ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
РЕЖИСЕРСЬКИХ СПРАВ МАЙСТЕР
НА КОНУ В ЕДУАРДА МИТНИЦЬКОГО — 75 РОКІВ ЖИТТЯ І 50 ЛІТ ТВОРЧОСТІ
В одному з інтерв’ю Едуард Митницький висловився: «Театр — це барометр часу». Для людей мистецтва ім’я Митницького говорить багато про що, для широкого ж загалу читачів нагадаю — Едуард Маркович Митницький — визначний український режисер, директор-художній керівник Київського театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, народний артист України, народний артист Росії, автор багатьох теоретичних праць з питань театрознавства, історії театру, професор, педагог кількох десятків випускників режисерського факультету Київського університету театру, кіно та телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

«Ми живемо, доки любимо»
Так от, відчувати театр «барометром часу» Едуард Митницький навчився з самого початку, з молодості, коли пристрасть до мистецтва визначила його життєвий шлях. Чотири рази він не міг вступити до Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого, непрості то були часи і далеко не все визначалося наявністю знань і таланту. А от їх Митницький мав-таки, і це підтверджувалося рекомендаціями самого Мар’яна Крушельницького. Та все ж...
Тоді Едуард Маркович вирішує закінчити філологічний факультет педагогічного інституту, але працювати в школі молодому спеціалістові не довелося, бо замість середнього навчального закладу він опинився у народному театрі міста Борисполя, що під Києвом, де й розпочалася його практична режисерська діяльність. Потім був знаменитий Народний театр Київського заводу «Більшовик», з якого вийшло багато відомих київських акторів, котрі вважають Митницького своїм першим і головним педагогом, який привив їм любов до театру.
У той час Митницький починає багато ставити у різних професійних театрах колишнього Радянського Союзу і навіть за його межами. Такі «практичні університети» дали йому змогу закінчити екстернат режисури в Інституті ім. І. Карпенка-Карого, до того ж — стати випускником і заочного театрознавчого факультету. Своїм педагогом Едуард Маркович вважає визначного режисера Леоніда Варпаховського, від якого він переймав методологію фаху і ази професії під час своєї асистентської роботи з майстром над виставами «На дні» та «Двері грюкають» у Київському театрі ім. Лесі Українки. Їхня творча дружба тривала довго, завжди нові вистави Митницького викликали зацікавленість Варпаховського, і він прагнув приїхати з Москви, де вже жив після Києва, аби подивитись їх.
Пощастило Едуардові Марковичу і в людському сенсі. Він одружився з донькою видатного українського композитора Михайла Вериківського, Оленою, і увійшов до кола українських митців високої культури й інтелігентності, вишуканих смаків, духовних ціннісних критеріїв. Усе це сприяло подальшому становленню особистості режисера, а його захоплення музичним талантом Олени Михайлівни і величезна любов між подружжям дали можливість родині прожити довге і красиве життя. І виховати талановитого сина.
Останні 30 років творча постать Едуарда Митницького сприймається як одне ціле з Київським театром драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Театром, який він створив і який усі ці роки впевнено веде шляхом справжнього мистецтва. Котрий «настроює», як барометр, на власне розуміння мистецтва, чутливо реагуючи на час і на духовні запити тих, хто опиняється по той бік рампи,— глядачів.
Число вистав, поставлених Майстром у своєму театрі, і в багатьох театрах світу на сьогодні складає більш ніж 150. Солідна цифра для людини, що віддала мистецтву понад п’ятдесят років. Окрім сценічних творів, за плечима Митницького такий перелік знайомств і дружби з видатними людьми епохи, що позаздрить будь-хто. Драматурги, письменники, композитори, актори, режисери, музиканти, художники, громадські діячі, дипломати — всіх не перечислити! Зустрічі, спільна робота, захоплення від творчості — всі ці враження з умінням глибокої аналітики й синтезу, емоцій і професіоналізму збережено у численних театрознавчих статтях Едуарда Митницького, що склали його книгу з теплою назвою, в якій, можливо, сенс його життя — «Ми живемо, доки любимо!»
А «режисерська школа»! Це ще одна, величезна, значна і важлива частина життя митця. Театральне мистецтво — галузь складних духовних взаємодій, створити професійну школу на театрі — то велике вміння. Три десятиліття праці на режисерській педагогічній ниві, значні результати цієї роботи вже досить добре довели, що в Україні таки існує «Режисерська школа Едуарда Митницького». Хоча сам режисер не дуже любить таке гучне визначення. Цікаво — які засади цієї школи, на чому базується наука опанування мистецтва сцени? І взагалі, що це таке — навчити мистецтва? Рівняння на мене, роби, як я? Ні, у Митницького — це докладний і ретельний спільний пошук творчої індивідуальності учня, до багатьох з яких вчитель невдовзі може звертатися — колега. З роками не минає зацікавленість Митницького до з’ясування глобальних питань театральної педагогіки. Він не втомлюється розмірковувати над ними, шукати відповіді й знаходити їх на прикладах власних вистав і вистав своїх учнів.
Розмовляти з Метром — завжди задоволення, це цікаво й пізнавально. Тем, зазвичай, дуже багато і навіть в ювілейні дні роздуми у режисера — про роботу, про творчість.

