ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЦЕ ЦІКАВО
ТАКИМ БУВ СУД У ГОГОЛІВСЬКІ ЧАСИ
Пам’ятаєте знамениту історію про сварку Івана Івановича з Іваном Никифоровичем, яку так майстерно описав славний полтавець Микола Гоголь? «Чудный город Миргород! Каких в нем нет строений!.. Но я тех мнений, что нет лучше дома, чем поветовый суд».

Яким же він був, той суд, коли, даруйте за тавтологію, судити не «за Гоголем», а «за науково-історичними дослідженнями»? Небагато тогочасних документів дійшло до наших днів, однак миргородським краєзнавцям удалося натрапити на науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови, що вийшов у Києві в 1928 році під редакцією академіка Володимира Перетця. Є там аналітична публікація Івана Рибакова «Совісний суд на Україні», з котрої можна чимало почерпнути, аби мати уяву про Миргородський суд першої половини XIX століття.
7 листопада 1775 року вийшов закон «Про совісні суди». Запроваджено їх було на Правобережжі з 1782-го, на Лівобережжі — з 1803 року. Діяли вони недовго — у 1858 році були скасовані. Вони стали однією з перших європейських новинок у законодавстві Росії, були спробою запровадження в Російській імперії західноєвропейських правових норм.
Совісний суд розглядав карні й цивільні справи, однак не всі. З карних — тільки ті, що стосувалися людей, які втратили душевну рівновагу, а також ті, що стосувалися «чародійства: ворожіння та забобонів», а з цивільних — ті, які самі позивачі добровільно забажали передати.
Найбільше наближало совісні суди до європейського рівня те, що їм належала функція контролю над адміністративними арештами, тобто вони наділялись правом охороняти безпеку і непорушність особи громадянина, що було сформульовано в статті 401 закону. Та стаття давала право арештованому вимагати через совісний суд оголошення причини ув’язнення.
У дослідженнях Івана Рибакова знаходимо висновки, що практика совісного суду була вельми нецікавою та буденною. Вся суть справ, що там розглядалися, полягала, як пише автор, у «красномовних побутових штрихах дрібнодворянського й дрібнопоміщицького суто «миргородського» сутяжництва.
У Миргородському краєзнавчому музеї зберігається чимало судових справ гоголівських часів. Скажімо, скарга козака Данила Бублика із села Хомутець на свого брата Степана, котрий не допускав його будуватися на власній землі і навіть побив скаржника. Є багато скарг козака Тихона Киктенка стосовно стягнення боргів із шишацького дворянина Тимошенка. Ці та інші подібні справи розглядались у земському суді.
Виходить, що совісному просто не довіряли? Та ні, було чим займатися і йому. Саме миргородці подали найпершу справу на розгляд Полтавського совісного суду одразу після його створення — місцевий повітовий протоієрей Василь Левицький скаржився на свого сина Івана за «причиняемые ругательства». У цій справі постає яскрава картинка миргородського життя початку ХІХ століття. Василь Левицький зізнається, що «сын с малолетства воспитан мною по всей возможности, сколько родительская горячность к детям простирается, изучился русской грамоте, обучался в Переяславской семинарии и Московском университете», служив у поштовому відомстві, потім у війську, однак всюди був «исключаем за пьянство й другие худые поведения»: «возвратясь в посрамительном образе в дом во место раскаяния к исправлению своей жизни обратился й на те ж или може быть еще наигоршие бесчестия, действия, ибо упражнялся во всегдашнем й презрительном пьянстве».
Батько постарався назвати усі кривди, яких йому доводилось зазнавати від сина: «Ругает меня матерщиною й называет сукиным сыном й старым собакою, промыкался бить мене в доме моем...», «в другой раз вхвативши за груды... хотел задавить»? Протоієрей просив: «За таковые сына моего противозаконные поступки причинением и ругательства кому следует повелеть поступить с ним по всей строгорти законов й удалить его от меня навечно куда следует, ибо я от него раскаяния в жизни вовсе не ожидаю, й тем в жизни моей й имении оставить меня спокойным».
Совісному суду вдалося помирити батька із сином, здобувши від «нащадка» підписку, що він буде «иметь со всеми родственниками мирное согласие и любовь, весть жизнь трапезную, покорную й сыновней любви соответственную».
Кажуть, ніщо не нове під сонцем. Певно, зараз теж не завадило б обзавестися совісними судами — он скільки сварок, бійок, розлучень та родинних «війн» стається...

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ,
Полтавська область
також у паперовій версії читайте:

• НА РОБОТУ — ЯК НА ПЛЯЖ
• А ВОНИ ЩО — ГІРШІ?
• ГРОШІ ЛІК ЛЮБЛЯТЬ
• РОЗКІШНО ЖИТИ НЕ ЗАБОРОНИШ
• МОНАСТИР СТАВ ГОТЕЛЕМ
• УСЕ ПРО ЖАБ
• ЧОМУ ТАК ГОВОРЯТЬ

назад »»»