ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ВЕРОНІКА КОЖУХАРОВА:«ВАН КЛІБЕРН НІС МЕНЕ ПО СЦЕНІ НА РУКАХ»
Перше враження під час знайомства з цим унікумом — крихітною жінкою із Сімферополя Веронікою Кожухаровою — було однозначним: горобенятко.

Прямо-таки українська Едіт Піаф, тільки з додаванням колоритної деталі — саксофона. Так-так, це мініатюрне створіння грає на величезному інструменті й успішно підкорює Європу. Її ім’я в музичних колах вимовляють з повагою й захопленням, запрошують на престижні концерти, вона виступала із зірками світовою музики — гітаристом Олексієм Кузнєцовим, піаністами Даниїлом Крамаром і Ваном Кліберном, диригентами Костянтином Орбеляном, Володимиром Зівою, Володимиром Сіренком.

У 2002-му студентку Вероніку Кожухарову запросили до бельгійського міста Дінант на престижний конкурс саксофоністів ім. Адольфа Сакса. Там вона отримала найвищу кількість балів серед фіналістів із країн СНД. Її гра вразила і публіку, й журі. Патрік Сельмер, власник знаменитої фірми-виробника музичних інструментів, подарував Вероніці найновітніший саксофон.
Потенціал у Вероніки шалений, а кар’єра здається ще більш дивною і блискучою, коли згадати, що до восьми років вона була «педагогічно запущеною дитиною» із «занадто важким войовничим характером».
Та з’явилась в її житті фея — прийомна мама, і вже в 10 і 11 років Вероніка Кожухарова стає переможницею двох українських конкурсів — «Музи та діти» і «Юний віртуоз». Під час поїздки до Москви Вероніку прослухала професор Російської академії музики ім. Гнєсіних Маргарита Шапошнікова, яка не тільки взяла її в учениці, а й згодом вони разом гастролювали.
Вісімнадцятирічну Вероніку Кожухарову запрошують до Франції в Літній європейський університет саксофоністів. Французька школа гри на саксофоні, що вважається передовою в Європі, збагатила Вероніку ще одним безцінним досвідом.
Нещодавно Вероніка підкорила концертами Хорватію, а в жовтні знову поїде в Бельгію на Всесвітній конкурс ім. Адольф Сакса доводити, що саме в Україні мешкає найкраща саксофоністка у світі.
— Вероніко, музикант — це одна з небагатьох професій, у якій діє принцип «чим раніше почнеш — тим більшого досягнеш». А як було у Вашому випадку?
— Я займаюся саксофоном з дев’яти років, саме в цьому віці в дітей виростають і зміцнюються передні зуби. Зараз мені 24, отже, 15 років я в стихії музики. За плечима Московська музична академія імені Гнєсіних, попереду — навчання в аспірантурі й активна концертна діяльність. Я беру участь у всіх міжнародних саксофонових конкурсах. 6 липня грала на Всесвітньому конгресі саксофоністів, де представляла Україну. І взагалі, я скрізь принципово представляю Україну.
Чотири роки тому в Бельгії, в місті Дінанті, на батьківщині творця-винахідника саксофона Адольфа Сакса, де регулярно збираються саксофоністи з усієї планети на конкурс, я виборола 23 місце у світі. Цей результат фахівці сприйняли як дуже гарний. Росія, наприклад, була 138-ю. А всього змагалися представники 150 країн. Тепер з Україною вже рахуватимуться такі гранди як Франція, Іспанія, Японія, саксофоністи саме цих країн є світовими лідерами. Причому, підкреслюю, мова йде не про джазовий саксофон, а про класичний.
Першого разу я не була цілеспрямовано підготовлена, знала про конкурсні умови з розмов. У жовтні поїду на конкурс імені Адольфа Сакса вже у всеозброєнні і сподіваюся вибороти набагато вище місце.
— На вигляд Ви така тендітна, мініатюрна, тоненька, виглядаєте років на п’ятнадцять...
— (Сміється) Мене без батьків багато куди не пускають. На кордоні завжди запитують: «Де ваші батьки?» А я відповідаю: «Вибачте, я давно повнолітня».
