ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ПОКИ ЄХАНУРОВ ПРОЩАВСЯ, ЯНУКОВИЧ МОЛИВСЯ
Прем’єр-міністр Юрій Єхануров попрощався з Кабінетом Міністрів. Про це він заявив учора журналістам у кулуарах парламенту.

«Я залишив в кабінеті план дій уряду до 2011 року й моніторинг ситуації в країні на сьогоднішній день»,— сказав пан Єхануров. За його словами, «економіка передається в нормальному стані. Рівень інфляції за минулий місяць становив 0,9%, від початку року — 3,7%». Юрій Єхануров також зазначив, що він домовився з кандидатом на посаду Прем’єр-міністра України Віктором Януковичем, що в разі позитивного голосування за нього, у суботу о 10.00 вони зустрінуться в нього в кабінеті, аби обговорити поточні проблеми. Тобто, зауважив Прем’єр, «відбудеться цивілізована передача функцій».
Відповідаючи на запитання журналістів, чи буде він у складі нового уряду, глава нинішнього Кабміну зауважив: «Мені ніхто нічого не пропонував. Я одразу сказав, що нікуди не йду».
Віктор Янукович повідомив журналістам, що почувається спокійно перед голосуванням за його призначення на посаду глави уряду. За словами пана Януковича, він «спокійно спав, заїхав вранці в церкву».
На запитання журналістів про плани після процедури затвердження лідер «регіоналів» зізнався, що збирається «по-чоловічому» відсвяткувати своє призначення на посаду, цитує Віктора Януковича «Українська правда».
Цікаво, що керманич ПР визнав: роки після Помаранчевої революції позитивно вплинули на Україну. «Як би важко не було, але цей період пішов на користь державі. У багатьох напрямах Україна почала змінюватися. Ми почали звільнятися від бруду, який накопичувався роками»,— констатував він.
За словами кандидата в прем’єри, він побачив, що глава держави готовий до співпраці. «Під час останньої розмови з Президентом я почув від нього, що він має велике бажання об’єднатися й працювати разом, об’єднати країну. Таке ж бажання я відчував ще наприкінці 2004 року»,— зазначив Янукович.
На запитання, чи отримав він вже привітання від президента Росії Володимира Путіна, кандидат на прем’єра посміхнувся й відповів заперечливо.


ДЕЖА ВЮ З «ЧОРТОВОЮ ДЮЖИНОЮ»?
Приказка запевняє, що мода — це діжка без дна, котру спритники раз у раз перевертають то тим, то іншим боком. Якщо ж уважніше придивитися до вітчизняного політикуму, стане очевидним, що те ж саме можна сказати й про його плідну діяльність. Як будь-яка мода має тенденцію до вдосконалення, так і політика не стоїть на місці. І виходи із ситуацій, що склалися, час від часу коригуються.

