ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
БАТІГ І ПРЯНИК ДЛЯ МОЛОДОГО ПИСЬМЕННИКА
Народження будь-якого видання, надто в наш малосприятливий для української книжки час,— завжди свято. Тож закономірно, що презентація альманаху сучасної української літератури з промовистою назвою «Нова проза», викликала жвавий інтерес.

І хоча громадського велелюддя в затишній залі Національної спілки письменників, на жаль, не було, прийшли насамперед ті, хто сам пише або мріє долучитися письменницьких лав.
Власне, до киян завітав луцький прозаїк Юрій Сичук, аби продемонструвати доволі серйозний рівень авторів, уміщених під симпатичною смарагдовою обкладинкою альманаху.
Утім, Юрій Сичук — автор, хоча й молодий, проте в літературі не новачок. Випускник Волинського державного університету імені Лесі Українки, у 2002 році він здобув перемогу на молодіжному конкурсі «Гранослов». 2004 року вийшла його збірка «Час диявола», за яку того ж року Юрій став лауреатом премії імені Олеся Гончара. Здавалося, літературний шлях стелився Юрію вдало.
Його прийняли до Національної спілки письменників і... Так би хотілося розповісти про подальші перемоги Юрія Сичука, бо його проза справді заслуговує на увагу.
Але далі відбувається, те, що, зрештою відбувається з молодими авторами, яких увінчали лау-реатством на конкурсі «Гранослов». Справді, відкриття нових обдарувань і вихід у світ цікавого видання — цього спільного продукту Міністерства України у справах сім’ї, молоді і спорту та Національної Спілки письменників стала справжньою знаковою подією. Адже, скажіть, що може бути найдорожчим для молодого автора, аніж отримати свою першу книжечку?
Конкурс, по суті, ровесник нашої незалежності, засвітив чимало зірок і зірочок. Окриленого переможця нерідко увінчують ще й членством у Національній спілці письменників, що почесно й престижно. Але нині всі ці почесті радше нагадують привілеї англійської королеви. Тебе шанують, вітають, проте все це мало допомагає, коли йдеться про важливі справи. Бо піклуватися про молоді таланти, навіть за великого бажання, нині доволі важко.
Письменник В’ячеслав Медвідь за функціональними обов’язками (хоча, як на мене, передусім за покликом серця) є дбайливим «опікуном» молодих талантів. А ситуація в молодій прозі, на його думку, нагадує наше суспільство — така сама бурхливість і непередбачуваність. Пан В’ячеслав зізнається, що конкурс молодіжної новели імені Василя Стефаника відверто його розчарував. Із 35 одержаних редактором творів жоден не дотягує до умов конкурсу, освяченого іменем геніального новеліста. Тим більше не можна не порадіти за тих наших молодих авторів, які демонструють в альманасі глибинну психологічну прозу — таку, що й маститий письменник подивується.
«Нова проза» поки що видаватиметься щоквартально, а надалі — щомісяця. З наступного року «молоді прозаїки» планують розповсюджувати видання за передплатою.
Сподіваємося, що молодій прозі простелеться широкий шлях. Ми ж про нову прозу — без лапок. Хоч би яким солоденьким був той «пряник», який молодий прозаїк отримує як аванс (бо й справді, працювати й утверджувати своє ім’я треба все життя), цього замало. Адже за першою книжкою молодого автора має бути й друга, і третя. І розвиватися йому треба, й писати потрібно не в «стіл»...
«Про що ви, про що ви?» — чую голоси маститих і «розкручених». Адже навіть вони часто-густо отримують відкоша від видавництв.
«Видавці переважно орієнтуються на «попсових» авторів,— розповідає В’ячеслав Медвідь. — Одному з письменників видавець поставив вимогу: його книжки мають продатися за 3-4 місяці, хоча зрозуміло, що це нереально. Іншому авторові видавець вперто твердив, що його твір надто складний для сприйняття».
Так що, наші читачі геть такі замакітрені, що годні сприйнять хіба що «мильну бульбашку» або комікси?
В’ячеслав Григорович зізнався, що його роман «Кров по соломі» у видавця викликав підвищений інтерес після того, як був удостоєний Національної премії імені Тараса Шевченка. До того ж відомого письменника також не оминула доля «незрозумілого» для загалу.
Хоча, як пожартував Медвідь, усі сумніви щодо «незрозумілості» розвіяла на зустрічі письменника з читачами сільська жіночка, яка щиро дивувалася: «А що ж там такого незрозумілого?»
«Нам ще далеко до німецького досвіду, де книжковий ринок спеціалізований, і кожен автор знає, до якого видавництва йому звертатися. Вітчизняні видавництва здебільшого «всеїдні», друкують всіх (знову ж таки, не забуваючи пошпетити автора за «не попсовість» — Авт.) — від замордованих до реабілітованих»,— розмірковує письменник.
