ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
«НУ ОТ І ВСЕ, Б’Є БАРАБАН, МОВЧИТЬ ЮРБА, ЗАВМЕР МАЙДАН...»
Багатьом мільйонам прибічників Віктора Ющенка довго не вірилося в те, що подібні рядки можуть стати фактичним завершенням того, що світ називав Помаранчевою революцією.

Не вірилося тоді, коли торік у вересні спалахнув грандіозний скандал між «помаранчевими» силами, в результаті якого Юлія Тимошенко позбулася прем’єрського крісла. Не вірилося, коли в річницю революції представники колись однієї команди не зуміли щиро протягнути одне одному руку. Не вірилося тоді, коли всю парламентську передвиборну кампанію «Наша Україна» і БЮТ фактично витрачали 75 відсотків сил й часу на боротьбу один проти одного в центрі і на заході держави, а не проти Партії регіонів, котра майже монополізувала схід і південь. Не вірилося навіть тоді, коли Олександр Мороз своїм «найпринциповішим» вчинком поставив на «помаранчевій» коаліції великий хрест.
Те, що Майдан таки завмер, остаточно стало зрозуміло третього серпня о другій годині ночі, коли втомлений Президент оголосив про своє рішення подати кандидатуру свого колись переможеного опонента на затвердження главою уряду, тим самим поставивши й без того неостаточні демократичні здобутки, що їх було досягнуто в Україні упродовж останніх двох років, під великий сумнів.
Не віриться, що людина, котра особисто і через своїх поплічників ще учора поливала брудом Помаранчеву революцію, здатна змінити свою думку. Але після того як Віктор Янукович позитивно заговорив про Майдан та його ідеали, чому б не припустити, що цього року 22 листопада він сам прийде на головну площу держави і говоритиме там про усілякі демократичні цінності чи про щось подібне, написане уже навіть не знаю — вітчизняними чи заокеанськими спічрайтерами. Але в тім і біда, що такого роду «одержавлення» видатної події в історії України фактично нівелює її, як таку.
Та й нічого, за великим рахунком, більше нам відзначати. Учорашній вчинок Віктора Ющенка мимоволі змушує пригадати епізод з фільму Станіслава Говорухіна «Місце зустрічі змінити не можна». Пам’ятаєте, як Гліб Жеглов пропонував Шарапову «извиниться перед милейшим парнем — Костей Сапрыкиным (Кирпичем)» за буцімто несправедливе затримання. Закликаючи співвітчизників «з розумінням поставитися» до подання кандидатури прем’єра, Президент фактично пропонує всім нам визнати, що мільйонні протести виявилися марними.
Опоненти можуть заперечити: мовляв, тоді протестували не стільки проти Януковича, скільки проти факту нахабної фальсифікації виборів. Це справді так. Але ж де гарантія, що після повернення до влади тієї команди, повальні фальшування в усіх сферах нашого життя не поновляться? Чи, може, Віктор Федорович тоді нічогісінько не знав про те, як Центрвиборчком Сергія Ківалова лицемірно готував непрозорий підрахунок голосів?..
Ще одна обставина сьогодні величезним тягарем лежить на серці мільйонів громадян України. Хоч би що сказав Віктор Ющенко в ніч проти четверга, стовідсотково позитивного відчуття не було б. Так, розпуск Верховної Ради відтермінував би повернення на державний рівень старої влади. Але гарантій, що він би цьому остаточно запобіг, не було жодних. Це раніше українські демократи сповідували принцип про об’єднання «за хвилину до розстрілу». А тепер ця «хвилина», як правило, використовується для консультацій, а саме об’єднання переноситься «на після смерті». Сумно, панове.
Коли опоненти у боротьбі за «трон» — Ющенко та Янукович змагалися у теледебатах, чинний глава держави кілька разів закликав виборців усвідомити: відбувається не боротьба двох Вікторів, а боротьба двох світоглядів. Себто тоді він цілком небезпідставно вважав, що пан Янукович не зможе повести Україну у напрямі глобальних європейських цінностей. Як і не зможе подолати в суспільстві певні зашкарублі стереотипи — про НАТО як про одвічного ворога, про Росію, без якої Україні буцімто ніколи не бувати тощо. Уже в процесі революції та підготовки до третього туру, вималювався ще й стереотип того, що східні та південні регіони «годують» решту держави. Відтак виникла ідея федералізації.
Тепер Віктор Ющенко, підписавши з колишнім опонентом Універсал національної єдності, треба так розуміти, не сумнівається, що знайшов для усіх перелічених загроз запобіжник. І навіть такий апологет федералізму, двомовності та несприйняття НАТО, як Віктор Янукович, не зможе в процесі свого прем’єрства завадити діаметрально протилежним устремлінням Президента. Що ж, як мовиться, Боже помагай. Але авторові цих рядків, як, мабуть, і багатьом виборцям Віктора Ющенка, чомусь у цій ситуації спадає на думку інша приказка: «Блажен, хто вірує». І сам факт, що «регіонали» вирішили погодитися на підписання Універсалу лише після майже стовідсоткового Ющенкового рішення про розпуск ВР, свідчить: не на всі сто вони були впевнені у своїй повторній перемозі на потенційних дострокових виборах.
