ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МИСТЕЦТВО
«ВИХОДЖУ НА СЦЕНУ — РІДНА МОВА ЛЛЄТЬСЯ РІКОЮ...»
Під час концертів актора київського театру оперети Анатолія Підгородецького інколи представляють заслуженим артистом України. Насправді ж популярний виконавець характерних і комічних ролей є заслуженим артистом Росії.
— Дивно чути, що в київському Театрі оперети працює заслужений артист Росії. Як це сталося?
— За національністю я українець, хоча й народився у Казахстані. Після закінчення восьмого класу я вступив до музичного училища. І хоча я займався спортом, — був кандидатом у майстри спорту з фігурного катання, — однак не уявляв себе в іншій професії, окрім акторської. Мені вдалося зіграти в кінофільмах «Кортик» і «Бронзовий птах».

Якось мене на вулиці зупинив режисер Карагандинського театру музичної комедії і запропонував зіграти Принца в «Попелюшці». Так у 1981 році, коли мені було чотирнадцять з половиною років, я став актором театру.
У 1986-му, після закінчення музучилища, я вступив до Всесоюзного державного інституту кінематографії на акторський факультет. До речі, саме тоді мені поталанило зіграти разом із Георгієм Віциним. Але складні економічні умови перебудови змусили мене перевестися на заочне відділення й поїхати працювати в Саратовський театр опери і балету імені Чернишевського. Звідти мене як військовозобов’язаного у 1989 році забрали в армію. Довелося служити у військах МВС у розпал війни в Карабаху. 1990-го року під час різні вірмен я отримав важке поранення обох рук, наслідки якого відчував ще вісім років опісля. Після армії я деякий час працював у Саратовському театрі опери й балету, а у 1992-му повернувся до батьків у Казахстан. Ось так воно у житті — як на довгій ниві: радощі й труднощі, приємні й неприємні несподіванки, піт і труд, удачі й невдачі. Але, зрештою, все стається так, як має бути.
Оскільки клімат Казахстану несприятливий для мого здоров’я, я змушений був виїхати з цієї країни. Коли постало питання, куди переїздити, то я однозначно вибрав батьківщину моїх батьків — Україну. З 2000 року я тут, а сім’я (дружина Наталія та син Андрій) перебралася майже через рік.
— Після приїзду в Київ Ви прийшли в оперету?
— Так, хоча в мене була можливість — піти або в Театр російської драми імені Лесі Українки, або ж в Театр драми і комедії на Лівому березі. Але мені не подобається драма, бо моя стихія — це музика, кан-кан, графи, князі... Режисер оперети Віктор Шулаков відразу ж узяв мене в театр, доручивши зіграти протягом першого року аж одинадцять другорядних ролей.
— Ви в Росії працювали недовго, однак встигли отримати звання заслуженого артиста Російської Федерації.
— Моєю дипломною роботою стала участь у спільному проекті «Ленфильма» та кіностудій США, Канади, Великобританії, Швеції, Ізраїля й ФРН. У 1991 році я зіграв роль Петра ІІІ в майже трьохгодинному фільмі про приїзд майбутньої імператриці Катерини ІІ в Росію — «Молода Катерина». У цій стрічці знялося багато відомих акторів — Джулія Ормонд (Катерина ІІ), Ванесса Редгейв (Єлизавета), Максиміліан Шелл (Фрідріх Великий), Франко Неро (Воронцов), Марта Келлер (матір Катерини), Микола Лавров (гінеколог). Фільм збиралися висувати на премію «Оскар» у номінації «кращий іноземний фільм», однак присутність у кіновиробництві американського продюсера та інтернаціональної знімальної групи не дозволила назвати його ні іноземним, ні американським. Саме за виконання ролі Петра ІІІ я й отримав звання «Заслужений артист Росії». Перебуваючи в Україні, я не соромлюся цього звання. Трапляється, що на концертах мене помилково представляють як заслуженого артиста України.
— Як швидко заслуженому артисту Росії вдалося опанувати українську мову?
— Після переїзду до Києва у мене навіть не виникало дилеми — вчити українську чи ні, адже цю мову вважаю рідною. До речі, ще в Казахстані моя бабуся передплачувала «Перець» і говорила українською. Тому як тільки виходжу на сцену — українська мова ллється рікою, ніби нею все життя розмовляв. Хоча спершу актори виправляли мою вимову й наголоси і часто доводилося заглядати у словник. Що поробиш — я 33 роки був у російськомовному середовищі. Але зараз мій син Андрій домашні завдання з української мови та літератури робить зі мною — подвійна користь для нас обох.
