ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
МУЗИ КАМЕНЯРА
Вражає розмаїття його діяльності, багатогранність таланту — письменник, публіцист, перекладач, критик, літературознавець, редактор, видавець, філософ, активний громадський діяч. Франкова спадщина — це понад 50 томів! А скільки його творів ще не опублікована, зокрема тих, що він написав під час тяжкої хвороби.
Як і кожній людині, а тим більше великій і мудрій, йому праглось любити і бути коханим. Тож, по-можливості, бодай торкнемось інтимної сторони життя генія.

«Одна несміла, як лілея біла...»
Недарма вважають, що закоханість — природний стан душі поета. Один із його творів циклу «Тюремні сонети» починається так: «Колись, в однім шановнім руськім домі...» Саме у тому «руському домі» молодий Іван дискутував зі своєю першою коханою дівчиною Ольгою Рошкевич та її сестрою Михайлиною про роман М. Чернишевського «Що робити?». Першою, котру лірик називає «несмілою, як лілея біла», й була донька одного руського попа. Заручини не завершились весіллям: Івана вперше арештували, а її батько категорично заборонив доньці зустрічатись з «ненадійним елементом». Не допомогла навіть заява: «Або Іван, або монастир». У монастир Ольга не пішла — невдовзі вийшла заміж. Хоча все спершу складалось на користь Франка, гімназиста з Дрогобича, який поринув у науку, знав кілька мов, навчав у попівському домі Ольжиного брата...

«Явилась друга — гордая княгиня...»
На крилах першого кохання Іван досягає неабияких успіхів — вступає на філософський факультет Львівського університету. В листі до вченого, поліглота Агатангела Кримського (він знав понад 70 мов) Франко пише, що «хвилини кохання були воднораз і хвилинами нестерпного болю...»
Друга «гордая княгиня, бліда, мов місяць, тиха та сумна», то була невиліковно хвора полька Юзефа Дзвонарковська. Вона відмовляла залицяльникам із гуртка прогресивної польської молоді. Іванові теж, як він згадує у вірші, «шепнула таємно»: «Мені не жить, той най умру одна». Хоч Іван і не красень був, але співрозмовник — пречудовий (жінки, кажуть, і вухами люблять), то, певно, він їй не байдужий був...

«Явилась третя... Впивається її красою зір...»
На переживаннях через розбіжності з третьою коханою Целіною Зігмунтовською Франко в своїй ліричній поезії спинається чи не найбільше. Про її вроду пише із застереженням: «Впивається її красою зір. Та разом страх бере». Красуню Целіну бідний письменник не зацікавив: їй багатого подавай. І Зігмунтовська стала Журавською, а не Франко. Любовні почуття поета послугували для написання віршів до збірки «Зів’яле листя». Серед щемної лірики є теж широко відомі: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» та «Безмежнеє поле». Михайло Коцюбинський, до слова, зазначав про твори «Зів’ялого листя»: «Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою почуттів і розумінням душі людини, що, читаючи їх, не знаєш, кому віддати перевагу: поету боротьби чи поету-лірику, поету кохання».
Від кінця 1883-го до середини 1884 року Іван Франко пропонує руку й серце водночас трьом дівчатам, так висловлюється в інтерв’ю газеті «Високий замок» франкознавець, професор Львівського університету Ярослав Грицак.— А якщо вірити спогадам його знайомих,— водночас закохується у четверту особу... Причому Іван не приховує від жодної претендентки, що в нього є ще хтось. Хай там як, він обговорює з однією зі своїх пасій — Юлією Шнайдер — плюси й мінуси інших... До речі, Юлія вважала, що Франко правильно робить, і до кінця своїх днів була його найбільшим платонічним коханням...
Як Юлія Шнайдер, так і її подруги — сільські вчительки — тоді бідували. Їм бракувало коштів не тільки на підручники, журнали, а й на пристойну одіж, харчі. Франко допомагав їм, друкуючи їхні оповіді у львівських виданнях.
Як людина складна, дещо суперечлива, пізніше він назве свої любовні залицяння несерйозними. Проте ніколи не заперечував, що Юзефу Дзвонароковську він кохав над усе. Чому вони не побрались? Одні вважають, що головна причина — низький його соціальний статус (завжди практично бідував); інші, що зовні неімпозантний. Найвірогідніше — невиліковна в той час хвороба дівчини (сухоти). Проте Юзефа тривалий час прожила на білому світі, навіть встигла вийти заміж...