Якщо уважно проглянути не таку вже й давню українську історію, можна зауважити: події, внаслідок яких так несподівано і водночас досить тріумфально підійшов до прем’єрського трону Віктор Янукович, співзвучні з іншими. Було це 13 років тому і також улітку. Тому ми пропонуємо шановним читачам, котрі втомилися від «зливи» оперативних новин, заглибитися в історію. А заразом і проаналізувати, коли ж політики вчинили мудріше.
Отже, 1993-й рік, як і 2006-й, ознаменувався доволі сильною апатією громадян до політики. Менше двох років минуло від проголошення української незалежності і всенародного підтвердження цього факту на референдумі. Нині аналогічний строк сплив з часу завершення Помаранчевої революції — чи не найпотужнішого піднесення громадянської свідомості. Щоправда, тодішня апатія сформувалася передусім внаслідок економічних негараздів. Не говоритимемо, що в цьому відношенні нині все благополучно, однак головна причина сьогоднішньої апатії в іншому — фактичному руйнуванні надій мільйонів громадян на ефективну, послідовну і монолітну владу після президентських виборів.
Інша подібність полягає в тому, що як тоді, так і тепер свою роль відіграли представники донецького регіону. Їхніх нинішніх «подвигів», напевно, не забув ще ніхто. А от про те, що 13 років тому саме вони зробили перший крок до дострокових виборів парламенту й Президента, нагадати буде не зай-ве. У червні 1993-го року спалахнув шахтарський страйк, який переріс у загальногалузевий. Акції протесту отримали чіткі політичні вимоги. Назвемо їх. Пункт перший: Донецькій області — регіональну самостійність (чи не знайома теза?). І лише другим пунктом значилася вимога «до 15 червня на сесії Верховної Ради вирішити питання про проведення референдуму про довіру Президенту й парламенту, радам усіх рівнів і провести цей референдум не пізніше 1 вересня 1993-го року». Навіть попри те, що перший пункт вимог, на щастя, виконати не вдалося, другий, хоча й дещо видозмінений, був утілений у життя. Так само, як і тепер, парламент опинився на волосину від розпуску.
Показово, що нині спершу про можливість дострокових виборів говорили представники Партії регіонів — за крок до потрапляння в опозицію. А 15 червня 1993-го Президент Леонід Кравчук запропонував наступний варіант виходу з кризи. Позачергові вибори парламенту провести в грудні 1993 або в січні 1994 року, а одночасно ще й референдум з трьох питань: про довіру до глави держави; про доцільність посади Президента як такої; про напрям подальшого розвитку України.
Знову ж таки — чи немає тут певних паралелей із нинішнім багатостраждальним «круглим столом»? На ньому Президент Віктор Ющенко також намагався визначити й закріпити засади внутрішньої і зовнішньої політики. На його думку, йому це вдалося. Точка зору багатьох політиків та політологів — не така оптимістична. Та й з приводу питання довіри до глави держави напрошуються певні паралелі. Зокрема, напередодні «помаранчевої капітуляції» про імпічмент на весь голос говорили представники Партії регіонів Євген Кушнарьов і Тарас Чорновіл. Проба пера?..
Власне, згадана ідея Леоніда Кравчука тоді залишилася голосом волаючого в пустелі. По-перше, тому що на той момент Леонід Макарович уже не мав колишньої підтримки від депутатів (як тепер — Віктор Андрійович). А по-друге, відповісти на референдумі на питання про те, яку державу слід будувати, це, погодьтеся, просто нереально. Отже, ідея з «круглим столом» для цього справді пасувала більше.
Тому подальший розвиток подій тринадцятирічної давнини був таким: 17 червня 1993-го року депутати ухвалили постанову про проведення 26 вересня 1993 р. референдуму з приводу довіри (недовіри) Президенту й Верховній Раді. Нагадуємо повний текст запитань.
«Зважаючи на соціально-політичну ситуацію, що склалася в Донбасі та інших регіонах України, розглянувши пропозиції народних депутатів з цього питання, Верховна Рада України постановляє:
1. Згідно з пунктом 18 статті 97 Конституції України і статті 46 закону «Про всеукраїнський і місцеві референдуми» провести референдум з питань довіри (недовіри) Президенту України та Верховній Раді України 26 вересня 1993-го року.
2. В бюлетень для голосування включити такі питання:
1) Чи довіряєте ви Президенту України (ТАК, НІ)?
2) Чи довіряєте ви Верховній Раді України (ТАК, НІ)?
3. Якщо в результаті голосування більшість громадян, які взяли участь у референдумі, висловляться проти довіри Президенту чи Верховній Раді, Верховна Рада, відповідно до чинного законодавства, призначає вибори».
Після цього правники вважали, що юридичних перепон для референдуму немає. Однак Леонід Кравчук вніс у парламент свої зауваження до цієї постанови, вказавши на певні порушення законодавства. Замислилися про правильність свого рішення й самі народні обранці. Вочевидь, як потенційно безробітні. Зокрема, парламентська президія ухвалила постанову про проведення пленарного засідання сьомої сесії ВР у третій декаді серпня — для повторного розгляду питання, пов’язаного з можливим референдумом.
Тим часом підготовка до нього йшла повним ходом: 29 липня відбулося перше засідання Центральної комісії з всеукраїнського референдуму, де були розглянуті питання щодо організації та підготовки дійства. Зокрема, було узгоджено кошторис «свята волевиявлення» — понад 20 мільярдів карбованців. Проте вже через десять днів комісія сама ж призупинила виконання своїх же рішень.
Попри те, що парламентська сесія відкрилася ще наприкінці серпня, остаточно питання про дострокові вибори парламентарі розглянули лише 24 вересня. Тобто за два дні до передбачуваного раніше референдуму. Ідею його проведення усе ж таки вирішено було відкинути. Замість цього з’явилися дві дати — 27 березня 1994-го року (дата дострокових парламентських виборів) і 26 червня 1994-го року (вибори Президента). Таким чином, Верховна Рада не допрацювала до відведеного їй Конституцією терміну рік, а Леонід Кравчук — два з половиною.
Цікаво, що саме парламент першого скликання обирався на п’ять років, тобто так само, як і нинішній. А ще — він діяв до ухвалення Конституції 1996-го року і Конституційної угоди 1995-го. Отже, мав більше повноважень, ніж парламенти другого, третього та четвертого скликань. Саме він мав більш-менш чітко структуровану більшість, яка тепер, після останніх перипетій, буцімто з’явилася й у теперішньому парламенті. От тільки тепер розпуску вдалося уникнути. Принаймні поки що...

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• УВЕЧЕРІ ПРАЦЮЄТЬСЯ КРАЩЕ...
• ГОЛОСУВАННЯ У ВІЛЬНОМУ СТИЛІ
• «РЕВІЗІОНІЗМ» НЕ ПРОЙДЕ!
• І НАРЕШТІ — ПРО КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД

назад »»»