ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАОДИНЦІ З ЧОРНОБИЛЕМ
ЧАСТІШЕ ЗГАДУЙМО ЇХ. ПОІМЕННО...
Переді мною — диплом випускника Черкаського пожежно-технічного училища лейтенанта внутрішньої служби Володимира Правика. У ньому — майже всі оцінки — «відмінно». Недосипаючи за підручниками ночей, юнак не знав, що головний свій іспит доведеться складати не в навчальній аудиторії.
...Коли велетенське полум’я розірвало над 4-им енергоблоком нічну пітьму, першими до нього кинулися пожежники ВПЧ-2 на чолі з начальником караулу Володимиром Правиком.

Незабаром на підмогу колегам прибув і караул СВПЧ-6, що охороняла місто Прип’ять. Командував ним 23-літній лейтенант внутрішньої служби Віктор Кібенок. Разом зі своїми підлеглими вони вступили в жорстокий поєдинок з вогнем, який за лічені хвилини охопив усю машинну залу.
— Треба якомога швидше локалізувати пожежу, бо інакше вона перекинеться на інші об’єкти,— крикнув Володимир, звертаючись до товаришів.— Тоді...
Він замовк на півслові, але всі зрозуміли, що саме мав на увазі лейтенант. Закипав під ногами бітум, пропалюючи взуття, через спецкостюми гарячими осколками впивався в тіло. Задушливий дим виїдав очі й не давав дихати, а покриття, що плавилось, могло в будь-яку мить упасти на голови. Та хлопці не відступали. Сержанти Василь Ігнатенко, Володимир Тішура, Микола Титенок тугими струменями води збивали вогонь. Поруч з ними був Кібенок. Якщо комусь ставало погано, інший перехоплював ствол пожежного рукава і кидався в атаку на «червоного півня». Тактику його приборкання Правик розробляв тут же, на ходу, виходячи із ситуації, що складалася. Здавалось, все буде гаразд. Але ось упав Василь Ігнатенко. Щойно опритомнів, як його почало нудити.
— Василю, терміново вниз! Зможеш сам спуститись?
— Командире, дозволь залишитись! Ти ж бачиш, до чого йде...
Ділянка, на якій вони щойно погасили вогонь, знову запалала від розпеченого каміння, розкиданого по всьому дахові. Кібенок і Правик зрозуміли один одного без слів: разом почали, обпікаючи руки, скидати його на землю.
— Вітю, а ти знаєш, що за каміння ми жбурляємо? — запитав Володимир.
— Знаю, Володю..— відповів той.— Це ж графіт з активної зони реактора. Й інші про це, думаю, знають. А що робити?
Ніч. Багряна заграва пожежі. На даху машинної зали, на висоті 70 метрів — люди. Їм нікуди було відступати. За ними — Україна, сотні тисяч, мільйони їхніх співвітчизників.
...Знепритомнів і Володимир Тішура. Кібенок дотяг його до драбини і повернувся знову на дах. Гасили піною, вона лежала на гарячій бітумній покрівлі брудна, наче талий весняний сніг.
Враз Віктор побачив, що Василь Ігнатенко — його бойовий заступник — теж упав. Він кинувся до нього, доніс до драбини. А потім і сам «відключився»...
«По прибутті на АЕС ми поставили автонасоси на гідрант і з’єднали рукави з сухотрубами. Наш автомобіль під’їхав з боку машинної зали. Ми проклали магістральну лінію, що вела на дах. Бачили — там горить осередок. Треба було з’ясувати всю ситуацію. У розвідку пішли Кібенок і Правик...»
«Ми з Петровським піднялись на дах машинної зали трохи пізніше. Хлопці, які там працювали, були в поганому стані. Ми допомогли деяким з них дійти до механічної драбини, а самі стали на їхні місця. Вогню вже було менше».
«Апаратне відділення 4-го енергоблока було пошкоджене. Горіло і покриття апаратного відділення 3-го енергоблока. До того ж в різних місцях і на різних висотах — від 12 до 70 метрів. По зовнішніх сходах я піднявся на покриття зали. Пожежник Прищепа доповів, що вогонь на покрівлі ліквідовується».
Це — спогади рядових пожежників Василя Прищепи, Івана Шаврея та майора внутрішньої служби Леоніда Телятникова, який на той час обіймав посаду начальника пожежної частини, що охороняла Чорнобильську атомну станцію. Леонід Петрович перебував у відпустці, але, дізнавшись про пожежу, відразу кинувся на місце події. Як досвідчений професіонал, він знав, чим усе це закінчиться для нього. Знав майор й інше: він, старший за посадою, що мав авторитет у молодих колег, потрібен був саме там, в епіцентрі біди, що так стрімко розгортала свій смертоносний напад. Згодом Леонід Телятников назве своїх колег героями, які «ціною здоров’я, власних життів рятували Україну і Європу».
Немає нині серед нас Леоніда Петровича: його серце перестало битись кілька років тому. Вже в травні 1986-го пішов з життя Віктор Кібенок, а згодом і Володимир Правик, Микола Титенок, Василь Ігнатенко, Микола Ващук, Володимир Тішура. Всі вони перебували на лікуванні в Московському інституті біофізики, де за їхні життя боролися кращі лікарі — фахівці з радіаційної медицини. На жаль, перед атомом і вони виявилися безсилими...
Усі вищезгадані пожежники поховані на Митинському цвинтарі столиці Росії. У вересні 1986 року Указом Президії Верховної Ради СРСР лейтенантам внутрішньої служби Віктору Кібенку і Володимиру Правику присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Посмертно.
Коли Віктор перебував на лікуванні, його дружина народила сина, про якого так мріяв її чоловік, та йому не судилося побачити нащадка — Сергійка. У Володимира залишилася донька Наталя.
Сьогодні Сергій Кібенок — курсант Київської національної академії внутрішніх справ, а Наталія Правик — студентка Української академії зовнішньої торгівлі. Нещодавно міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Віктор Балога вручив їм ордери на однокімнатні квартири в Києві. Тож незабаром діти героїв-чорнобильців справлятимуть на Позняках новосілля.
У Москві, як я вже казав, окрім Віктора Кібенка і Володимира Правика, поховані ще четверо пожежників, для яких та квітнева ніч теж стала фатальною. Вони, як і їхні командири, теж не відступили перед розбурханим атомом, не ховалися за спини інших. Ці люди до кінця виконали свій людський і професійний обов’язок. Напередодні 20-ї річниці з дня Чорнобильської катастрофи Президент України Віктор Ющенко за геройський подвиг в ім’я життя нинішніх і прийдешніх поколінь присвоїв звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) командирам відділень 6-ої самостійної пожежної воєнізованої пожежної частини з охорони м. Прип’яті Миколі Ващуку і Василеві Ігнатенку, заступникові начальника електричного цеху ЧАЕС Олександрові Лелеченку, пожежникові Миколі Титенку та старшому пожежникові Володимирові Тішурі. Так поціновано їхню особисту мужність і самопожертву під час ліквідації аварії на ЧАЕС. Згадуймо їх, пам’ятаймо.
також у паперовій версії читайте:

• ЛЕЛЕКИ, ВЕРТАЙТЕСЬ НАЗАД

назад »»»