ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ДВА ВІКТОРИ ПЛЮС ОДИН ОЛЕКСАНДР
ЧОМУ ДОРІВНЮЄ ТАКА «ФОРМУЛА» — МИ МАТИМЕМО МОЖЛИВІСТЬ ДОВІДАТИСЯ НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ
Процес другого «опрем’є- рювання» Віктора Януковича став класичним прикладом взаємної недовіри політиків один до одного й запровадження найрізноманітніших запобіжних заходів. Спостерігаючи за розвитком подій у Верховній Раді, спало на думку ось що: «помаранчева» коаліція таки могла народитися, навіть попри взаємні образи, що мали місце в публічних висловлюваннях її лідерів. Тоді йшлося про недовіру приховану, а нині, у процесі формування так званого коаліційного уряду, цілком впевнено можна говорити про недовіру публічну. Проте, виявляється, подолати другу — набагато легше. Хоча для цього й доводиться всі важливі справи вирішувати уночі...

Немає сумнівів у тому, що в ніч з 2 на 3 серпня за зачиненими дверима кабінету глави держави два Віктори (як нині модно висловлюватися в «регіональному» таборі), до яких додався один Олександр, радилися, зокрема, й про план поетапного проведення урядового «бліц-крігу». Відповідальним за те, щоб ніхто нікого «не розвів», звісно, був найдосвідченіший у новому альянсі — Олександр Мороз. Саме він без обговорення й пустив у світ документ про зміни до закону про Конституційний Суд, згідно з яким служителям Феміди забороняється здійснювати ревізію змін до Основного закону.
Власне, саме цей документ ледь не став фатальним для Петра Стецюка — кандидата на посаду судді КС від «Нашої України». Коли він, на відміну від чотирьох своїх колег, рекомендованих «регіоналами», соціалістами та комуністами, не набрав необхідних 226 голосів, «нашоукраїнці» дуже обурилися й звинуватили ПР у недотриманні домовленостей. Насправді ж, справа була ось у чому: на момент першого голосування Президент ще не підписав згаданого «закону про табу» для суддів. Лише отримавши інформацію про появу на цьому документі високого автографа, «регіонали» люб’язно віддали за Стецюка свої голоси.
Та навіть попри такі небачені «заходи безпеки», шпарина для перегляду конституційної реформи залишається. Правда, нині вона стала надзвичайно вузенькою, і невідомо, чи «пролізуть» у неї огрядненькі українські політики. Теоретично цілком можливо звернутися до КС із поданням про неконституційність саме цих змін до закону про Конституційний Суд. Загалом, цілком імовірно, що вони — зовсім не бездоганні з юридичного погляду. Чому це парламент вказує КС, що йому можна розглядати, а що — зась? А вже потім, у разі визнання неконституційності цього Морозового «запобіжника», звертатися до суддів з поданням про скасування самої реформи. Процес, безсумнівно, марудний, але, як знати, чи не знайдеться охочих погратися в політичні «кішки-мишки». Мабуть, бажання залежатиме й від того, наскільки мирно співіснуватимуть нові міністри між собою та з Президентом.
До речі, це вже найближчим часом може стати темою номер один. Хоч би з огляду на те, що Верховна Рада пішла на канікули без нової коаліції. Абсолютно незрозумілі, принаймні, кілька нюансів. Чи досі можна вважати чинною так звану «антикризову» коаліцію? Чи має якісь права найсвіжіша коаліція єдності (чи як там її охрестили)? Як співіснуватимуть в одній упряжці «нашоукраїнці» та представники КПУ?
Нинішня ситуація нагадує розваги в дитячій пісочниці, де «регіонали» й соціалісти, будуючи собі «хатинку», почергово відбирають «лопатки» і «відеречка» в представників «Нашої України» та КПУ. Ті ніби й беруть участь у загальній справі, але лаври дістаються лише першим двом. Ще б пак, хто ж має посади прем’єра та спікера!
Звісно, персональний склад Кабінету Міністрів нібито демонструє певний вплив «Нашої України». Про це свідчить навіть те, що пропрезидентський міністр АПК Юрій Мельник формально став висуванцем Компартії. Разом з ним загалом дев’ятеро з двадцяти двох членів уряду — це або висуванці пропрезидентської партії, або креатура самого Віктора Ющенка. До того ж, посади — надзвичайно впливові, від яких залежить те, що, за його словами, найдорожче для Президента — курс держави. Мабуть, можна констатувати, що зовнішній його вектор таки залишиться незмінним. Принаймні поки що. До того ж, Президент у двох останніх публічних виступах (на засіданні «круглого столу» й під час представлення Януковича у ВР) спробував надати максимально чітке обґрунтування свого кроку. Якщо до цього додати постаті Бориса Тарасюка й Анатолія Гриценка на відповідних міністерських посадах, можна припустити, що західний вектор не спіткає те, що сталося з ним десь так у році 2000–2001 за президентства Леоніда Кучми.
