ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МИСТЕЦТВО
СПОГАД ПРО ПІСНЮ ГОНДОЛЬЄРА
Роботу над живописним циклом «Спогади про Венецію» талановитий художник Сергій Лисицин розпочав 2001 року, коли делегація з України вперше вирушила на всесвітньо відоме Венеціанське Бієнале — представляти свою державу.

Приєднавшись до офіційної групи авторів проекту, журналістів і мистецтвознавців, художник їхав до Італії для ознайомлення з шедеврами архітектури та мистецтва, місцевими звичаями. Споглядав, робив відео- та фотозйомку, спілкувався з людьми і, звичайно ж, виконував численні етюди. У результаті народилася велика серія чудових краєвидів із зображеннями екзотичних вуличок-каналів, романтичних містків, величних старовинних палаців і храмів.

Частину свого творчого доробку, присвяченого перлині Італії — Венеції, Сергій Лисицин вирішив подарувати Національному Експоцентрові України. Урочиста передача шістдесяти полотен у дарунок державі відбулася в Палаці мистецтв «Український дім», де їх і зможуть оглянути шанувальники живопису.
Це уже друга партія творів із венеціанського циклу, передана автором до фондів Експоцентру. 2002 року Сергій Вікторович поповнив їх десятьма своїми роботами. Крім італійських, художник передав до масштабної колекції цього культурного закладу також десять кримських пейзажів. Адже сам — родом із Сімферополя.
Батько Сергія — професійний художник Віктор Лисицин, власне, був першим учителем сина з майстерності живопису. Ненав’язливому навчанню хлопця сприяла й сама натхненна атмосфера мальовничого півострова. Субтропічний клімат, яскраве сонце, блакитно-перламутрові хвилі, екзотика південної рослинності справляли на юну, відкриту для всього прекрасного душу незабутні враження, що згодом втілювалися на полотнах.
«Спершу я просто спостерігав, як працює мій батько, — згадує Сергій Лисицин. — Це, певно, були найліпші майстер-класи. Вирушаючи на узбережжя для малювання з натури, він обов’язково брав мене із собою. Особливо запам’яталися поїздки на гірський масив Карадаг, де згодом було засновано державний заповідник. Загадкові скелі блищали під сонцем, відбиваючись у смарагдовому Чорному морі, білі чайки весело сновигали між скель, полюючи на риб, теплий вітер грав у кипарисах... То була нескінченна ідилія півдня. Там і розпочалася моя перша, незабутня школа живопису — спершу без мольберта й пензлів, але та наука рідної природи назавжди лишилася в моєму серці. Звичайно, згодом батько ознайомив мене з полотнами й фарбами, навчив живописної техніки та професійного ставлення до роботи художника».
Так кримські пленери визначили життєвий і творчий шлях Сергія Лисицина. Здобувши диплом Сімферопольського художнього училища ім. К. Самокиша, він вступив до Київського державного художнього інституту (нині — Національна Академія образотворчого мистецтва та архітектури України). Потім — два роки навчання в аспірантурі за фахом «Історичний живопис».
Проте на цьому допитливий розум митця не зупиняється. Випускник не вважає навчання завершеним і вирішує на власні очі побачити шедеври, що зберігаються в музейних колекціях Голландії, Іспанії, Італії, Польщі, Росії, Сполучених Штатів Америки та Франції. Далі працює як учень-реставратор у Луврі (Париж), в Прадо (Мадрид), Ермітажі (Санкт-Петербург). Вивчає технології майстрів минулого, копіює, намагається зрозуміти характерні риси зарубіжних шкіл живопису. Саме цей етап творчості він і вважає визначальним для свого становлення як художника-професіонала.
Після повернення до Києва вже зрілим майстром Сергій Лисицин остаточно визначився, які саме напрями образотворчого мистецтва найбільше йому до вподоби. Спершу то були романтичний реалізм і символізм. Згодом — імпресіонізм, який імпонує митцеві через можливість самобутньо й свіжо передавати свої враження та настрої, безпосередньо, трохи по-дитячому, подивитися на світ відкритим, оптимістичним поглядом. Адже життя сприймається творчою натурою як свято, яскравий карнавал, гідний того, щоб милуватися ним і відігравати в ньому власну, особливу роль.
Тож перебуваючи у Венеції, створюючи етюди до майбутнього венеціанського циклу, Сергій Лисицин передавав на полотні найменші подробиці, які тільки могло вхопити навколо себе уважне око художника — вдумливого й тонкого філософа. Так з’являлися картини, на яких ми бачимо молочну завісу весняних днів, блискучі барви літа, завершену зрілість теплої осені та сюрпризи мінливої зимової погоди — то густий туман, то безхмарне блакитне небо, дощові хмари або ж повені («Венеція перед дощем», «Вітряний вечір. Гранд-канал. Венеція», «Дощовий день у Венеції», «Кришталевий дзвін тиші. Венеція», «Літній день у Венеції»). Ця багатоликість міста на лагуні, знайома живописцеві, власне, і втілилася в масштабну серію, що нині майже цілком перейшла у володіння держави.
Краєвиди сучасної Венеції рясніють витворами характерної середньовічньої архітектури — як відомо, місто ніколи не перебудовувалося, тому зберегло свій первісний вигляд. Надзвичайної краси палаццо, дивним чином створені на дуже складній для забудови місцевості, наче співзвучні з водою та світлом, утворюючи єдину у своєму роді гармонію («Захід Сонця на площі Сан-Марко», «Сутінки у Венеції», «Тиха вуличка у Венеції», «Туманний ранок. Вид на Санта Марія делла Салюта», «Яскравий сонячний день у Венеції»).
Під час перебування в Італії Сергій Лисицин встиг зняти двогодинний науково-популярний відеофільм про Венецію — її архітектуру, історію, графіку, живопис і скульптуру, традиції та надзвичайно привітних і гостинних людей. Стрічка постійно використовується як наочний матеріал про новітні тенденції в образотворчості на лекціях, організованих Центром сучасного мистецтва «Совіарт».

Юлія ОМЕЛЬЧУК
також у паперовій версії читайте:

• ЧАЙКА «КИДАТИМЕ ЯКІР» УДОМА
• РУШНИКИ І ВИШИВАНКИ ІЗ ЗАПОРІЖЖЯ
• ВИСТАВКА ТАРАСА САМОТОСА
• «ТІ, ЩО ТІКАЮТЬ ВІД ГРОЗИ»
• ЗОЛОТІ СЛОВА

назад »»»