ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ТОЧКА ЗОРУ
ПОГЛЯД КРІЗЬ РОКИ НА СТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВИ І РОЛЬ У ЦЬОМУ ОСОБИ
«Через роки, через відстані... Держава і особистість». Таку назву має книга відомого вітчизняного політика і державного діяча, академіка Національної академії наук України, виконувача обов’язків секретаря Ради національної безпеки і оборони В. Горбуліна. Цю досить об’ємну (майже 360 сторінок великого формату) й інформаційно насичену книжку, у якій містяться вибрані газетні та журнальні публікації Володимира Павловича, а також його інтерв’ю і виступи 1995-2005 років, підготувало й нещодавно випустило у світ видавничо-книготорговельна компанія «Саміт-Книга».

Пропонуємо читачам «Демократичної України» огляд цього досить цікавого, на наш погляд (як за змістом, так і за особистістю автора книги), видання, а також відповіді Володимира Горбуліна на запитання кореспондента газети.
— Ця книжка,— розповідає Володимир Павлович,— охоплює головні питання і проблеми, з якими мені довелося зіткнутися за роки незалежної України на різних посадах.
Довідка «ДУ». За минулі майже 15 років В. Горбулін, який до цього чимало часу віддав праці у військово-промисловому комплексі колишнього СРСР (перш за все, у ракетно-космічній галузі), послідовно обіймав відповідальні посади, утворюючи різні важливі структури практично «з нуля». Зокрема, на початку 1990-х він взяв активну участь у створенні в українському уряді відділу оборонної промисловості, машинобудування і зв’язку. Згодом був першим генеральним директором новоствореного Національного космічного агентства, потім — секретарем Ради національної безпеки і оборони (РНБО), головою Державної комісії з оборонно-промислового комплексу, помічником Президента України з національної безпеки, головою Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції України, директором Інституту проблем національної безпеки. А кілька місяців тому, спростовуючи відоме прислів’я про те, що неможливо двічі увійти в одну й ту саму річку, Володимир Павлович почав виконувати обов’язки секретаря РНБО. До речі, коли на одній з нещодавніх прес-конференцій хтось із журналістів запитав Горбуліна, чи не турбує його «в. о.», Володимир Павлович пояснив, що це зумовлено тим, що за віком (йому йде 68-й рік — Ред.) він не може бути державним службовцем, а взагалі-то його це питання щодо «в. о.» не хвилює, бо «людина визначає крісло, а не крісло людину». І не без іронії додав, що це питання, можливо, хвилює тих, хто хоче зайняти крісло секретаря РНБО.

От уже ці мемуари!
— Скажу відверто,— веде далі Горбулін,— що книга далася мені дуже важко, бо хотілося, щоб вона була щирою, а це не завжди просто. Мені раніше неодноразово надходили пропозиції щодо написання мемуарів: чомусь багато хто вважає, нібито про нашу країну та події, які в ній відбувалися, я знаю щось таке, про що ніхто більше не знає. Відхиляючи такі пропозиції, я виходив з того, що протягом останніх років з’явилося чимало мемуарів, серед авторів яких були перший і другий президенти незалежної України та інші досить поважні люди, котрі тим чи іншим чином сформулювали власне бачення процесів новітньої історії, й своє ставлення до тих, з ким вони тоді працювали.
Проте характерним для цієї мемуарної літератури є надто високий рівень суб’єктивізму. Події, які сталися в незалежній Україні за ці півтора десятка років, відбувалися на наших очах, тож коли бачиш у мемуарах відхилення від фактів дуже відомих, мимоволі виникають сумніви й щодо оцінок, зроблених мемуаристами, і загалом щодо їхньої ролі в процесах формування держави.
— Як на мене,— підкреслює Володимир Павлович,— дуже зручно коментувати все, коли з моменту події минуло чимало років. А от я вважаю, що завжди доцільно і корисно повертатися до тих оцінок, котрі супроводжували якусь подію у той конкретний момент, коли вона відбувалася. Стає зрозумілим, що ти говорив й як ти поводився саме тоді. Отож через це я й вирішив не писати традиційних мемуа-рів, а зібрати в книзі різні свої публікації тих чи інших років — у тому вигляді, як вони тоді були надруковані, аби таким чином визначити своє ставлення до найважливіших подій і проблем у житті України.
З огляду на це, книжка, як вважає її автор,— це спроба глянути на свою країну ніби зсередини, здійснена людиною, яка була активним учасником багатьох подій протягом усіх років незалежності держави. Про основні складові змісту збірки свідчать заголовки її глав: «Рівняння на національну безпеку»; «В океані геополітики»; «Якщо не запалюють зірки, значить, це комусь потрібно»; «Довга дорога в НАТО»; «З минулого в майбутнє. Проблеми ВПК»; «Монолог про демократію».