Більше того, хай би яким привабливим не був Універсал, він не є тим документом, котрий зобо-в’язує сторони до виконання його положень. Пригадайте, скільки привабливих «папірців» свого часу підписував попередник Віктора Ющенка Леонід Кучма з депутатами, але всі його «більшості» рано чи пізно розвалювалися.
Впадає в очі й те, що певні колізії з підписанням Універсалу тривали навіть учора. Спершу його підписання анонсувалося на 13-у годину, потім було перенесене на 14-у... Більше того, найпринциповіші моменти, що їх так довго і палко відстоював Віктор Ющенко, в остаточному варіанті, хоча й не нівельовано, але значно пом’якшено. З приводу НАТО формулювання лунає аж надто обтічно: «Взаємовигідна співпраця з НАТО у відповідності із законом «Про основи національної безпеки України» (у редакції, чинній на дату підписання цього Універсалу). Вирішення питання щодо вступу до НАТО за наслідками референдуму, який проводиться після виконання Україною усіх необхідних для цього процедур». Що не кажіть, а це — значно туманніше за «Приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО», як то було в початковому варіанті.
Не обійшлося без корекцій і щодо мовного питання. Хоча вони — і не настільки суттєві, та все ж «регіонали» «пропхали» в текст словосполучення «російська мова». І знову, власне, як і в Конституції, виокремили її з-поміж інших мов нацменшин.
Частковим успіхом можна вважати четвертий пункт плану дій, виписаного в Універсалі. Ним політичним силам запропоновано ухвалені й подальші рішення всіх органів державної влади та місцевого самоврядування приводити у відповідність із Конституцією та законами України. Себто треба так розуміти, що так звані ухвали про регіональні мови потрібно буде скасовувати. Хоча й тут є нюанси: хто і як трактуватиме поняття «регіональні мови» і чи не буде бажання подати їх як істинну суть Хартії мов нацменшин?
Що ж до «територій, вільних від НАТО», то тут питань ще більше. Адже закону про допуск в Україну сил альянсу для проведення військових навчань так і немає. І невідомо, чи підтримуватимуть подібні документи коаліціянти. Навіть після вчорашнього переформатування коаліції з «антикризової» на «національнооб’єднувальну». А якщо так, то обласні та місцеві ради на Донеччині, Миколаївщині чи в Криму запросто можуть тримати взяту тональність, мотивуючи це тим, що вони нічого й не порушують.
Не зміг Віктор Ющенко також переконати своїх політичних опонентів, щоб призначення суддів Конституційного Суду та приведення їх до присяги усе ж таки передувало прем’єрському поданню. Універсал лише одним рядком вказує на необхідність відновлення дієздатності Конституційного Суду. Ні термінів, ні принципів висування парламентської квоти кандидатур суддів у документі не прописано. Чи, можливо, тепер КС не так уже й потрібен деяким представникам влади?
У будь-якому разі, виконання чи невиконання Універсалу залежатиме не тільки від Президента, і в цьому його слабке місце. Настільки слабке, що є реальний ризик цілковитої втрати контролю за ситуацією. Чому б не припустити, наприклад, що «регіонали» не зроблять спробу зробити коаліцію конституційною більшістю? І не у випадку, як планувалося вчора, входження туди майже усієї «Нашої України» без Миколи Катеринчука, Руслана Князевича та інших не таких уже й численних непримиренних супротивників співпраці з ПР, а так, щоб 300 голосів лишилося в коаліції навіть у випадку офіційного виходу звідти «нашо-
українців». У такому разі Віктор Ющенко не зможе навіть ветувати деякі потенційні «шедеври» регіонально-коаліційної думки. А там, згодом, можна і про імпічмент знову згадати. Не можна твердити, що ця ідея зовсім нездійсненна. Хоча це — тема для інших роздумів. Поки що ми лише маємо змогу перевірити: чи справедлива анекдотична аксіома про те, що схрещення вужа з їжаком народжує колючий дріт...

P.S. Коли верстався номер, другий етап «круглого столу» нарешті відбувся. Як й підписання Універсалу національної єдності тими фігурантами, від яких цього очікували. Юлія Тимошенко, попри свою присутність на «круглому столі», документ не завізувала. Власне, її прізвище і не оголошувалося у процесі запрошення підписантів до церемонії. Левову частку виступу лідера БЮТ було присвячено саме порівнянню початкового тексту Універсалу, запропонованого Президентом тиждень тому, і нинішнього «вимученого» документа.
Але чи не найкраще усю істинну цінність документа продемонстрував лідер КПУ Петро Симоненко. Окрім власного підпису, він представив довжелезну петицію з переліком пунктів, котрі він не підтримує. Симоненко писав так довго, що Віктор Ющенко навіть спробував його поквапити. Мовляв, перед глядацькою аудиторією незручно. Справді, незручно. Але дуже знаково...

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• НАРАЗІ — ЗНАКИ ЗАПИТАННЯ

назад »»»