, що жили в місті в різні часи. На збережених культових табличках ви не знайдете знаменитих прізвищ: Борис Омельченко (1916–1952), Микола Голованов (1920–1953), Марія Істоміна (1861–1949), Олена Волинська (1906–1952), А. С. Жуков (1896–1956) і багато інших. Може, хтось із нині живих впізнає серед них своїх родичів.
Автор цих нотаток відвідує кладовище, тому що на центральній алеї поховані родичі: прабабуся Марія Гуменюк (1865–1945), бабусі Наталя Носевич (1887–1981) і Поліна Гуменюк (1894–1983). Це були скромні жінки-трудівниці, котрі зазнали нестатків і прикрощів. Серед іменитих, які знайшли тут свій вічний спочинок,— український художник і внучатий племінник Тараса Шевченка Фотій Красицький(1873–1944), що навчався у Києві в художній школі Миколи Мурашка коштом Миколи Лисенка. Він — автор відомих картин: «Гість із Запоріжжя», «Біля колодязя» та ін. Писав портрети, карикатури. Викладав у Київському художньому училищі й одноіменному інституті. На прохання доньки Ірини його останки були потім перепоховані на Байковому кладовищі. В Києві живе його онучка Софія, котра нині є директором музею ім. Ф. Красицького на Пріорці. На Куренівському цвинтарі поховано дочку Ф. Красицького — Галину, яка була теж художниця.
Серед поховань — могила Родіона Товщака (1876–1944), що усе життя пропрацював столяром. Його дочка колись була скарбником церкви в селищі Шевченкове. Поряд — могила капітана ІІІ рангу Якова Брядка (1899–1956), вихідця із Болгарії. У роки війни в Києві він був підпільником, боровся проти німецьких окупантів.
Далі — поховання українського письменника-драматурга Юрія Будяка (справжнє прізвище Покос, 1878–1942). Він писав вірші, п’єси, спогади, статті, рецензії. Чимало створив і для дітей. Тут є могила секретаря підпільного Подільського райкому партії, що діяв під час німецько-фашистської окупації Києва — Т. Подія, поховання репресованих жертв сталінських катівень. Приміром, Бенціона Коротя, тіло якого вдалося перевезти звідкілясь й поховати, як мовиться, по-людськи.
Історія Куренівки, її кладовища — це історія старого Києва, що, безсумнівно, заслуговує на повагу. Кожне покоління залишає по собі пам’ять. До речі, великий Кобзар Тарас Шевченко подарував нам замальовки про Куренівку в часи перебування в місті, коли спинявся на Вишгородській вулиці, 5 у серпні 1859 року в родині С. Лободи.
Письменник Ф. Тимковський, що побував 1818 року на Куренівці, помітив схожість місцевих та італійських пейзажів, про що писав із захватом. Пізніше діяч із Петербурга В. Дєлов, який також відвідав ці місця, порівнював сади і храми київської Куренівки із сирійськими, що у Дамаску. А Олександр Купрін збирав і записував тут різні відомості й епізоди для своїх творів.
На Куренівці в простій сільській хаті жила родина української письменниці Марко Вовчок (псевдонім Марії Вілінської, 1833–1907). У казці «Дев’ять братів і десята сестриця Галя» (1863) із документальною точністю вона описала цей район, де «...сяяли та виблискували церкви золотохресті». З міста на Куренівку часто вирушав пішки відомий художник Михайло Врубель (1856–1910) — він розписував ікони та стіни Кирилівської церкви.
Із середини ХХ ст. у центрі Києва й на його околицях почалася інтенсивна забудова.

Лев КУДРЯВЦЕВ
також у паперовій версії читайте:

• КОЗАКИ, ГУСАРИ, ДРАГУНИ...

назад »»»