Через лабіринт — до істини
Перед вступом до книги Володимир Горбулін навів у ній красномовні рядки: «До істини веде тільки одна дорога. Саме тому її так важко знайти». Цей висновок перегукується з одним із процитованих на початку збірки афоризмом Бернарда Шоу: «Свобода означає відповідальність. Саме тому більшість людей бояться її».
Не прагнучи ідеалізувати автора як людину й високопосадовця, відзначимо все ж, що він — і це підтверджують чимало зібраних у книзі публікацій — не боявся відповідальності й часто-густо наполегливо відстоював свої переконання (хоча через це й нерідко мав клопоти і неприємності). До речі, у книзі він пішов і на те, на що, мабуть, зважиться не кожен автор,— щоб до видання включити (завершальний розділ «Горбулін: журналістське досьє») й ті публікації у різних засобах масової інформації, де оцінювався сам Володимир Павлович, його погляди, позиції і вчинки (причому далеко не завжди компліментарно, а нерідко й вельми критично).
А тепер наведемо кілька красномовних цитат з розділу «Демократія і національна безпека: друзі чи вороги?»— слова, які, хоча були сказані раніше, все ж і понині залишаються актуальними. «...У Верховній Раді є сили, які роблять усе можливе, щоб зупинити законодавче забезпечення демократичної незалежної України. Причому йдеться не лише про демократичний чи недемократичний характер нашої держави. Ці сили протидіють самому процесу державотворення». А от інший вислів — з розділу «Національна безпека — щит держави»: «Політика національної безпеки — це вміння державного керівництва здійснити раціональний вихід із ситуацій, що загрожують країні значними матеріальними чи моральними втратами. Не допустити таких ситуацій — це мистецтво політики безпеки».

НАТО як фактор
Чимало важливих питань висвітлено й у розділах, присвячених доцільності євроатлантичної інтеграції нашої країни, перспективам особливого партнерства України й НАТО тощо. Горбулін стверджує: «Настане час, коли все населення України зрозуміє, що НАТО нам не загрожує. Тоді, може, і не потрібні нам будуть ні референдуми, ні плебісцити». «Військова кооперація з НАТО, враховуючи наше скрутне фінансове становище,— єдина можливість бачити, що робиться на нових рубежах техніки, яка використовується військовими у світі»,— переконаний Володимир Павлович. А ще він підкреслює: «Ставлення до Альянсу може різнитися у широкому діапазоні від обожнювання до ненависті. Але з НАТО не може і не вправі не рахуватися жодна держава, насамперед європейська, жоден реалістично мислячий політик»;...Україна є настільки важливим чинником у Центральноєвропейському регіоні, що про її абсолютно нейтральний і позаблоковий статус можна говорити лише умовно». Що ж до стратегічного партнерства України з іншими країнами, то автор видання дотримується такої точки зору: «Існують чотири головні критерії цивілізованих сучасних стосунків між державами: взаєморозуміння, взаємодовіра, взаємодія та взаємовигідність».
Говорячи про стратегію нашої держави у стосунках з ЄС, Володимир Павлович підкреслює: «Ми прагнемо будувати свої відносини з Євросоюзом на базі прагматизму та економічної доцільності. Проте якщо Україна і ЄС не введуть їх у русло загальної стратегічної перспективи, то через певний час у програмі можуть залишитися обидві сторони». А от ще кілька висновків: «Ми розраховуємо на таку спеціалізовану і конкретну політику з боку ЄС, яка б не надавала нам особливих пільг і преференцій, а дала змогу краще використовувати потенціал нашої співпраці в усіх галузях»; «Ми усвідомлюємо ті негативні наслідки, які можуть постати перед Україною в разі, якщо її сусіди — асоційовані члени ЄС — значно випередять її в інтеграційних процесах. Внаслідок цього Україна може потрапити до так званої «сірої зони» Європи»; «Доки ЄС не матиме альтернатив Росії у постачанні енергоносіїв і в континентальному з’єднанні з далекосхідними ринками, доти питання входження України в економічний простір ЄС буде розглядатися через призму стосунків ЄС з Росією»; «У розвитку економічних стосунків з Росією треба виходити з їхньої принципово нової природи, яка ліквідувала б залишки механізмів, закладених ще радянською економікою».
Значне місце посідає в книзі розділ — «З минулого в майбутнє: проблеми ВПК», у якому розглядаються, зокрема, концептуальні підходи до реформи військової організації нашої держави, проблеми реформування її оборонно-промислового комплексу (ОПК) та підвищення його ефективності. У книзі згруповано роздуми В. Горбуліна про необхідні кроки щодо стабілізації і розвитку ракетно-космічної галузі України — сфери, якій автор віддав кілька десятиліть свого життя. Підкреслюється, що для збереження українського ОПК необхідно повернутися обличчям до науки. Адже «наявність розвиненого ОПК, як правило, є свідченням лідерства країни у сфері високих технологій, а на практиці це означає перевагу в реалізації зовнішньоекономічних і зовнішньополітичних інтересів». Наголошує Володимир Горбулін і на тому, що зближення України з НАТО не зашкодить вітчизняному ОПК.