— Що Вас напоумило опановувати такий непростий інструмент, на котрому зазвичай грають чоловіки?
— До музики я прийшла своєрідно. Тричі починала займатися на фортепіано і щоразу кидала. Мама мені твердо сказала: «А тепер до першого «не хочу». Підеш у спорт». Мені всі казали, що я природжена спортсменка. Але мене абсолютно не гріло те, що легко виходило. Азарт виникав тоді, коли треба було щось переборювати. Я вчетверте пішла на фортепіано, і знову щось не склеїлося. Якось мамі зателефонував друг і сказав: «Є недобір в музшколі на духові інструменти. Беруть всіх незалежно від здібностей». Сім’я в нас дуже велика, сестер і братів сімнадцятеро, мама зібрала дітей на сімейну раду і запитала: «Хто хоче піти в музичну школу?» Усі мнуться, міркують, а я, як завжди, перша вигукую: «Я!» Мама: «З тобою все зрозуміло, ми в спорт йдемо». «Ні, — кричу, — хочу в музику!». Мама і цього разу терпляче погодилась. В музшколі нам показали різні духові інструменти. І так вийшло, що саме саксофон мені страшенно не сподобався, мабуть, тому, що якийсь хлопчик-учень на ньому дуже погано грав. Я кажу: «Хочу на флейту. Педагог дуже красивий. І красиво грає». І тут мама практично вирішила мою долю, вона сказала: «Знаєш, флейта не по твоєму характері, флейта і ти — речі абсолютно різні. Ось твій гнутий саксофон лежить».
Скоро для мене найстрашнішим покаранням стало, якщо я зі школи двійку приносила чи щось не виходило в секції айкідо, де я ще займалася, коли мама казала: «Ну все, саксофон буде по телевізору». А я вже обожнювала його, тому доводилося все «підтягувати». У 10 років я виграла свій перший конкурс у Дніпропетровську, потім ще двічі вигравала гран-прі. У 11 років мене помітила знаменита саксофоністка-професор Маргарита Шапошнікова. Саме вона (а не чоловіки) відкрила в знаменитій Гнєсінці клас саксофона. Коли Шапошнікова мене почула, то її перша фраза була така: «Ця дівчинка народилася з саксофоном і для саксофона».
У 14 років я вступила в музичне училище імені Гнєсіних у Москві, на держбюджетне місце. Природно, мене як громадянку України приймали тільки на платне відділення. Я запитала: «А як можна безкоштовно учитися?» Відповіли: «Це нереально, треба спеціальні конкурси проходити, всі іспити скласти на «п’ятірки», дивовижно грати». «Добре, я готова витримати всі екзамени». Коли відіграла спеціальність, до мене підійшов старенький професор і запитав: «Вероніка, а ви не помилилися дверима?» Я, звісно, розстроїлась, думаю: «Я, напевно, погано зіграла, тому професор таке сказав. Виходить, я повинна двірником працювати чи ще кимсь...» А він потім пояснив, що насправді я так добре грала, що мені треба було відразу в академію вступати, а не в училище.
— Відкіля Ви родом і хто Ваші батьки?
— Із Сімферополя. Моя мама Ірина Кожухарова за освітою біолог, але при такій великій родині її головна професія — мама.
— Як же вона зважилася на таку величезну сім’ю — сімнадцять дітей?
— Річ в тім, що мова йде про сімейний дитячий будинок.
— Значить, більшість дітей — прийомні?
— Скажімо так: більшість дітей біологічно не її. Але всі ми для мами рідні. Ви ж знаєте, у багатьох сім’ях, де діти і батьки генетично рідні, нерідко панує моральне відчуження. Нема взаєморозуміння, повне різнодумство, і діти, досягаючи повноліття, просто ідуть з сім’ї. У нас же є своє рідне гніздо, куди ми завжди будемо злітатися. Мені неймовірно пощастило, що мене і мого братика Аліка мама Іра усиновила, це переломило на краще наші долі.
— Чому Ви займаєтеся класичним саксофоном, а не граєте джаз чи естраду? Це позиція тимчасова чи принципова?