Найнесподіванішою стала поява в уряді Юрія Луценка. Міністр внутрішніх справ не раз заявляв, що не працюватиме в Кабміні, який очолюватиме Віктор Янукович. Можна припустити, що робив він це щиро. Однак за нинішніх обставин Віктору Ющенку фактично немає більше на кого покладатися. Фінансовий і політичний вплив Партії регіонів здатен будь-якого «нашоукраїнського» силовика з часом зробити «напіврегіональним», а то й стовідсотково «регіональним». Тому Президентові була потрібна фігура відданої людини, яка вже не раз це доводила. Кращого за Луценка — годі й шукати. Цікаво, що присутність в остаточному списку урядовців цього прізвища навіть завадила проголосувати за КМ одному з вагомих представників ПР Борису Колесникову. Факт — надзвичайно показовий.
Ризикну також припустити, що саме через призначення екс-соціаліста в МВС так і не отримав посади першого віце-прем’єра Петро Порошенко. На таке засилля близьких до Ющенка людей у своєму Кабінеті Янукович просто не зміг погодитися. І те, що Ющенко обрав саме Луценка, свідчить: силовий блок для нього нині важливіший за економічний. А це у свою чергу доводить, що попри всі гучні заяви, Президент не ризикує покладатися на самі лише положення Універсалу національної єдності.
Гуманітарні міністри також представляють «НУ» чи принаймні дотичні до неї. Але й у цьому питанні Партія регіонів виявилася досить далекоглядною, витягнувши з політичного забуття Дмитра Табачника. Гуманітарний віце-прем’єр, котрий має досвід роботи ще главою адміністрації Леоніда Кучми, вочевидь, намагатиметься «фільтрувати» чимало ініціатив Юрія Павленка, Ігоря Ліхового чи Юрія Поляченка. Та, зрештою, і соціаліста Станіслава Ніколаєнка, котрий, попри те, що в цій ситуації пішов за своїм «партайгеносе» Морозом, не скидається на такого, що повністю підпав під «регіональний» вплив.
Економічний же блок — цілком у руках Партії регіонів. Зрештою, це й не дивно, бо «регіонали» постійно наголошували на свої до нього претензії. Звідки така пристрасть — здогадатися неважко. Найближчим часом варто, як мінімум, очікувати на відновлення так званих вільних економічних зон, а точніше, пільг для них. Перший віце-прем’єр Микола Азаров, ще в ролі голови бюджетного комітету ВР, не раз говорив саме про такі перспективи.
Черговий «дерибан» може спіткати й енергетичний сектор. На провідні пости в цій галузі зійшли також доволі відомі постаті. Так, колишній керівник «Енергоатому» Сергій Тулуб нині став міністром вуглепрому, а екс-голова «Нафтогазу» Юрій Бойко очолив Мінпаливенерго. Та хоч би які пертурбації в цьому секторі не здійснювалися, енергоносії для України дешевшати не будуть, про це вже тепер говорять політологи з Білокам’яної.
А що ж БЮТ? Блокові та його лідеру нині майже усі співчувають, а подекуди навіть й вихваляють. Мовляв, «був шанс», «люди повірили», новоявлена більшість додає — «вони класно нас контролюватимуть»... Автор цих рядків ніколи не був і навряд чи колись стане прихильником політичних манер Юлії Тимошенко. Відтак, дозволить собі висловити виключно особисту думку: усі ці «сльози» викликані винятково шаленим відчуттям радості від перемоги над нею. Адже за нинішніх обставин знову пробитися на верхні щаблі Юлії Володимирівні буде дуже непросто. І тому нині їй залишається хіба що справді мріяти про Рахункову палату, як вона вже заявляла. А ще — формувати тіньовий уряд. Добре, такий досвід у Тимошенко є ще з тих часів, коли державний Кабмін очолював Валерій Пустовойтенко. Історія повторюється?..

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• ОДИНАДЦЯТЕРО МАЮТЬ ШАНС
• БУШ ПРИВІТАВ ЮЩЕНКА
• «ПОРА» — ЗА ЖОРСТКИЙ КОНТРОЛЬ НАД ВЛАДОЮ

назад »»»