Навздогін за книжкою
...Саме до певних аспектів цих розділів — щодо досить гострих проблем, які виникли останнім часом у стосунках України з Росією в деяких сферах військово-технічної співпраці та оборонно-промислового комплексу, стосувалися кілька запитань, з якими кореспондент «ДУ» звернувся до Володимира Горбуліна.
— Віце-прем’єром російського уряду і міністром оборони цієї держави Сергієм Івановим нинішнього літа було озвучено претензії до України щодо здійсненого кілька років тому контрабандного продажу в певні країни крилатих ракет Х-55. Що Ви, Володимире Павловичу, можете сказати з цього приводу?
— Заява Сергія Іванова є некоректною. Адже у тій ситуації, про яку йдеться, саме компетентні органи України виявили цю акцію і зробили все, аби знайти винних у незаконній операції, серед яких, до речі, були громадяни не лише України, а й Росії та деяких інших держав. Може, краще було б, аби Сергій Іванов зі свого боку розкрив би нарешті, що в Росії відповідні органи знають стосовно продажу отих крилатих ракет?! Що ж до мотивації згаданої заяви віце-прем’єра і міністра оборони РФ, то, думаю, це було зроблено, щоб показати західним державам, яким нібито «ненадійним» партнером є Україна.
— Росія — вустами спочатку командувача ВПС генерала армії Володимира Михайлова, а згодом і віце-прем’єра та міністра оборони Сергія Іванова — заявила про наміри РФ вийти зі спільного українсько-російського проекту, спрямованого на організацію серійного виробництва перспективних військово-транспортних літаків Ан-70. Як Ви оцінюєте ситуа-цію, що склалася у цій сфері?
— Ще кілька років тому я говорив, що ми ніколи не вийдемо на серійне виробництво літаків Ан-70 разом з Росією, оскільки вона не зацікавлена в цьому проекті, бо орієнтується на модифіковані варіанти свого, російського, транспортного літака Іл-76МФ, які — після певної модернізації — планує використовувати і для власної військово-транспортної авіації, і для експорту в інші країни.
— З огляду на згадані та інші, на жаль, не поодинокі прояви нинішнього, м’яко кажучи, недружнього ставлення з боку Росії до України у військово-технічному співробітництві, якою Ви, Володимире Павловичу, бачите необхідну реакцію України в цій вельми важливій галузі?
— Майже все, що ми досі робили й що нині робимо разом з Росією в галузях оборонно-промислового комплексу, це, здебільшого, постачання комплектуючих та надання послуг. А нам слід упевненіше ставати на власні ноги й переходити до таких проектів, які б давали Україні можливість самій створювати, продавати на світових ринках зразки різних озброєнь та військової техніки (тим більше, що такий потенціал у нас є). Й доти, поки ми це не зробимо, будемо від когось залежати. До того ж нам давно вже час від тієї військової техніки, яка проектувалася ще у 80-ті роки минулого століття, переходити на створення і виробництво в Україні сучасної високоточної зброї, на реалізацію перспективних прое-ктів безпілотних літальних апаратів, на створення систем для протидії високоточній зброї вірогідних супротивників тощо. Що ж до Росії, то її орієнтація на створення в себе замкнених циклів виробництва військової техніки і деякої техніки подвійного призначення, зокрема у ракетно-космічній та інших галузях, то це прагматичний підхід — і я його не засуджую: росіяни вирішили йти таким курсом, орієнтуючись на власні національні інтереси.
Суть тут в іншому: Україні давно належало до цього готуватися і, захищаючи свої національні інтереси, розвивати випуск такої військово-технічної продукції, яка б могла бути конкурентноздатною на ринках. Отож вважаю, що нам потрібно взагалі переглянути підходи до створення нових зразків зброї та військової техніки. І найголовніше — слід нарешті перестати «плакатися в манішку», а знаходити власні «ніші» в такій найжорсткішій галузі міжнародної торгівлі, як торгівля у військово-технічній сфері.
— На початку 90-х років наша держава з власної ініціативи позбавилася ядерної зброї, що залишилася в Україні в спадщину від Союзу (передавши її Росії), а згодом офіційно оголосила про свій без’ядерний статус. І з того часу створює й виробляє винятково мирні, космічного призначення, ракети-носії. Але час від часу можна почути голоси щодо доцільності відновлення в Україні розробки і виробництва сучасних бойових ракет (ясна річ, у без’я-дерних варіантах). Якою є Ваша думка з цього приводу?
— Те, що на початку 90-х зробила Україна в цій сфері, не робила жодна держава в світі. Тоді це були якоюсь мірою вимушені кроки. Нині, на мій погляд, Україна має всі можливості й необхідний потенціал для того, щоб розгорнути в себе виробництво не лише ракет-носіїв для запуску космічних апаратів, але й бойових оперативно-тактичних ракет (у без’я-дерному виконанні). Щодо цього вже є рішення РНБО, яким передбачається здійснення робіт за таким проектом. І я,— сказав на завершення Володимир Горбулін,— усіляко сприятиму реалізації цього проекту.

Вадим ФЕЛЬДМАН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»