ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
ЗАВЕРШЕННЯ ЕПОХИ
У політиці Великої Британії завершується певна епоха. Тоні Блер, який домінував на британській політичній сцені останні дванадцять років усе більше втрачає популярність як у власній партії, так і серед виборців. Але до цього визначний лідер суттєво вплинув як на свою батьківщину, так і на ситуацію у світі. Його безумовна підтримка США у справі Іраку і Афганістану дала змогу президентові Джорджу Бушу вистояти зі своєю суперечливою політикою на міжнародній арені й навіть переконати скептиків у власній країні.

Блер був феноменом. Він з’явився на політичній сцені у період, коли Партія праці (ПП) почала процес реформування, розвиваючи так звану ідею New Labour. Реформування партії з соціалістичної на сучасне лівоцентристське угруповання виявилось вдалим і дозволило їй розраховувати на підтримку виборців із центру.
У Великій Британії консерватори традиційно мали ширшу виборчу базу, ніж ПП. Маргарет Тетчер розширила її ще більше, перетягнувши на свій бік нестійку частину центристського електорату: заможних робітників, працівників бюджетного сектора, менеджерів тощо. «Залізна леді» завдяки низьким податкам і продажу акцій комунальних підприємств у певному сенсі «перекупила» робітників, зробивши їх дрібними капіталістами. Проте автократія і непорушна віра у правильність власних суджень призвели до того, що з часом вона почала робити помилки. Концепція New Labour (сучасної постробітничої партії, що виступає за економічний лібералізм, реалізує політику «третього шляху», між «ринковим егоїзмом» і соціалізмом, тобто — пропагує соціальну солідарність, і дала змогу Партії праці перехопити помірковану частину консервативного електорату, яку у свій час перетягнула на свій бік Маргарет Тетчер.
Блер був надто молодим, аби стати «архітектором» нової лівиці, але він рано приєднався до реформаторського руху і виявляв у ньому надзвичайну активність. На той час ПП очолював шотландський політик Джон Сміт, чиї шанси отримати портфель прем’єр-міністра перекреслив інфаркт. Відбулись позачергові вибори голови партії, у яких брали участь два кандидати: нинішній міністр фінансів і, правдоподібно, наступник Блера — Гордон Браун і сам Тоні Блер. Він і переміг. 1997 року партія під його керівництвом виграла вибори і Блера вперше було призначено прем’єром. Обійнявши цю посаду, новий керманич уряду не мав досвіду державно-адміністративної діяльності. Щоправда, був депутатом парламенту протягом одного терміну і лідером опозиції. Але жодної управлінської функції ніколи не виконував.
До речі, ні у школі, ні в університеті Блер не виявляв помітної активності у політиці. Набагато більше його цікавила гра в ансамблі рок-музики. Все змінилось тоді, коли він став правником й познайомився із майбутньою дружиною Шеррі, ревною католичкою, ідейною соціалісткою.

Походження лейбористів
Британська Партія праці має три ідеологічні «корені»: інтелектуальна традиція фабіанства і марксизму, профспілковий рух (партію взагалі було створено як лобі профспілок) і традиції християнського соціалістичного руху, учасники якого перебували в опозиції до влади і англіканської церкви, але брали активну участь в громадських справах. Блеру найближчою була саме третя складова. Він глибоко віруюча людина, дехто навіть вважає його ревним католиком, оскільки він брав католицький шлюб, його дружина і четверо дітей належать до католицької церкви і він сам бере участь у католицьких богослужіннях й сповідається. У суспільстві існує думка, що після завершення політичної кар’єри він перейде у католицьку віру формально.
З точки зору традиційних лейбористів і профспілкових діячів ідеологічне походження Блера є «підозрілим», але водночас пояснює, чому йому вдалось змінити ставлення бізнесу до Партії праці як до ворога підприємців і лобіста профспілок. Блер добре вміє порозумітись з «капіталістами». Багатьом бізнесменам він надав звання лорда. Кілька стали навіть членами його уряду, незважаючи на те, що ідея реалізації програми New Labour за підтримки бізнесу є непопулярною у певних колах партії — як серед традиційної соціалістичної лівиці, так і серед профспілок. Одначе, поки ПП отримувала серйозну підтримку, голосів протесту ніхто не хотів чути.
Тоні Блер був чудовою «виборчою машиною»: це він спричинився до тріумфу ПП у переломному 1997 році й в кожних наступних виборах. Ці перемоги, у свою чергу, забезпечили йому сильну позицію у партії й суспільстві. В Англії навіть почали говорити, що британська система стала чи не напівпрезидентською, а Блер усе більше поводить себе, як американський президент. Типовий британський прем’єр є лідером команди, а тим часом у перші роки Блер ухвалював багато принципових державних рішень без відповідних консультацій з колегами, або прилюднював їх до формального затвердження кабінетом. У результаті він домінував у медіа, представляючи уряд.