Сумні жарти, чи не так?
Що ж, виходить: підманивши молоде обдарування пряником, йому одразу показують і батога? Щоб знав, що марципани з неба не падають. Звикай ліпше, дорогенький, до принципу: «Сам собі режисер»! Мовляв, пишеш? І пиши собі. І друкуйся, і розповсюджуйся.
А вони й справді — чудний народ, ті письменники. І пишуть, і розповсюджуються. І, попри, здавалося б, безперспективність, оббивають видавничі пороги, пропонуючи свої «геніальні твори» редакторам — книжковим функціонерам. А останні чомусь вперто не хочуть цього помічати...
І все ж волинянин Юрко Сичук довів, що письменники вміють не лише писати, але й бюрократичні перешкоди долати.
Справжня детективна історія сталася з ним під час реєстрації свого альманаху. Без «ворожби» не обійшлося. Мінялися рахунки й люди, до обіду говорили одне, а по обіді — інше... До того ж вперто пропонували «під’їхати» (наче з Луцька на столичну Прорізну можна дістатися за годину). Можливо, колись про свої поневіряння Юрій Сичук напише роман. А може — навпаки, усе забудеться, і про недавні прикрощі буде згадувати з усмішкою.
Хай там як, смарагдова книжечка все таки вийшла. Окрилений успіхом, Юрій помчав до свого янгола-охоронця — до В’ячеслава Медвідя. А той не лише люб’язно погодився написати передмову до новонародженого альманаху, а й організував презентацію в Спілці.
А передмова й справді вийшла оптимістичною. І здається мені, у дечому пророчою. Бо й справді, важко не погодитися із написаним В’ячеславом Григоровичем: «Постмодерні ігри поволі — й природно — спливають, немічніючи перед всуціль трагічним виміром націобуття, що потребує художнього виображення. Й тут на порі — неминуче повернення до високих класичних набутків, пластики й виразності, філософічності й епічності, поглиблення й розширення можливостей знаних жанрових форм. Це все поряд, з нами, в нас — потрібні струс, ризик, жага до експериментів, проникнення в ще незвідані виміри мови і націосмислення».
Прислухаючись до різноголосся всередині сучасного літературного процесу, В’ячеслав Медвідь стверджує, що молодіжна панорама представлена справді широко.
Літературні студії ім. М. Клименка «Не абищо», «Поліські самоцвіти», «Омега», «Перевесло» (Житомирщина), студія ім. Ю. Гойди з газетою «Апокриф», літературне свято «Рекітське сузір'я», десяток книжок молодих впродовж двох років (Закарпаття), 25 літературних студій та клубів (Чернігівщина) — як бачимо, літературний процес йде вглиб, у народ. І це той випадок, коли молоді літератори вже давно стали «режисерами».
Додамо, що й обласні конкурси влаштовують (як, приміром, «Джерельце» й «Молоді голоси» на Луганщині), й альманахи видають, і наради (як от на Харківщині) проводять. Такі приклади непоодинокі, бо талановитий наш люд.
І все було б добре, якби чимось це все не нагадувало такі собі містечкові тусовки літературної юні, на які дорослі дядечка дивляться поблажливо: нехай розважаються, аби не бешкетували. Певно, триватиме це доти, доки людину творчої професії вважатимуть диваком, існування якого обмежується «поза часом і простором».
Якось почула від знайомого письменника випадок з життя: «Довелося мені залагоджувати одну бюрократичну справу. Дама з податкової інспекції запитує: «Ви ким працюєте?» Відповідаю: «Письменник я...» Дама нетерпляче відмахнулася, наче від спасівської мухи: «Це ясно, ясно...А працюєте ким?».
Сприймається анекдотично, проте людині від того не легше. Нині професійні письменники непокояться, що література перестає бути «святилищем», а стає таким собі «відстійником», «масовою пошестю», теренами, де кожен, кому не ліньки і має гроші, видає себе — неперевершеного «класика». Але час розставляє крапки над «і». До того ж, теперішні творчі спілки все ж, хочеться сподіватися, й надалі об’єднуватимуть людей талановитих (нехай і не без графоманів)...
Про них, «майстрів пера», як колись говорили про письменників, йдеться. Нині ж, хоча і є Закон «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», оплата праці літератора чи гідне пенсійне забезпечення залишається чимось ефемерним і туманним. Від цього теж, до речі, залежить, чи називатиме себе «творча одиниця» письменником, а чи соромливо опускатиме додолу очі. Мовляв, «балуюся» трохи на доз-віллі або пишу «в стіл». І навіть рідній дружині не зізнаюся й не показую, аби не дорікала, що дарма витрачаю час.

Наталя ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• «ЧИ ПАМ’ЯТЬ Є? СВЯТОГО РАДИ ГОРИТЬ ВОНА ВІДДАЛЕКИ...»*

назад »»»