— Мабуть, з часом син знатиме українську краще за Вас?
— Для мене це буде великою приємністю. Я згоден з тим, що педагог не зобов’язаний віртуозно володіти своїм предметом. Непоодинокі випадки, коли великі піаністи виходили від посередніх педагогів. І для педагога велике свято, якщо учень підкорив вершини, адже це їх спільний успіх. Знаменитий професор ВДІКу Борис Бібіков випустив багато відомих кіноакторів, хоча сам знявся лише у декількох фільмах. Під час фінансової скрути в Казахстані я займався репетиторством, навчаючи дітей гри на фортепіано. Але вже через півроку занять, коли діти досягали перших успіхів, у мене зникав інтерес до педагогічної роботи. А от концертмейстерством я займаюся і нині, інколи акомпаную під час концертів на фортепіано.
— Ви починали в Карагандинському театрі...
— Мені на все життя запам’яталася робота в цьому театрі, адже разом з ним я об’їздив увесь Радянський Союз. І хоча деякі артисти скептично ставляться до роботи в периферійних театрах, але мені здається, що це найкраща акторська школа. Статус єдиного в Казахстані театру російської музичної комедії давав можливість проводити необмежену репертуарну політику. До речі, в Саратовському оперному театрі також ставили оперети. І хоча актори не володіли досконально розмовним жанром, однак їх чудовий вокал перекривав усі недоліки. До того ж у Караганді працювали актори, яких важко було назвати провінційними. Скажімо, Ігоря Войнаровського, Ніну Симонову, Володимира Сухова та багатьох інших добре знають у Москві. При бажанні ці актори могли б успішно працювати у столичних театрах, однак вони піднімали культурний рівень периферії.
— Амплуа буфонадно-ексцентричного героя Ви знайшли відразу?
— У двадцять років я зіграв старого Пелікана в «Принцесі цирку», після чого за мною закріпляли лише ролі героїв похилого віку. Я настільки перевтілювався, що навіть у реальному житті говорив зі старечими інтонаціями в голосі. Після цього всі були переконані, що мені варто давати лише характерні ролі. За двадцять років я настільки впевнено почуваюся в цих ролях, що мене неможливо спантеличити.
— Часто доводилося імпровізувати на сцені?
— Імпровізувати, може, й не часто, а ось рятувати виставу доводилося. Під час виїзної вистави «Циганський барон» актриса переплутала назви міст і поїхала в зовсім інше місце. І хоча виїзні вистави завжди вважалися прохідними, але спектакль опинився під загрозою зриву. Оскільки я пам’ятав усі тексти, то мене загримували під стару циганку Чіпру — одягли перуку, підвели очі й губи, дали трубку. Я добре знав жіночу вокальну партію Чіпри і час виходу на сцену, а от мізансцен не знав. Тому довелося імпровізувати на свій розсуд, а інші актори мали підлаштовуватися під мою роль. Глядач нічого не помітив, а я за врятування вистави отримав премію.
— Чи зіграли Ви в київській опереті нові ролі, яких не доводилося грати в інших театрах?
— Такі ролі, як Карнер («Циганський барон») і Черговий («Летюча миша»), я грав і в Караганді, і в Саратові, і в Києві. А от професора гінекології Глінкіна («Таке єврейське щастя») та дяка («Сорочинський ярмарок», «Сон у Різдвяну ніч») я грав лише в київській опереті.
— Чи залишилися ролі, які б Ви хотіли зіграти?
— Не відмовився б від ролі шоколадного фабриканта Філіпа в «Баядері» та секретаря із посольства Негоша у «Веселій вдові». Під час репетиції «Веселої вдови» я можу раптом забути власний текст, тому що думаю про Негоша. Але в нашому театрі є чудові виконавці цих ролей, тому про це мова не йде. На деяких ролях я залишаюся єдиним виконавцем (Блінд у «Летючій миші»), хоча я хотів би грати іншу роль (Чергового у цій же виставі).

Іван ДАНЮК
також у паперовій версії читайте:

• КІНО ПРО ЖИТТЯ, ЩО ТРИВАЄ

назад »»»