Прем’єр-«піарник»
На початку 90-х років Блер приєднався до групи молодих лівих політиків, які добре орієнтувались у механізмах діяльності медіа і підтримували нормальні взаємини з журналістами. Цю групу очолював Петер Мендельсон (нинішній комісар Євросоюзу у справах торгівлі) та Алістер Кемпбелл, спочатку речник Блера, а після виборів 2001 року — директор Бюро комунікації і стратегії. Під керівництвом Блера вони створили щось на зразок другого уряду — розбудований політичний кабінет, який аналізував політику з точки зору піару. Кемпбелл був тінню Блера, вони постійно з’являлись разом. Це стало темою жартів у сатиричних програмах.
Традиційна модель діяльності британських політиків полягала у встановленні напряму дій і лише потім у визначенні способу пояснення їх широкій громадськості. Тим часом унаслідок діяльності Кемпбелла за підтримки Блера ці два процеси стали нерозривними. Ситуація дійшла до абсурду: опитування проводились майже щоденно, модифікуючи або усуваючи непопулярні чи «важкі для продажу» елементи політики. Не оголошувались жодні зміни програми без вивчення наслідків цього рішення для популярності і підготовки ґрунту шляхом проведення відповідної медійної кампанії. Речники міністерств були цілковито підпорядковані команді Кемпбелла. Такий спосіб правління «під публіку» викликав критику, але загалом функціонував непогано. Якби не війна в Іраку, лейбористи, судячи з усього, ще довго залишались би при владі.

Поразка від Саддама
Позиція Блера «захиталась» лише після військової підтримки Великою Британією американського вторгнення в Ірак. Раніше він неодноразово намагався просувати свої задуми, які не мали належної підтримки, або навіть викликали сильний опір: наприклад, оплата за вищу освіту. Значна частина лейбористських депутатів була переконана в тому, що її запровадження порушує виборчі обіцянки. Через це парламент, де Блер мав перевагу у сто голосів, а з цього питання й підтримку консерваторів, погодився на оплату вищої освіти перевагою лише у п’ять голосів. Зв’язки з бізнесом і публічно-приватне партнерство, тобто залучення приватного сектора до реалізації таких завдань публічного сектора як будівництво шкіл, утримання шпиталів, будівництво і утримання в’язниць зазнавали потужної критики. Та, врешті-решт, парламент підтримував прем’єра.
Рішення про участь в іракській війні стало поворотним у політичній кар’єрі Блера. Був величезний спротив у середині партії (на знак протесту з уряду пішло три міністри, у тому числі міністр закордонних справ Робін Кук), а також у суспільстві. У лондонській демонстрації проти війни взяло участь до мільйона осіб, найбільше в історії Англії.
Блер кинув на шальки терезів увесь авторитет і наполягав на своєму. Але швидко громадськості були відомі факти, які компрометували уряд: найперше — розвідувальні служби не були переконані, що Хусейн володів зброєю масового ураження. Повоєнна ситуація в Іраку також не надихала оптимізмом. Підтримка інтервенції виявилась як політичною, так і військовою помилкою. Авторитет Блера почав «згасати», а вся система правління, ретельно створювана ним, захиталась на минулорічних виборах, коли лейбористи втратили тридцять голосів зі своєї 100-голосової переваги над консерваторами, що розглядалось, як значна поразка. Очевидно, що на поганий результат лейбористів впливали скандали і помилки у внутрішній політиці, такі як невдала реформа освіти та охорони здоров’я, підозра у продажу шляхетських звань за спонсорство партії чи зростання проблем у сфері імміграційної політики. Проте війна в Іраку залишалась тією незагойною раною, через яку виборці відвернулись від Блера.
Прем’єр розумів це і вирішив оголосити, що полишить посаду до завершення терміну каденції. Важко сказати, чому він це зробив. Блер міг спокійно заявити, що виграв, безперечно, з меншою перевагою, ніж раніше, але має непогану програму і налаштований правити весь термін. Може він прагнув заспокоїти опозицію у власній партії, давши зрозуміти, що вона не приречена на його вічне лідерство?
Відтоді, коли пролунали слова прем’єра про відставку, розпочались здогади, коли Блер піде і хто його замінить. З’явились сигнали, що, можливо, це станеться восени цього або наступного року під час щорічної конференції лейбористської партії. Непевність щодо термінів додатково підважує позиції Блера. Прем’єр у Англії має велику владу, призначаючи на всі посади, завдяки чому ставить партійну еліту у неабияку залежність від себе. Але відколи оголошено про відставку, можливості Блера у реалізації кадрової політики обмежились: люди перестають рахуватись з прем’єром, знаючи, що за півтора року, і навіть раніше, «карти здаватиме» хтось інший.