— Принципова. Я неодноразово працювала з такими відомими джазовими музикантами, як, наприклад, гітарист Олексій Кузнєцов і піаніст Даніїл Крамар, багато концертувала з ними у Москві під егідою «Сучасний джаз і класична музика».
— І чим же Вас джаз не влаштував?
— Джаз — це спосіб життя. Його треба відчувати, жити в цьому стилі. Я спілкуюся з багатьма джазменами, наприклад, дружу з Олексієм Кругловим, яскравим саксофоністом, він живе в джазовому стилі — імпровізаційно, імпульсивно, свінгово, поліритмично. Це — усередині. Так у принципі справа обстоїть і з класикою: це внутрішня структура душі.
— Виходить, Ви традиційна і консервативна?
— Я традиційно-сучасна і консервативно-авангардна.
— Добре. А чим Вас естрада не влаштовує?
— Тут потрібно чітко визначити: якщо ти займаєшся популярною музикою, то не варто говорити про якісь духовні речі, мова — винятково про комерцію. А мене цікавить духовне, а не кон’юнктура. Я ще в музичній школі могла ступити на комерційну стежку, повторити чийсь шлях. Як, наприклад, Асія Ахат скопіювала Ванессу Мей. Уявляєте, яка грошовита «фішка»: маленька руда дівчина грає попсу а-ля Фаусто Папетті або Кенні Джі. Не хочу бути чиєюсь копією і кувати на цьому грошики. Є інший варіант: чесно дивитися людям в очі і торкатися глибинного, справжнього, прекрасного. Звісно, мені потрібні гроші, але я категорично не хочу бути комерційною «цукеркою».
— Що може сучасний саксофон?
— Я сповідаю класично-авангардний саксофон. На ньому абсолютно реально грати Моцарта, Гайдна, Шуберта, Чайковського, Глазунова, Генделя тощо. Цей інструмент чудово себе «почуває» також у стихії авангардної музики, яку пишуть сучасні композитори. У саксофона колосальні можливості: він може співати, розмовляти, ридати і сміятися; розроблено багато ефектів, наприклад, слеп — щиголь, як на струнних, аккордика — виконавець одночасно грає і співає.
На жаль, класичний саксофон у СНД слабко розвинутий, чого не скажеш про Європу. Там узагалі немає проблем із класикою. У Мюнхені я зайшла, вибачте, у туалет, а там звучав Чайковський, потім їхала на електричці — звучав Моцарт, зайшла в галерею — звучав Гендель. Люди, як мовиться, купаються у вічних цінностях. А у нас скрізь звучать Вєрка Сердючка з Поплавським й інша попса. На цьому наша молодь виховується, неминуче деградуючи. Якщо трішки від’їхати від Києва, то люди взагалі не бачать і не чують живого оркестру, живої опери, живої оперети, а Которович, Башмет, Співаков, Гергієв — інопланетяни...
— Які знакові зустрічі подарував саксофон?
— Я певний період була стипендіатом програми «Нові імена планети», ми часто гастролювали, вражаючих зустрічей було море. А недавно відбулася зустріч, яка заставила багато що переоцінити, я познайомилася з феноменальним Володимиром Зівою — легендарним диригентом, який веде чотири оркестри одразу — у Москві, Санкт-Петербурзі, Нижньому Новгороді й Данії. Свого часу він виступав у Києві зі Святославом Ріхтером. Зіва з тієї когорти, у якій обертаються Башмет і Гутман, котрих я також мала щастя бачити і чути.
Досить смішно я познайомилася з Михайлом Горбачовим. Після виступу я пробиралась погано освітленим коридором і раптом якийсь чоловік хапає за руку, починає мене цілувати. Я не можу зрозуміти, хто це, про себе ще подумала: «Що за безпардонність така, хіба так можна?» І відразу починаю інструмент прикривати-рятувати. Потім, коли ми вийшли до світла, я, природно, побачила, що це Михайло Сергійович. З його боку це був емоційний спалах, йому шалено сподобався мій виступ. Потім ми спілкувалися, це закріпилося. Він навіть обіцяє допомогти. У мене виникла проблема: для того, щоб вчитися в аспірантурі безплатно, треба змінювати українське громадянство на російське. А я принципово не хочу змінювати, я була і буду українкою. Як іноземка, я повинна платити тисячу доларів за семестр, тобто за три роки навчання треба роздобути шість тисяч «зелених». Горбачов обіцяє вирішити цю проблему. Крім того, намічаються творчі проекти, у які він хоче вклинитися.
