ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
КАБМІН «ПОЗА ЗАКОНОМ»
ПОПРИ ЧІТКІ ВИМОГИ КОНСТИТУЦІЇ НАША ВИКОНАВЧА ВЛАДА ВЖЕ ПОНАД ДЕСЯТЬ РОКІВ НЕ МАЄ ДОКУМЕНТА, ЯКИЙ БИ РЕГЛАМЕНТУВАВ ЇЇ ДІЯЛЬНІСТЬ

Незважаючи на те, що баталії навколо формування нового уряду вщухли понад десять днів тому, відгомін тих подій усе ще відчувається. Однак головні перипетії ще попереду. Річ у тім, що Кабінет Міністрів от уже понад десять років формально залишається «поза законом»: документа, який би чітко регламентував його діяльність, досі немає. І це при тому, що Конституція (як старої, так і видозміненої редакції) чітко вказує на необхідність мати відповідний закон.
По суті, уже понад десять років уряд керується у своїй діяльності лише кількома статтями Конституції й окремими положеннями численних законодавчих актів. Ухвалити повноцінний документ для «внутрішнього кабмінівського користування» народні обранці намагалися не раз. Перший його проект був запропонований президентом Леонідом Кучмою ще у вересні 1996-го року, тобто, всього-на-всього через три місяці після тріумфального затвердження Конституції України. Однак з огляду на «дружні» стосунки глави держави з парламентом, за основу взяли не цей документ, а проект тодішнього народного депутата, а нині — юридичного радника президента Ігоря Коліушка. Цей проект перекроювався безліч разів, але президентське вето незмінно виникало перед депутатами, тільки-но доходило до ухвалення закону. У такий спосіб тепер колишній глава держави «відфутболював» правила гри для виконавчої влади разів зо п’ять.
Найбільш анекдотичний випадок, пов’язаний із законом про Кабінет Міністрів, стався в лютому нинішнього року. Нагадаємо, на той момент пост глави держави уже давненько обіймав Віктор Ющенко. Однак на голосування було поставлене питання про подолання вето, накладеного на цей «бестселер» Леонідом Кучмою (увага!) ще в листопаді 2002 року. І що найцікавіше, знайшлося понад шість десятків «гумористів», котрі вирішили, що це вето таки варто подолати, навіть не зважаючи на те, що вже частково були чинними змінені статті Конституції, котрі суттєво розширили повноваження Кабінету Міністрів, а в уряді активно допрацьовували новий проект, написаний спеціально «під реформу». Та про цей документ — трішечки згодом.
Нині ж спробуймо уважніше подивитися, що ж не влаштовувало в попередніх шедеврах законотворчої думки Леоніда Кучму? Отже, однією з норм так і не народженого документа пропонувалося президенту проводити з депутатами обов’язкові консультації з приводу кандидатури прем’єр-міністра. Нагадаємо, згідно зі старими правилами, глава держави призначав керівника Кабміну після того, як парламент давав на це згоду. Власне, саме для полегшення цієї процедури й пропонувалося законодавчо закріпити зазначену норму. Як виявилося — марно.
Те саме стосувалося й пропозиції, якою новопризначеного прем’єра закликали до парламентських консультацій з приводу формування складу КМ. Такі консультації мали б проводитися із керівництвом Верховної Ради та головами парламентських комітетів. Не варто нагадувати, що нічого подібного узаконити тоді не вдалося.
Було в документі ще чимало нюансів, що не припало до душі тепер уже екс-президентові. Скажімо, одна зі статей містила норму про те, що уряд видає в межах своєї компетенції акти та розпорядження, обов’язкові для виконання. Ці акти, за проектом закону, пропонувалося дозволити оскаржувати в суді. Зрозуміло, лише у встановленому порядку і тільки тоді, коли вони порушують права людини й суперечать законодавству.