Нові завдання
У травні цього року відбулись місцеві вибори, на яких Партія праці зазнала поразки. Потужний скандал викликало звільнення з-під варти нелегальних іммігрантів, котрі вчинили важкі злочини, афера з педофілами, яким значно скорочено термін покарання. Міністерство внутрішніх справ і його керівник втратили довіру. Не зовсім обґрунтовано Блер почав критикувати чиновників і суддів. Вимоги, аби ПП отримала друге дихання і нове обличчя, стають все сильнішими. Єдиним, хто може дати відповідь на виклики, є міністр фінансів Гордон Браун, давній суперник Блера із часів боротьби за лідерство у партії. Сильна позиція Брауна виникає з тієї обставини, що завдяки його консервативній фінансовій політиці країна має високе економічне зростання і низьке безробіття, що, у свою чергу, дало змогу збільшити соціальні витрати.
Браун — загадкова постать. Він ніколи не відмежовувався від політики уряду і не формулював жодних рішучих декларацій. Тому не дуже зрозуміло, у який бік він піде. Скажімо, у міжнародних питаннях. Швидше за все він — проамериканський, але не настільки, як Блер. Нинішній прем’єр був опорою європейської політики Буша, його єдиним союзником і речником у Європі, Європейському Союзі й ООН. Водночас він стверджував, що місце Великої Британії — у ЄС і брав активну участь у вирішенні європейських проблем. Браун же виявляє більший євроскептицизм.
Та найбільший контраст між ними — це особисте. Шотландець за походженням, Браун, на відміну від нинішнього прем’єра, є надто серйозним і майже не усміхається. Він не вміє «продати» себе у ЗМІ, спілкуватися з виборцями й згуртувати навколо себе людей. Його виступи сухі і позбавлені емоцій. Важко сказати, чи вдасться йому добре вести політичну кампанію у наступних виборах.

Конкурент від правиці
Додатковою загрозою для лейбористів є те, що саме у момент, коли вичерпався потенціал Блера, на сцені з’явилась інша харизматична постать — лідер консервативної партії Девід Камерон, який значно більше подібний до самого Блера ніж, приміром, до пані Тетчер. Камерон — чудовий оратор, приємна особа, яку люблять медіа. Його імідж відрізняється від традиційного консервативного кандидата — він не носить краватки, до Палати общин їздить велосипедом, чимало часу і уваги присвячує родині, підтримує жінок у їхньому прагненні стати членами парламенту, симпатизує представникам етнічних меншин, а також виголошує екологічно спрямовані промови та має застереження стосовно надання преференцій бізнесу. Так само, як колись Блер, велику увагу приділяє піару. Незважаючи на те, що багато елементів такої поведінки не подобається традиційним і консервативним виборцям, Камерон отримує все більшу популярність у різних опитуваннях. Останнім часом консерватори безперервно змінювали своїх лідерів. Протягом восьми років їхнім головним виборчим гаслом був євроскептицизм, але це не додало голосів. Отже, у Камерона розв’язані руки, якщо йдеться про гасла наступної виборчої кампанії. Складність полягає в тому, що він має ці гасла викласти у конкретній програмі, а потім «продати» її як своїм партійним колегам, так і виборцям. Передовсім Камерон пропонує відхід від традиційних консервативних програмних положень: євроскептицизму, низьких податків і низьких соціальних витрат, які, за його переконанням, не дозволять перетягнути на свій бік центристський електорат, котрий у торі перехопили лейбористи. Отже, пропонується революція, яку можна порівняти до змін, котрі свого часу становила для Партії праці реалізація ідей New Labour.
Усе згадане — велика перевага консерваторів, але до виборів лишається два-три роки і багато що може змінитись. Наразі неможливо передбачити, як завершиться боротьба. Одначе немає жодного сумніву у тім, що обидві домінуючі партії змушені цілковито переглянути свої програми. Партія праці першою провела реформи, й Блер домінував останні дванадцять років. Можливо, тепер Камерон стане для торі тим, ким був для ПП Тоні Блер.

За матеріалами
закордонної преси підготував Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:

назад »»»