ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ДЕСЯТЬ ТИСЯЧ ДОЙЧМАРОК ЗА ВАСИЛЕВУ ГОЛОВУ
Нерідко люди скаржаться на долю, свої невдачі в житті складають на неї. Василь Васильович Кіняєв не з таких. Збоку видається, що йому не надто щастило. Поховав трьох дружин, сина... Однак сам він вважає, що доля була до нього завжди прихильною.

Балтика
Василь виріс у сім’ї кадрового військового. Закінчив вище військово-морське училище в Севастополі. Тут на Василя чекала несподіванка: його одного відібрали для служби на підводному флоті — з-поміж інших виділявся міцним здоров’ям — і відправили на Балтику.
— 21 червня 1941 року ми повернулись з останнього навчального походу,— згадує ветеран.— Мені, здавалося, щастило. Командира мінно-торпедної частини відкликали на перепідготовку, його мав заступити я...
Того вечора вони з друзями були в Петергофі на танцях. У розпалі веселощів ніхто не надав особливого значення спалахам над Кронштадтом — до нього було недалеко, кілометрів дев’ять. Думали: навчання.
Наступного ранку Василь Кіняєв з подивом побачив Івана Петровича, котрого мав замінити на посаді. Попереду нього штовхають платформу з торпедою: точена головка, бойова.
— У чому справа? — поцікавився.
— Ти ще не знаєш? — Кронштадт бомбили. Війна.
Новоспечений підводник усе зрозумів: не судилося служити на «Правді», відправлять в інше місце. Його припущення справдилося.
Пізніше Василь Кіняєв усвідомив, що щасливе призначення, схоже, врятувало йому життя: до кінця війни майже всі радянські субмарини на Балтиці загинули, серед них могла бути й «Правда». А сталось це через те, що ворог перегородив вихід з Фінської затоки в море металевою сіткою. Коли якийсь човен ударявся об неї, спливали сигнальні буї — металеві бочки, заповнені горючою сумішшю. Й одразу по тому з німецьких катерів летіли вниз глибинні бомби...

Чорне море
І ось Василь Кіняєв на Чорному морі. Призначили на підводний човен командиром мінно-торпедної частини. Він уже двічі побував у бойових походах, коли їхню «АГ» поставили на ремонт. Молодому лейтенантові доручили підготовку й висадку десанту під Одесу: тут формувався 3-ій морський полк для контрудару по ворогові. Упорався із завданням добре. Утім, із іншими також. Пізніше його участь у тих подіях оцінили орденом Червоної Зірки і медаллю «За оборону Одеси». Потім нове призначення: командувати загоном риболовецьких сейнерів, які перевозили стружку кольорових металів у Поті. Пізньої листопадової ночі вервечка сейнерів взяла курс на Кавказ. Старались затемна відійти якомога далі від берега, щоб не стати мішенню для німецьких літаків. Трьом першим сейнерам це вдалось. А останньому, де був і командир загону,— ні.
Під ранок, коли розвиднілось, у небі з’явився «Юнкерс» і вдарив по «Севрюзі» вогнем з гармат. Через пробоїни в борту в сейнер ринула вода. Ще, на біду, заштормило, ураганним вітром порвало вітрила. Судно понесло в бік Туреччини. Три дні бушувала стихія. Викинули за борт частину вантажу, але це не рятувало.
Невже помирати? Від кого чекати спасіння, коли навколо безмежні простори моря й жодного судна?
Від безсилля Василь Кіняєв вигукнув: — Господи! Змилосердься! Поверни вітер назад!
І — о диво! За годину вітер таки справді повернув у протилежний бік.
— Пізніше я не раз звертався до Бога. І він мені завжди допомагав,— каже оповідач. Неподалік Феодосії, коли до берега зоставалось метрів сімдесят, «Севрюгу» остаточно залило водою, і вона пішла на дно, а екіпажу довелось рятуватись уплав.
Василь Кіняєв умів добре триматись на воді. Це ж плавання було особливим: того року заморозки почалися рано, вода обпікала холодом, сковувала. Василь врятувався. Навіть не застудився!
Попереду на нього чекали нові випробування: несподівана зустріч із німецьким патрулем, від якої зосталось осколкове поранення, полон, госпіталь. Пощастило: лікар-грузин узявся вилікувати без ампутації. І за два місяці вилікував. Далі знову пощастило. Вихідців із Західної України відпускали додому на збирання врожаю. Василь цим скористався, знайомий допоміг з «аусвайсом», у якому він був записаний як житель Станіславської області. З цим документом він дістався... Жмеринки, де жив з сім’єю до війни.