— А що то за історія у Вас була з Ваном Кліберном?
— Геніальний піаніст Ван Кліберн, перший лауреат конкурсу імені Чайковського, завжди був моїм кумиром. І от одного разу (це був 2004 рік) мені зателефонував знайомий-перекладач: «Ван Кліберн приїжджає в Москву». Реакція була одна: «Це просто супер». У мене були аудіокасети, на які мені переписали з платівок його виступ в 1958 році з оркестром видатного диригента Кондрашина, у тому числі знаменитий перший концерт Чайковського. Одне слово, у Кліберна я була страшно закохана, і всі навколо ним захоплювалися. Найприголомшливіше, що з не дуже мені зрозумілих обставин я в підсумку взяла участь у його концерті. Спочатку він, зрозуміло, виступив на рідній сцені у Великому залі консерваторії, яка принесла йому світовий тріумф. Другий концерт відбувся в Пушкінському музеї (там проводив свої знамениті грудневі вечори Ріхтер, тепер цим займається Башмет). І в цьому чудовому місці я виступала послідовно з Кліберном, грала в тому числі твір знаменитого в Росії українського композитора Тараса Буєвського (зараз він, до речі, спеціально для мене і Володимира Зіви пише концерт для саксофона з оркестром, із присвятою нам обом). Недавно я записала компакт-диск, де є «Голос самотності» Буєвського. Цей твір я виконувала на благодійному концерті, присвяченому дітям Беслана, Ван Кліберн сидів у першому ряду. У фіналі сталася кумедна ситуація. Твір складний, багато пауз, у якийсь момент Кліберн вирішив, що все, кінець, спробував вибігти на сцену, але його вчасно зупинили. Але у фіналі, коли мені треба було ще одну ноту зіграти і крапку поставити, Ван Кліберн усе-таки вибіг на сцену і без усяких комплексів просто підняв мене на руки. Обійняти мене йому було складно, адже він високий, для цього мені, напевно, довелося б на дві табуретки вставати. Ця зустріч, природно, надала величезного імпульсу моїй творчій кар’єрі, після цього я стала грати багато сольних концертів у Москві.
— Ви ледве більша саксофона, а для того, щоб на ньому грати, напевно, потрібно мати величезний об’єм легень, могутнє здоров’я, бути спортсменкою?
— Справді, тут є свої складнощі. Якось я одержала тривожний дзвінок від мами дівчинки, яка дуже мріє бути схожою на мене і на Шапошнікову. Дівчинка фанатично любить саксофон, а в неї педагог — трубач. Це ж нонсенс, ненормально, це просто нахабність — паралельно викладати саксофон. (Точно так органіст не може викладати фортепіано, це зовсім інший інструмент. І трубач не може учити грати на тубі, хоча на ній теж три кнопки-клавіші.) І що в підсумку? Дівчинка, коли грає, так «нарізає» горло, що в неї тече кров. Це просто жах, коли дитина ледве не захлинається у власній крові. Мені пощастило, що я одразу потрапила в чудові руки (мій перший педагог — Лілія Русанова) і мені правильно поставили найголовніше — видих. Це дуже важливо розуміти, під яким кутом треба грати, як регулювати потік повітря, його напрям, у які моменти має бути теплий чи холодний струмінь повітря. Діафрагма повинна постійно працювати. Мій найдовший сольний концерт тривав 2 години 45 хвилин, і при цьому я себе дуже добре почувала, по-моєму, третій подих відкрився, могла ще грати.
У Росії й в Україні саксофонові тонкощі тільки-но освоюють. Моя мрія — відкрити свій клас у Київській музичній академії, щоб навчати правильного володіння саксофоном, щоб музиканти професійно підходили до цього інструмента і розуміли: саксофон — це певна культура, з ним треба вміти спілкуватися, це друг, який ніколи не зрадить, тому що він не скаже вголос більше того, що ти сам хочеш.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»