ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЖАННА КОЛОДУБ:«МУЗИКА СКЛАДАЄТЬСЯ З МЕЛОДІЙ ЛЮБОВІ, ВІРИ, НАДІЇ»
З видатною українською композиторкою Жанною Колодуб я особисто познайомився доволі кумедно. Уявіть: у Колонному залі Національної філармонії йде концерт народної артистки піаністки Євгенії Басалаєвої. Після одного з музичних номерів, коли лунали оплески, я не втримуюсь і захоплено кажу своїй скромній усміхненій сусідці: «Господи, який красивий вальс. Він ніби матова перлина, що пронизує м’яким світлом довкілля».— «Та це ж я його написала»,— реагує стримана незнайомка, і мені стає соромно, що я не знав в обличчя Королеву Музики, творчістю якої захоплювався вже давно.

Твори Жанни Юхимівни Колодуб вражають дивовижним синтезом сучасності й традиції. З одного боку, це яскраво модернова українська музика, з другого — в ній відчувається дух східноєвропейської класики; музика Жанни Колодуб універсальна і водночас індивідуально-неординарна; подих прадавнього мелосу тут переплетений з новітнім експериментом, з надзвичайною винахідливістю; ліричність, романтизм — з фантазією, екзотичністю. У нашому житті, «забитому» суворою прозою, її музика — навдивовижу мелодійна, сповнена світла й доброти. Вона звучить у малих і великих концертних залах як в Україні, так і за її межами, входить у репертуар відомих музикантів, в учбовий репертуар студентів консерваторій, музичних училищ і шкіл... Жанровий діапазон — феноменальний: від симфонієт, концертів, інструментальних і хорових п’єс, мюзиклів та балетів — до музики для мультфільмів і естрадних пісень.
Жанна Колодуб — член Національної спілки композиторів України, заслужений діяч мистецтв, професор Національної музичної академії імені П. І. Чайковського, лауреат міжнародних і всеукраїнських конкурсів.
Але ніякі посади й регалії не затуляють дивовижної безпосередності й щиросердності Жанни Юхимівни, це, напевно ті риси, які вирізняють аристократок духу.
Наша бесіда відбулась у затишній квартирі «композиторського дому» на Софійвській вулиці. Пригостивши мене чаєм, Жанна Юхимівна на прощання сказала: «Я хочу вам подарувати паросток алое, його мені років із двадцять тому подарувала сім’я Лобановських, Валерій привіз його із Мексики. Я це алое дарую всім людям, які мені подобаються».
Як це приємно: дивитися на алое й слухати гармонізуючу музику Жанни Колодуб.
— Як на мене, класична і академічна музика — це той плодоносний ґрунт, на якому росте сад інших музичних культур. Але дивина полягає в тому, що цей ґрунт українська держава практично не культивує. Як Ви оцінюєте ситуацію?
— Вкрай негативно. Більше того, поливають не квіточки і дерева, а будяки. Може, це зілля теж для чогось потрібне, але не в такій мірі. Я вважаю, що відбувається просто трагедія, і це при тому, що українці — феноменально талановиті, мають дивовижну духовну скарбницю. Слов’янський фольклор, на якому базується майже вся українська класика, багатющий. Коли я з композитором, моїм чоловіком Левком Колодубом була в Німеччині, то ми цікавилися німецьким фольклором, запитували у німців: «Чому у вас музичне мистецтво не пов’язане з фольклором?». І вони відверто зізнавалися: «У нас фольклор не вельми цікавий». Ми попросили: «Покажіть хоч збірочку яку-небудь». Подивились — і справді: німецький фольклор порівняно з нашим нецікавий, майже ніякий. Наша ж етномузика унікальна: з точки зору мелодики, ритміки, гармонії, поліфонії. Це — диво, але чомусь до нього держава ставиться байдуже.
Я часто звертаються до фольклору, використовую його. В мене були такі періоди в житті, коли я в підвалах-сховищах Інституту фольклору та етнографії НАНУ «витягувала» із страшенної пилюки на світ божий силу-силенну пречудових мелодій. Потім обробки готувала, в мене є дві сюїти для двох фортепіано, написані на основі тих пісень. Як тут не згадати Сальвадора Далі, який сказав з приводу традиції, що ноги від землі відірвати неможливо.