Школа Маестро Митницького
— Едуарде Марковичу, Ваш багатолітній досвід доводить доцільність професійного навчання. І все ж навчати режисури обов’язково, чи в цій справі можливо обійтися так званим самовихованням?
— Мій власний приклад — свідчення того, що самовиховання — це дуже важливий момент, а інколи він усе може й вирішити. Якщо сказати образно, школа — це кожна людина, що поруч з тобою, твоє оточення, вплив людей, які пов’язані з твоїм життям, твоя домінанта, «адреса» твого життєвого сенсу. Звісно, все індивідуально. Для мене справжньою школою було спілкування і життя поряд з такою видатною людиною, як Михайло Вериківський, участь в репетиціях Леоніда Варпаховського і, звичайно, пережиті враження після вистав у театрах різних міст, країн... Стіни інституту, університету — «гніздо», але не можна тут засиджуватися і сприймати процес виховання як перебування в якійсь барокамері. Мистецтво — миттєва творчість, це чуття, інтуїція, інстинкт, якщо хочете, і смак. Одним словом, еволюція підсвідомого біологічного начала до свідомо регульованого процесу і є школою. На основі сприйняття явищ життя через себе, через свій мозок, серце, душу я будую свої стосунки з учнями. Так я прагну настроїти їх на художнє переосмислення світу. Якщо таку систему стосунків можна вважати школою, безперечно, вона повинна існувати.
— А які сучасні режисерські школи привертають Вашу увагу, викликають захоплення?
— Міцних професійних шкіл не так вже й багато, справжнім професіоналам цікавіше займатися власною творчістю, аніж концентруватися на педагогіці. Існують симбіози творчих течій, що розглядають проблеми виховання актора. Найбільш привабливі, на мій погляд, педагогічні зусилля Петра Фоменка в Москві. Тут сміливо можна казати про власну школу. З’явилась потреба звернутися до педагогіки і у Някрошюса, нещодавно читав у санкт-петербузькому театральному журналі записи його роботи зі студійцями. Звичайно, він яскравий експериментатор, але його експерименти завжди плодоносні, вони не залишаються лише в експерименті. Його режисура — відчуття світу у його космічних таїнствах. І талант Някрошюса в тому, що він парадоксально вигадливо трансформує реальність у нову, іншу змістовну субстанцію. До речі, те саме проповідував і реалізовував колись у своїх виставах Лесь Курбас.
— Едуарде Марковичу, якщо у Вашого учня виходить вдала вистава, як ви вважаєте, це його успіх чи все ж таки успіх педагога?
— Заслуга професійного викладача може бути тільки одна — не заважати студентові шукати свій театр і себе в ньому. А далі його життєвий, культурний і професійний досвід буде вносити корективи.
Я завжди дуже уважно прислухаюсь до духовних потреб учня. І якщо студент — апологет метафоричного театру, я ніколи не буду направляти його в театр соціальний, побутовий. Позбавляючи студента особистісного, образного відчуття світу, я розумію, що зробив би насилля, а це неприпустимо. Ні, я спробую йому пояснити, розкажу про минущість усього наносного, того, що піде з часом. Спробую довести, що лише коли зможеш зробити проблеми світу своїми власними, завжди перебуватимеш у процесі й будеш здатен «реагувати» на них, не зважаючи на переміни часу. Ось такої, я б сказав, інстинктивної потреби в «орієнтації» у «житейському морі» я вчу своїх студентів.
— Мало кому з глядачів удалося побачити вашу останню прем’єру у Театрі драми і комедії — виставу «26 кімнат...» за п’єсою Антона Чехова «Леший», якою ви закрили творчий сезон. Тепер зустріч з цією виставою чекає на глядачів в новому сезоні, у вересні. Чим для Вас видалася цікавою саме ця п’єса, у якої була зовсім не потужна сценічна історія, до неї зверталось небагато театрів?
— По-перше, тому що вона найменш схожа на Чехова, в ній присутня значна тенденція публіцистичності, це мені здалося цікавим зараз. Там герої борються за збереження лісів, люди вирубують дерева, потім в нашій історії «вирубували» людей. Можна простежити певну закономірність. Людина — частина природи, а порушення балансу в природі призводить до катастроф. Саме в цій п’єсі Чехов дуже точно відчув, що буде переважати у стосунках людей — саме оцю владу грошей. У своїй виставі ми змінили чеховську назву. Зазвичай така потреба виникає в процесі репетицій, коли видно, як вистава вибудовується. Сенс цієї назви в тому, що не тільки в лісі може заблукати людина, а й у своїх багатьох кімнатах. І це набагато страшніше... А у Чехова ці 26 кімнат — модель світу, в якому люди не знають, де і в чому вихід, тож допомогти одне одному не можуть.
— Едуарде Марковичу, стільки подій було у Вашому житті, а яку Ви вважаєте найвизначнішою?
— Найзнаменніша і найголовніша подія мого життя — це зустріч з моєю дружиною, Оленою Михайлівною Вериківською. І якщо я в духовному сенсі щось у житті опанував, це — завдяки їй! Її розуму, бездоганному смаку, унікальній порядності. Зараз вже готова до друку книга, присвячена пам’яті Олени Михайлівни. Її назва «Леля». Так всі називали Олену Михайлівну, і в цій назві якнайкраще відбилось ставлення до неї величезного кола людей.
— У світі все швидко й невпинно змінюється. Для Вас є щось постійне в цьому шаленому плинові часу й буття?
— Так, це те, про що написано в Євангелії, вічні закони Господа, на яких тримається світ.

Алла ПІДЛУЖНА
також у паперовій версії читайте:

• ПРЕЗЕНТАЦІЯ ШЕДЕВРА МЕНДЕЛЬСОНА

назад »»»