...А побрався зі слобожанкою
Шлюб з аристократкою-слобожанкою Ольгою Хоружинською, можливо, хтось назва «розрахунком» (заможна вона була). Швидше за все розрахунок тут не меркантильний, а національний — єднання Галичини з великою Україною. Біографи Каменяра подають різні дані про місце народження Хоружинської: Полтавська область, Сумська, в одній книжці, що вийшла кілька років тому, мовилось, що вона — киянка. А ось харків’я-нин, доктор філологічних наук, автор багатьох праць про життя і творчість Франка Федір Погребенник доводить, що вона — слобожанка, з смт Бірки, закінчила жіночу гімназію в обласному центрі. Харківський письменник Віктор Гомон таку версію підтверджує.
Із майбутньою дружиною 30-річний Іван познайомився у свій перший приїзд до Києва, де після закінчення гімназії Ольга жила в багатій сім’ї у своєї старшої сестри Антоніни — дружини відомого педагога, члена «Старої громади» Єлисея Трегубова. Ще до зустрічі з Франком Ольга надрукувала в одному київському альманасі ґрунтовну розвідку — «Карпатські бойки і їх родинне життя» (можливо, ця праця зацікавила молодого галицького літератора, і він вирішив особисто познайомитись з авторкою). Через рік, після другого приїзду до Києва, Іван несподівано для свого львівського оточення (прагнули, аби він одружився з галичанкою) надіслав сватів до 22-літньої Ольги. Ідея злуки Галичини з великою Україною в особі Франка і Хоружинської саме була лейтмотивом промов і тостів під час їхнього київського весілля. А в листі до А. Кримського знаходимо таке одкровення: «З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитись з українкою (у ті часи побутувала думка, що змішані польсько-українські чи українсько-російські шлюби шкідливі.—
В. С.)». Зрештою, коли Іван Якович став Каменярем і символом нації, навіть в особистому житті дедалі менше належав собі.
Виходить, Ольга Хоружинська була жертовною жінкою, якщо, не знаючи ні польської, ні ґрунтовно української мови, поїхала зі своїм чоловіком до Львова. Тендітна аристократка зі Східної України нічого не побоялась — віддала руку і серце синові коваля, котрого на той час двічі саджали за ґрати. І стала йому вірною дружиною на все життя. Непереливки їй було, особливо попервах, бо через два роки, як вони побрались, Івана знову заарештували, а вона одна зосталась в чужому краю з малою дитиною на руках.
Наша землячка взяла на свої тендітні плечі увесь тягар нелегкої долі Франка, ставши не тільки матір’ю його чотирьох дітей, а й незрадливим другом, помічником у творчій праці, видавцем, громадським діячем. Де тільки сили вона брала на всі ці діяння! Недарма згодом Іван Якович присвятив їй стільки чудових поетичних рядків. У 1894–1897 рр. Ольга видавала заснований і редагований чоловіком журнал «Життє і слово», власним коштом надрукувала його книгу оповідань «В поті чола». І вдруге — збірку «З вершин і низин», що поет присвятив «любій дружині Ользі». Разом із чоловіком Ольга Федорівна збирала казки й легенди, писала статті. Чимало її літературних матеріалів донині зберігаються у фонді Франка, у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, усе робила, аби плідно працювалось чоловікові. Чи зміг би стільки зробити Іван Якович, якби не самовіддана праця його дружини, друга й помічника? Мабуть, ні. Вона не знала утіх, просто вдягалась, була скромною в побуті. Як згадувала їхня донька Ганна: «У спальнях ліжка закривали гуцульськими окрасами... У нас був великий перський килим, дарунок діда. Цей килим мама подарувала селянці, яка привозила нам молоко і інше (маму називали хлопоманкою), мама радо роздаровувала, що тільки могла»...
Біля садиби М. Грушевського у Львові стоїть будинок І. Франка. Його споруджено, головним чином, коштом Ольги Федорівни, на її посаг. 1902 року, переїхавши в це перше власне родинне помешкання, Іван Якович, як згадували їхні діти, зачинивши важкі двері, вимовив: «Ну, ось, мамо, ми, нарешті, й вдома...»
Чи не першою гостею нової садиби Франків стала Леся Українка, яка теж написала рідним про ті відвідини: «Ольга Федорівна ні хвора, ні здорова, Франко дуже змучений...»
Так, їм випала нелегка страдницька доля. Проте щаслива, бо на подвижницькому шляху їх зігрівало родинне тепло і затишок.
І. Франко помер 1916 року, поховали його у Львові на Личаківському цвинтарі. Ольга Федорівна пережила чоловіка на 25 літ і відійшла у вічність у сплюндрованому фашистами Львові 1941-го від голодного виснаження. Її поховання, неподалік величної могили Каменяра — скромне, непоказне. Як її життя в тіні генія. Спершу львів’я-ни її не прийняли, але потім за гарну вдачу, доброту, приязнь полюбили. Про це свідчить і те, що завжди на могилах Франка, його дружини — живі квіти.
У Харкові Іванові Яковичу, на жаль, не довелось побувати. Але якраз далека слобожанська столиця (не одна сотня кілометрів від міста Лева) в особі її прогресивної професури — Миколи Сумцова, Дмитра Багалія та Олександра Потебні 1906 року (на 50-річчя Каменяра) одноголосно ухвалила рішення про присвоєння йому почесного докторського звання Харківського університету. Це було зроблено як визнання великих заслуг перед Україною і воднораз — як протест проти владних львівських структур, котрі зробили все, аби метр не очолив гуманітарну кафедру рідного Львівського університету.
І зовсім свіжий, але, на жаль, прикрий факт. Відомий харківський літератор, франкознавець (прізвище просив не називати, бо йому соромно за слобожанську російськомовну газету «Время») подав цікавий матеріал до ювілею Каменяра, але його відхилили. Невже у нас тільки на словах промовляють про єднання Сходу і Заходу України?

Віталій СТЕГНІЙ, Харків — Львів
також у паперовій версії читайте:

• ПРИЛУЧИТИСЬ ДО СПАДЩИНИ ГЕНІЯ

назад »»»