Ви запитали про моє ставлення до сьогодення. А сьогодення, повторю, трагічне. Можновладці-чиновники ділять матеріальне багатство. А культура і музична освіта тим часом гинуть, хоча далеко не всі це помічають.
Як довести політикам, що без серйозної культури держави нема? Що попса заведе нас у глухий кут. Ну, співають-танцюють майже голі в диму, блискавках і феєрверках, аби прикрити порожнечу. Обличчя вимазують до невпізнанності. Що буде далі?
— Тобто «обрамлення» збільшується, а музика зникає-дебілізується.
— Так, тільки бум-бум-бум. Децибели на Майдані Незалежності — це ж муки для людей, які живуть навколо, це просто небезпечно. Ви знаєте, що корови перестають доїтися, якщо їм вмикають попсу. Свині істерику закручують. Навіть квіти в’януть, дерева всихають. Це вже доведено.
А класика, навпаки, гармонізує, живить, підносить.
Серйозні композитори нині живуть тим, що двічі на рік беруть участь у фестивалях: «Київ-мюзик-фест» і «Прем’єри сезону». Вони збирають аудиторію, значить, людям це потрібно. Навіть приїжджають автори і шанувальники з різних країн: Німеччини, Франції, Польщі, Америки, Канади тощо. А хто побував уперше, той обов’язково приїжджає вдруге.
Взагалі іноземців вражає наша дружня мистецька атмосфера спілкування, вони не звикли до такого. Наші музиканти щиросердні, ініціативні, енергійні. Але наскільки вони подвижники, настільки держава в цьому сенсі непробивна.
— Доволі часто доводиться чути від композиторів-академістів: «Я пишу, на жаль, у стіл». А як Ваші твори доходять до людей?
— Я можу щиро констатувати, що практично всі мої твори виконуються. Тому що йдеться не тільки про виконання на концертних і театральних сценах. Я ніколи не відмовляю моїм колегам: професорам, викладачам, студентам музичної академії, де я працюю. Мене часто просять: напишіть музику для квартету, квінтету, тріо, дуету тощо. Таких творів у мене назбиралось дуже багато. У Малому залі консерваторії за ініціативи Центру музичної україністики, який очолює Мирослав Скорик, у рамках конференції відбувся мій авторський концерт у двох відділах, де музикували саме студенти. Грав ще квартет саксофоністів Національної філармонії під орудою Василевича, який, до речі, всю Європу підкорив. Я для них написала три сюїти.
Виконують мої твори в музичних училищах і школах. Напевно, нині нема такого викладача, який би їх не використовував.
Свого часу я написала «Снігову королеву» за казкою Андерсена, цей балет йшов у Саратові, а в Донецьку його п’ять років танцював знаменитий Вадим Писарєв. Потім був записаний варіант на платівку: музику виконував симфонічний оркестр філармонії, а казку читав Богдан Ступка.
Кілька місяців тому я з хормейстером-професором, письменницею Нікою Андрос-Королюк написала казку «Принцеса», яку наша філармонія одразу поставила для дітей. Казкою зацікавився Роман Віктюк і поставив цю виставу у Ризі силами Нового російського театру.
З особливим захопленням мої твори виконують духовики, наприклад, такі знані флейтисти як Володимир Турбовський, Олег Кудряшов, Юрій Шутко, трубачі Валерій Посвалюк, Микола Баланко, саксофоніст Юрій Василевич... Назагал духовики бідні на репертуар, нині вони вважають мене за свою композиторку, часто виконують мій драматичний концерт для труби; для флейти — «Ліричне інтермецо», «Поему», «Ноктюрн», «Слов’янське коло». Про «Ноктюрн» музиканти кажуть: «Це вже наша класика». Постійно звучить «Концертино» для гобою. Якось до мене приїхала гобоїстка Сінтія Грін Ліббі з Америки. Коли вона почула у запису «Концертіно», її обличчя запроменилось дивними «метаморфозами», вона мовила: «Я хочу цей концерт». Я кажу: «Сьогодні неділя, Ви ніде не зробите копію». Та хтось підказав магазин, що працює у неділю і де є ксерокс. Ми пішли з нею. Вона стояла в черзі, а потім був «цирк»: люди дивились, як Сінтія цілувала ноти й переможно піднімала вгору. В Америці вона записала диск і видала ноти.
