ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСАНДР БАЛУЄВ:«НАСПРАВДІ Я ВРАЗЛИВИЙ І СЕНТИМЕНТАЛЬНИЙ»
Він — справжній чоловік. Справжній полковник, маршал, генерал, лейтенант — яких тільки військових звань не одержував у кіно Олександр Балуєв. Його герої безстрашні, вольові, іноді занадто жорсткі, але справедливі. Дивно, але всі ці образи (а також бандитські) буквально нав’язані Олександрові режисерами. Насправді в душі він «білий і пухнастий» — сентиментальний, добрий, скромний.

Може, саме тому дев’ять років по закінченні Школи-студії МХАТ кінорежисери його просто не помічали. Однак уже перші його кроки в кіно були пов’язані з головними ролями. Так, у 1984 році вийшов пригодницький фільм Олександра Яновського «Єгорка», а через п’ять років — «Дружина керосинника» Кайдановського — режисера, що став своєрідним «хрещеним батьком» актора у великому кінематографі. З 1989 року Олександра Балуєва почали запрошувати в кінопроекти все частіше. Так з’явилися «Мусульманин» Хотиненка, де гра Балуєва була відзначена премією «Ніка» в номінації «Роль другого плану», потім — «Муму» Гримова й «Криза середнього віку» Сукачова.
Нині Балуєв — один з найпопулярніших у кінематографі артистів середнього покоління. Його акторський діапазон не знає меж: з такою зовнішністю, як у нього, можна грати не тільки бойовиків. В арсеналі його робіт абсолютно різні ролі, є навіть комедійні, наприклад, в «Ідеальній парі» Алли Сурикової. А головні ролі в серіалах «Каменська», «Маросейка, 12», «Ніна. Розплата за любов», «Спецназ», «Олігарх» і «Кінець століття» принесли Олександрові воістину народну глядацьку любов, що завжди ним цінувалася більше, ніж присвоєння звань за заслуги.

«У кіно я граю все те, чого мені самому не вистачає в житті»
— Олександре, признаюся чесно: принципово не дивлюся серіали, тому погано знайомий з Вашими останніми роботами. Але судячи з публікацій у пресі, Ваші ролі в театрі так не схожі на те, що Ви граєте в серіалах!
— Я все життя отримував характерні ролі — як у «Муму», як у «Дружині керосинника». Такі фільми рідше йдуть по телебаченню, їх чомусь не дуже «просувають» до глядачів. Тому й складається про мене таке враження, про яке Ви сказали... Але мені, зрештою, за це не соромно, тому що я насправді не завжди граю тільки «суперменів». Просто мої характерні ролі рідше бачать.
— Як узагалі приходять ролі: Ви вибираєте — чи Вас обирають?
— Зазвичай мені їх пропонують. Інша річ — погоджуюся я чи ні. Є режисери, яких я люблю і довіряю їм сліпо, від таких пропоновані ролі беру одразу. А є режисери, у яких не беру — то типаж мені не подобається або надокучив, то немає часу, нецікаво... Але що я можу сказати категорично — я не граю більше військових!
— Усе, «наїлися»?...
— Наївся, награвся. Мені здається, що багато хто мене інакше, як військовим, не сприймає. Це дуже погано.
— У Ваших недавніх фільмах Ви зіграли кіллера й інваліда. Чим ці ролі кращі за військових?
— Мені справді сподобалися роботи в «Полюванні на ізюбра», і в картині Віри Глаголєвої «Замовлення». Сподобалися саме тим, що військової форми надягати не треба було.
У першому фільмі довелося весь час сидіти у візочку: тебе возять туди-сюди, а ти тільки головою вертиш. Адже у восьми з десяти серій мій герой прикутий до інвалідного крісла. Доля розпоряджається так, що сильна і впливова людина в одну мить стає безпорадною і починає боротися за життя в цьому світі.
А в «Замовленні» у Віри Глаголєвої я обіцяв знятися давно. Сценарій непоганий, хоча й вторинний. Там кіллер зненацька для себе закохується. Начебто «любов — не картопля», але вийшло цікаво.
— Вам легше зіграти позитивного чи негативного героя?
— У своєму житті я робив усе, аби не створювати позитивних образів. Коли подовгу сидів без роботи в кіно, то йшов у запої, траплялося, навіть на сцену виходив «під градусом». Сказали б мені тоді, що я створю образ бравого генерала!
Але щось, напевно, відбувається без мого відома. У кіно я граю все те, чого мені не вистачає в житті...
Кажуть, що мені личить військова форма. А костюмери зі мною мучилися. Мене важко вдягати у форму. Насправді я великий і трохи сутулий. Дуже не люблю чобіт, кітелів, почуваюсь у них незручно. Та й ролі «людини військової», як правило, схематичні, не дають вільно розвернутися.
— Ви зіграли в трьох голлівудських картинах. Але, судячи з Ваших відгуків, Ви від цього зовсім не в захваті?
— Так, я від цього ніякого захвату не відчуваю. Це кіно, так би мовити, масово-целофанове,— воно заманює людей у кінотеатри і випускає їх відтіля абсолютно байдужими. Цей такий «екшн», до якого я в принципі не дуже прихильний. Я люблю більше грати психологічні драми про людей і взаємини між ними. А не ситуація, коли треба за короткий час врятувати людство чи продати ядерні боєголовки. Це політичні ігри, оформлені як художнє кіно. Я занурився в їхню індустрію і побачив, як американці на всьому цьому заробляють. Я перестав приймати пропозиції з-за «бугра», наприклад, людожера зіграти чи іншу несусвітну дурість. Для наших артистів, що приїжджають на Голлівудські пагорби, є два амплуа: мафіозний виродок або військовий, який хоче кому-небудь підкласти бомбу, продати ракету.
— