ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ДИСПОЗИЦІЯ ОПОЗИЦІЇ
ЗАКОН ПРО ОПОЗИЦІЮ, ЯКОГО УКРАЇНА ЧЕКАЄ БАГАТО РОКІВ, НАВРЯД ЧИ ЗАРАДИТЬ УСІМ ПРОБЛЕМАМ
Поділ політичної еліти на владу та опозицію — класична ознака демократичного суспільства. Однак у нашій державі, навіть попри 15-ті роковини Дня Незалежності, що наближаються, ці поняття дещо переплутані.

В одному з недавніх чисел «ДУ» ми детально проаналізували болісний і усе ще незавершений процес «узаконення» вітчизняного Кабінету Міністрів. Нині ж — черга за документом, який би утворив чіткі правила гри для опозиції. Тут роботи — також непочатий край. Спробуємо це довести.
Передовсім впадає у вічі той факт, що «ху із ху» в українському політикумі достеменно невідомо досі. Зрозуміло для всіх, що Партія регіонів наразі — це влада. Причому як на загальнодержавному рівні, так і у низці регіонів. БЮТ — у опозиції у всеукраїнському масштабі. Хоча в деяких областях переконливо тримає більшість у багатьох місцевих радах. СПУ — швидше влада, хоча, як завжди, зі своєю особливою позицією з багатьох питань. А от куди відносити «Нашу Україну» та комуністів? Перші — посідають ключові посади у Кабміні, не маючи єдності у питанні, як до цього уряду ставитися. Більше того, не оформлені в офіційну коаліцію (в цьому плані у ВР взагалі — цілковитий хаос, котрий, здається, задовольняє одну людину — спікера Олександра Мороза).
Що стосується комуністів, вони вперто усім говорять про причетність до так званої антикризової коаліції, але в уряд делегували не своїх представників.
Як не парадоксально, але усе це стало можливим завдяки проведенню в Україні конституційної реформи. Починаючи з 26 березня вона не стільки сприяє балансу влади, скільки провокує політичні сили на конфлікти. Усе те, що відбувалося в нашому парламенті влітку і, вочевидь, матиме продовження восени, доводить: якими б райдужними фарбами певні політики не змальовували опозицію, бути опозиціонерами в Україні ніхто не хоче. Усі намагаються стати якщо й не владою, то, принаймні, «напіввладою».
Перші несміливі спроби ухвалити повноцінний закон про опозицію у вітчизняному парламенті робилися ще під час першого скликання. Авторами були представники опозиційної Народної Ради. Та згодом головний опонент — комуністична група «239» припинила існування і про необхідність такого документа надовго забули. Цьому частково сприяло ще й те, що весь парламент другого скликання на чолі з Олександром Морозом фактично був в опозиції до президента Леоніда Кучми.
Лише наприкінці діяльності Верховної Ради другого скликання, а точніше у лютому 1998 року народні депутати Юлія Тимошенко та Олександр Єльяшкевич внесли законопроект «Про організовану політичну опозицію». Як бачимо, нинішня лідерка БЮТ ще в ті часи намагалася підготувати собі законодавчий плацдарм для нинішньої опозиційної діяльності. На жаль, нічого путнього з того не вийшло, бо згаданий документ так і лишився під парламентським «сукном».
Наступний етап боротьби за узаконення опозиційного статусу настав у дні так званої «оксамитової революції» на початку 2000 року. Причому тоді про необхідність законодавчого закріплення цивілізованих норм діяльності меншості заговорили саме «більшовики». На світ з’явилося одразу кілька варіантів вирішення цієї проблеми. Авторами відповідних законопроектів були люди різних політичних напрямів: один із лідерів партії «Реформи і порядок» Володимир Філенко і руховець В’ячеслав Коваль, член НДП Олександр Карпов, навіть «лицар троянди» Віктор Медведчук. Зрештою, усі законопроекти, як і їхні попередники, «розчинилися» в парламентських буднях. До речі, комуністи, котрі тоді фактично єдині перебували в опозиції, не надто бажали якогось законодавчого закріплення своєї парламентської діяльності.