Підпілля
У місто він прийшов під прізвищем дружини — Гордієв. Давні друзі забезпечили паспортом. Влаштувався сторожем на сушарку. А згодом став одним із засновників і керівником місцевої підпільної організації «Радянські патріоти».
Підпільники влаштовували диверсії та саботаж на залізниці, утечі з таборів військовополонених, випускали й розповсюджували щотижневу рукописну газету. Ворог лютував, шукав народних месників. Почалися арешти. Вісімнадцятьох підпільників з числа заарештованих за вироком військового трибуналу розстріляли, ще сорока чотирьох засудили до каторги. Провал стався через одного з активістів «Радянських патріотів». На допиті він не витримав тортур і виказав адресу штаб-квартири.
Як вдалось Василю Кіняєву уникнути арешту?
— Коли йшов на штаб-квартиру,— пояснює,— то не знав про провал. За звичкою дивлюсь у вікно сусіднього помешкання. Бачу хазяйку. Обличчя в неї якесь насторожене, закам’яніле. Це викликало підозру... Не став випробувати долю, пішов геть.
Попередив про провал тих, кого зміг. Змінив квартиру. Думав, перечекає лиху годину і візьметься за відновлення пошматованої організації. Але в місті з’явились оголошення: хто викаже місцезнаходження бандита Василя Гордієва, отримає 10 тисяч дойчмарок. Як видно, німці всерйоз зацікавились його особою. За таких умов перебування в Жмеринці було небезпечним, і Василь в одязі залізничника подався товарняком до друзів-підпільників у Київ.

Тиф
Після того смерть ще багато разів заглядала йому в очі, але він ніколи не відвертав погляду — ні під час партизанської боротьби — а він командував ротою в партизанському з’єднанні Ушакова, ні пізніше — у повоєнний час.
— У сорок четвертому,— поринає в минуле Василь Васильович,— коли наші війська очистили Україну від окупантів, я зібрався на фронт. Але мене зупинили: є рішення ЦК відправити комуністів з числа колишніх партизанів і підпільників на партійну й господарську роботу у звільнені райони. Єдине, що випросив, — аби послали на Вінниччину, вона мені найбільш знайома... Так він знову опинився в Жмеринці. Спочатку працював на посаді заступника голови райвиконкому, потім — начальником міськфінвідділу. У цей період і сталось оте «НП», що мало не вкоротило йому віку. Якось поїхав уповноваженим у село Стодульці і заразився черевним тифом. Півтора місяця пролежав у лікарні. Видужав, бо мав міцне серце.
А до того мав ще одне випробування, коли треба було використати навички... підривника. Про цей епізод зі свої біографії Василь Кіняєв розповідає так:
— Було це влітку 1962 року, тоді якраз сталась відома «Карибська криза». Посильним мене терміново викликали у військкомат. А наступного ранку нас, чоловік зо двадцять, на вантажній машині повезли в Ізяслав (це поблизу Шепетівки), у військове містечко. Після санобробки, перевдягання в польову форму й короткого відпочинку всіх вишикували й розділили на батальйони. Одним з них доручили командувати мені... Бригаду резервістів готували для знищення ракет стратегічного призначення країни-ворога. Кого мали на увазі, неважко було здогадатись, хоч конкретно нічого не казали, лиш натякнули: висадити можуть і на Алясці.
Василь Кіняєв пригадав усе, чим займався у своєму житті партизана й підпільника, щоб передати свої практичні знання підлеглим. На щастя, скористатись набутим досвідом не довелось...

Анатолій РАЙЧУК
також у паперовій версії читайте:

• КУБА — ЙОГО ЛЮБОВ

назад »»»