— Я знаю, що навіть відомим нашим виконавцям великою ціною дістається сцена, в тому числі й у Національній філармонії. Треба за все платити: за оренду залу, за запрошення; радіо і телебаченню теж треба платити (а за те, що записують чи знімають, треба ще заплатити філармонії, якій вже заплачено за зал). Виникає таке відчуття, що артисти — це пасинки для чиновників від культури.
— Справді, так, і відомим музикантам дуже складно пробиватися на сцену. Але ще більшими пасинками є українські композитори. Подивіться філармонічні програми. Багато там української музики? Мінімум. Кажуть: не ходить слухач на українську музику. А як же ходитиме, якщо вона не пропагується? Тим паче, що є чудові твори Ревуцького, Лятошинського, Лисенка, багатьох сучасних талановитих композиторів, які живуть в різних містах — в Одесі, Донецьку, Львові, Харкові, Чернігові, Херсоні...
Наказало довго жити знамените видавництво «Музична Україна», котре дуже активно видавало найкращі здобутки українських композиторів (я це добре знаю, бо років із двадцять була членом редради). Закупівельна комісія Міністерства культури колись купувала нові твори, нині «фінанси співають романси».
Масові засоби інформації практично відрізали від народу класичне мистецтво, яке культивує духовну красу, смак, вихованість, високі ціннісні критерії. У столиці щось наживо відбувається, а на периферії — повний нуль. Раніше були трансляції з драматичних і оперних театрів, з філармонії. Нині при владі люди, далекі від культури; на радіо і телебаченні ніби не знають, що у нас є театри опери й балету. Один такий діяч казав: «Приходжу додому, вмикаю радіо, а там по п’янінах бахкають і ніякого відпочинку нема. Що це таке? Щоб цього бахкання більше не було!». Або був такий випадок: прийшов редактор підписувати до теленачальства програму. Дядечко питає: «А хто цей Равель? (з наголосом на першому складі). Він гроші вже заплатив?» Редактор каже: «Та ні, Моріс Равель вже помер, це, взагалі-то, французький класик, відомий всьому світові імпресіоніст».— «А, помер, то навіщо він нам?»
Ради на радіо і телебаченні знищені. На ТБ взагалі класикою і серйозною музикою не займаються, за винятком програми «Київ класичний» на телеканалі «Київ», і «Класік прем’єр» на «УТ — 1».
— При такій облозі Вас не спокушали написати оперету, пісню?
— Я писала і пісні, й оперети. Але пробитися зі своєю піснею в «естрадну мафію» неможливо. Я колись зателефонувала Таїсії Повалій із наміром запропонувати цікаву пісню, трубку взяв Ігор Ліхута й категорично сказав: «Нам сейчас ничего не нужно, мы делаем клип». Ну, добре, не зараз, так потім можна ж було послухати...
До речі, я створила вдалу дитячу пісню про Україну, її записали на радіо. Мені телефонують, просять ноти з різних міст. Я з задоволенням даю ноти. Щоправда були часи, коли я сама робила копії, а потім зрозуміла, що ніякої зарплати не вистачить, щоб ті копії робити.
— Тобто Ви свої ноти надаєте абсолютно безкоштовно?
— Так, звісно, безкоштовно.
— І як композиторці ніяка копійка не капає?
— Ні, абсолютно.
— Це ж суцільна благодійність. Що ж Вами рухає?
— Розумієте, музика — це як повітря для мене. Якщо я за день хоч два нотних рядки не написала, то вже сердита як чорт: пропав день!
— В одній квартирі живуть дві потужні творчі особистості — Жанна Колодуб і Левко Колодуб. Ви божі корівки на зеленому листку чи скорпіони в одній банці?
— Звичайно, дві божі корівки на зеленому листочку. Левко мені дуже допомагає, він делікатно ставиться до моєї творчості, я раджуся з ним постійно. Взагалі-то він мій учитель. У консерваторії моїм першим вчителем був Лятошинський, а коли ми вже одружилися з Левком, то всі п’ятдесят років, що ми разом, він мій вчитель.