Попередній президент побачив у цьому порушення власних прав, оскільки положення Конституції дозволяли саме йому скасовувати урядові постанови. Заради справедливості зауважимо, що користався Леонід Кучма цим правом не надто часто. Отже, можна припустити, що численні президентські вето на закон про Кабінет Міністрів були зумовлені ще й тим, що президент фактично волів зрівняти себе із судовими інстанціями, при цьому зовсім забуваючи, що Конституція як документ прямої дії дозволяла (і досі дозволяє, оскільки відповідні норми під корекцію, на щастя, не потрапили) громадянам оскаржувати рішення органів влади у судах.
Дуже показово також, що постійні президентські вето знаходили палку підтримку всіх тодішніх господарів урядового будинку, тобто керівників, котрі, за логікою, мусили б бути зацікавленими у формуванні гідних і дієвих «правил гри» для себе та своїх підлеглих.
А тепер саме час уважніше поглянути на новостворений проект закону про Кабінет Міністрів. Його доля поки що також залишається невідомою. По-перше, тому, що будь-який документ, підготовлений поза межами парламенту, депутати дуже люблять коригувати. А по-друге (і найголовніше) — законопроект писали попередники нинішнього уряду.
Однак навіть попри ці нюанси, варто зауважити, що проект таки містить цілу низку принципово нових норм, оскільки розроблявся під докориговану 8 грудня 2004-го року Конституцію. Скажімо, згідно з ним, припиняти повноваження КМ можна шляхом ухвалення резолюції про недовіру або в разі відставки прем’єра. Цю відставку одна людина (навіть якщо вона — керівник держави) тепер узаконити не зможе.
Утім, ці норми і так більш-менш виписані в Основному законі. А от наступна — доволі показова. Верховна Рада не може на свій розсуд звільняти з посад окремих міністрів, оскільки Кабмін — орган колегіальний. Важливість цієї норми (звісно, у разі ухвалення закону) можна буде проілюструвати на прикладі окремих, не надто милих коаліційному серцю урядовців, скажімо, Юрія Луценка. Не секрет, що знайдеться чимало «регіоналів», котрі захочуть відправити його у відставку вже восени, невдовзі після поновлення роботи Верховної Ради. Згідно із законопроектом, таке право парламентарям надаватиметься лише після відповідного клопотання Прем’єра. Зрозуміло, Віктор Янукович може висловити подібну ініціативу, але тоді треба буде говорити про розрив раніше досягнутих домовленостей, причому, саме з боку керівника КМ.
Та повернімося до законопроекту про Кабмін. Він містить деякі норми, що стосуються можливості судових позовів. Тільки тепер мова йде не про звичайних громадян, котрим можуть бути не до душі ті чи інші непопулярні рішення (скажімо, підвищення тарифів на газ), а про самих посадовців. Якщо проекту поталанить більше, ніж його попередникам, у міністрів не буде підстав звертатися до суду у випадку їхньої відставки — все рівно їх на посаді не поновлять. Як ставитися до такої новації, поки що сказати складно. Річ у тім, що, з одного боку, це нібито порушує права міністрів. А з іншого, ситуації, коли в деяких регіонах фактично працюють по два губернатори, а в державі — по два генпрокурори, також усіх відверто «дістали».
Зрозуміло, нині важко прогнозувати: чи побачить світ цей проект, а чи новий уряд вирішить добряче попрацювати над його нормами, поставивши найпринциповіші положення «з ніг на голову». Це цілком можливо ще й з огляду на те, що досі немає твердої впевненості: чи надовго залишиться на своїй посаді міністра юстиції «нашоукраїнець» Роман Зварич. Він і депутатського мандата поки не здає, і про недотримання принципів балансу влади в КМ говорить найбільше. А втім, поживемо — побачимо...

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• НЕПРОСТИЙ ВІЗИТ
• «НАША УКРАЇНА» НА МЕЖІ РОЗКОЛУ?
• П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНА ІСТОРІЯ — НА САЙТІ «УКРІНФОРМУ»
• НА ПРЕФЕРЕНЦІЇ ЧЕКАТИ МАРНО

назад »»»