Торік, після інавгурації Президента Віктора Ющенка, боротьбою за права опозиції почали перейматися «регіонали». Після початку діяльності парламенту п’ятого скликання саме їхні представники зареєстрували відповідний законопроект. Але поки, зі зрозумілих причин, у депутатів до нього так і не дійшли руки.
Такою є історія вітчизняної боротьби за «узаконення» опозиції. Втім, навіть попри те, що низка політиків схильна помічати у такому документі мало не панацею від усіх політичних «болячок», насправді з цим важко погодитися. Більше того, навіть у чинному законодавстві не так мало норм, здатних забезпечити прозору діяльність більшості владних структур і ефективне функціонування опозиції. Власне, певною мірою це вдалося продемонструвати упродовж останніх півтора року, хоча й тут є певні нюанси. Найголовніший — навіть увесь згаданий стос документів так і не дав відповіді на запитання: яку саме опозицію слід законодавчо закріплювати? Парламентську чи загальнодержавну, маючи на думці тих, хто міг би боротися проти «узурпації влади» поза стінами найвищого законодавчого органу?
Якщо посилатися на міжнародний досвід, доречніше з усієї опозиції виокремити саме парламентську. Її роль у суспільних процесах державотворення безпосередньо залежить від ролі самої Верховної Ради. А ще від форми державного правління як такого. Чимало політологів вважають, що закон про опозицію в Україні довго гальмувався саме тому, що наша країна донедавна була президентсько-парламентською. Глава держави формував Кабінет Міністрів, а парламент мав мізерний вплив на діяльність виконавчої влади. Усе це призводило до того, що будь-яка ситуативна більшість у Верховній Раді мала можливість критикувати ті чи інші кроки уряду не менше (а то й більше), ніж опозиція, при цьому жодна парламентська сила не відповідала за діяльність КМ.
У парламентських республіках — все не так. Але навіть там далеко не скрізь опозиції надається право формувати так званий «тіньовий» уряд. Саме цю норму закладено в останньому проекті закону про опозицію, розробленому представниками Партії регіонів. До речі, цікаво буде поглянути: як вони підтримуватимуть цей документ тепер? Адже на момент його написання він готувався, скажемо так, під потенційну опозиційну діяльність самих «регіоналів». Тепер же можливим формуванням «тіньового» КМ переймаються БЮТівці.
Одним із ключових повноважень опозиції, поза всякі сумніви, є контрольна функція. У багатьох державах до цієї сфери належить розгалужена система різних запитів. (У нас вони також існують, хоча реально відповіді часто зводяться до елементарних «відписок»). Достатньо також мінімальної кількості голосів, аби вимагати проміжного звіту певного комітету чи міністерства. А ще — меншість може домогтися публічних слухань з важливих питань, які обговорюються на засіданні комітету. Саме так можна привернути громадську увагу до не надто приємних для проурядових фракцій тем.
Звісно, усе це — в ідеалі. А в нас — опозиційний процес більше нагадує не «підштовхування» влади до правильних рішень, а звичайнісіньке винесення сміття з хати. До того ж, чіткої межі між владою та опозицією останні політичні пертурбації, нагадаємо, так і не накреслили.
Сумнівно, що початок нової, другої сесії, якимось чином змінить розстановку сил. Дехто з політиків нині б’є себе у груди і обіцяє у вересні чіткіше політичне структурування. Однак цей процес більше нагадує казку про те, як герої на смерть билися за те, щоб отримати «або все, або нічого». До цього процесу у 2006-му явно краще підготувалися представники Партії регіонів. Тому останнє політичне перемир’я щось не видається аж надто тривалим. Навіть у разі, якщо його законодавчо підкріплять чіткі правила гри для новітньої опозиції.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• РОСІЯ ПРАГНЕ КООРДИНАЦІЇ ДІЙ
• У КРИМУ ВІДРОДЖУЮТЬ ПАРТІЮ «МІЛЛІ ФІРКА»

назад »»»