— А Ви йому щось підказуєте?
— Оскільки я скрипалька, то він звертається до мене за порадою щодо специфіки струнних інструментів, і не тільки. До речі, я є лауреатом як піаністка і скрипалька. Скрипалькою починала з п’яти років і дійшла такого рівня, що з Давидом Ойстрахом грала дует — концерт Вівальді. Отже, музичне училище імені Глієра я закінчила як скрипалька і піаністка, а композиторським мистецтвом оволодівала в консерваторії і опановую все життя. Постійно підбігаю до свого інструмента. Бува щастить: раз на рік їду в Будинок творчості у Ворзель на днів 5–10 і працюю, позбавлена побутових турбот. Адже вдома я мушу готувати обіди й робити інші хатні справи.
— А як Ви себе персоніфікуєте як композитора?
— Деякі колеги вважають, що моя музика імпресіоністична. Можливо, так воно і є. Я використовую майже всі новітні досягнення композиторської техніки, працюю в «розширеній тональній системі»: тональність в моїх творах може змінюватись в кожному епізоді, в кожному такті — бемолі, дієзи і бекари я ставлю при необхідності. У мене є п’єси, коли в правій руці одна тональність, у лівій — інша. Я використовую «алеаторику» (певні ноти у рамочці можна грати навіть задом наперед), сонаристику (музика настрою), політональність...
У мене є фортепіанна збірка з одинадцяти номерів — «Акваріум пана Левка» (вдома насправді у нас є маленький акваріум), у якій я використовую складні гармонії, але ці п’єси подобаються навіть дітям. Їх вдало виконує мій колега професор Юрій Глущенко. Я мрію про те, що «Акваріум пана Левка» виконуватиметься на сцені, зануреній у зелене світло.
Я формально вільна, аби й музикант був вільний у трактуваннях творів разом зі своїм інструментом: роялем, баяном, скрипкою, духовими тощо. Водночас я постійно запитую себе: для чого ти пишеш? Задля глибокої ідеї, смислу чи витребеньок? Для мене найголовніше: чесно працювати, робити свою справу від серця — задля розвитку найкращого в людині.
Я дуже люблю свою роботу, мене хлібом не годуй, а дай спокою, щоб творити музику. Ми якось поїхали з Левком в Кароліно-Бугаз відпочивати, там у нас була «будка» без нічого, таке собі бунгало біля самого моря. Я взяла з собою свій фортепіанний концерт для коректури, сиділа і корпіла. Левко свариться: «Я вже не можу бачити твою спину, облиш уже, лізь у море...» А я кажу: «Я мушу це закінчити». Якось до мене підбігла одна жіночка і повідомила: «Ви знаєте, до вас лізла грубезна зміюка товщиною з кулак, то я її прогнала». Я засміялась: «Спасибі велике, що ви врятували мене від загибелі на бойовому посту». У Юрія Рибчинського є віршик, на який я написала дитячу пісню, де йдеться про годинник, який невтомно «тік-такає». «Навіщо ти це робиш»,— запитують його. «А я просто люблю професію свою».
— Які є у Вас маленькі й великі бажання?
— Я хочу, щоб дітей навчали музики з першого класу, щоб у наших школах був обов’язково хор (я вже не кажу про оркестри, які є, наприклад, в усіх американських школах). Я, до речі, маю дві збірки для дітей — «Пісні народів світу», це просто діаманти. Діти в Прибалтиці співають щодня, і мені дуже болісно, що у нас цього нема. У стародавній Греції музичне виховання стояло на першому місці, бо воно виховує головне в людині — душу, формує її єство.
Я дуже хочу, щоб наші музичні школи не закривали, зменшили плату за навчання, надали дотацію, щоб грі на духових інструментах навчали безкоштовно, інакше через кілька років наші оркестри будуть знекровлені, їх взагалі не буде.
Я хочу, щоб виконували українську музику у філармоніях.
Хочу, щоб наші музиканти, які отримують чудову освіту, не мусили тікати з країни, а працювали вдома, примножуючи красу і любов.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»