ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
ЄВРАЗІЙСЬКИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ СОЮЗ ЯК АЛЬТЕРНАТИВА СНД?
Президент Росії Володимир Путін у 2000 році, реагуючи на кризу у Співдружності незалежних держав, фактично прийняв українську концепцію «різнотемпової» та «різнорівневої» інтеграції. Тоді й погоджено пристати на пропозицію казахського президента Нурсултана Назарбаєва щодо формування Євразійського економічного союзу. Членами названого об’єднання стали Білорусь, Казахстан, Росія. Україна за часів президентства Леоніда Кучми погодилася на статус спостерігача в ЄвразЕС. Наступні п’ять років пішли на бюрократичні узгодження. Фактично ж Кремль очікував, чи не перетвориться Єдиний економічний простір на «філіал» ЄвразЕС.

Проте Україна вимагала, аби передумовою співробітництва було створення зони вільної торгівлі без винятків і обмежень. У свою чергу Росія наполягала на тому, аби поставити воза попереду коня, тобто створити на своїх умовах митний союз, а вже потім, користуючись потужнішими позиціями російської економіки, диктувати партнерам умови торгівлі.
Каменем спотикання в ЄвразЕС стало енергетичне питання. Наприклад, Білорусь вимагала для себе внутрішньоросійських тарифів на газ і нафту, що не відповідало інтересам російського бізнесу. Президент Білорусі Олександр Лукашенко прагнув, аби інтеграція реалізувалась на рівноправних засадах, що неабияк дратувало російських «яструбів», які вбачали у цих вимогах намагання приєднати не Білорусь до Росії, а Росію до Білорусі.
Тим часом на тлі цих суперечок інтерес до ЄвразЕС почав втрачати Казахстан. Зважаючи на такі тенденції, Кремль був змушений посилити політичну складову інтеграції. Додатковим стимулом до визначення перспектив співпраці стало утворення Шанхайської організації торгівлі за участю Росії, центральноазійських країн і Китаю. Фактично ЄвразЕС унаслідок домінування китайської економіки набув тенденції до перетворення на своєрідного сателіта Шанхайської організації співробітництва.
Аби зберегти свій вплив на пострадянському просторі, Росія активізувала військово-політичну співпрацю з країнами ЄвразЕС, які водночас є учасниками Ташкентського договору колективної безпеки. Після кривавих подій весни 2005 року в Андижані до ЄвразЕС приєднався Узбекистан. Отже, військова складова ЄвразЕС стримує бажання України до взаємодії з цією структурою, але її «авангардом» може бути Єдиний економічний простір, який, власне, й ініціювався як модель залучення України до інтеграційних процесів на пострадянському просторі. Не менш важливою метою було зменшення активності України в процесі створення альтернативному СНД, ЄвразЕС і ЄЕП інтеграційного центру на пострадянському просторі, яким вважається ГУАМ, або Організації демократичного вибору.
Хай там як, кількість інтеграційних об’єднань на пострадянському просторі досі не перейшла в якість. Причини цього полягають у різних національних економічних інтересах країн-учасниць, яких об’єднує тільки побоювання переважання в таких союзах Росії, що має потужнішу економіку й претендує на статус регіонального лідера. Тож допоки не буде знайдено погодження інтересів між Росією й її партнерами, жодне інтеграційне угруповання, яке створено на пострадянському просторі, не буде спроможне перетворитися на ефективну організацію, чия діяльність відповідає інтересам народів країн, що утворилися через розпад СРСР.
Наближення 15-ї річниці заколоту «ГКЧП» тільки підтверджує, що за цей час зовнішньополітичні курси пострадянських країн помітно розійшлися. Впродовж цього періоду неухильно зменшується обсяг торгівлі нових незалежних країн з Росією, якій вдається підтримувати свої позиції в регіоні завдяки домінуванню в сировинних галузях. Фактично нафтові трубопроводи та інфраструктура «Газпрому» лишилися чи не єдиними ланками, які продовжують буття СРСР принаймні в енергетичному секторі. Звичайно, центральноазійські країни, що мають власні енергетичні запаси в цьому сенсі менш залежні від Росії, але й вони змушені шукати в Москви підтримки, аби збалансувати вплив, котрий в Євразії має Китай з його стрімко зростаючою економікою.
Тож існуючі в євразійському просторі економічні, політичні й військові реалії змушують Україну проводити збалансованішу політику, спрямовану на прагматичний захист своїх інтересів, розвиток торговельних зв’язків, у тому числі й з країнами ЄвразЕС, на взаємовигідних засадах. Слід брати до уваги той факт, що рівень інтеграції країн ЄвразЕС ще не скоро досягне таких вершин, коли нагальною потребою буде створення наднаціонального координуючого органу, якому треба буде передати частину національного суверенітету.
Поки практичне політико-правове оформлення багатьох декларацій про наміри суттєво відстає навіть від графіка, який демонструє історія європейської інтеграції. Якщо брати період 15 років від створення 1957 року Європейського економічного союзу, то до 1972-1973 років ЄЕС спромігся не лише розширитися, а й утворити Спільний ринок. Ні Єдиний економічний простір, ні ЄвразЕС принаймні у найближчі п’ять років до цього етапу навряд чи дійдуть. На заваді цьому — передусім асиметрична залежність більшості пострадянських країн від більш потужної економіки амбітної Росії, тоді як у ЄЕС об’єднувалися національні держави, які історично відбулися, і тому шукали інтеграції не з відчаю, а в пошуку ефективніших форм співпраці.
також у паперовій версії читайте:

• НОВИЙ УРЯД СЛОВАЧЧИНИ: ХАЙ ЖИВЕ ПОПУЛІЗМ?
• РАДИКАЛЬНИЙ ІСЛАМ ВЕРБУЄ МОЛОДЬ

назад »»»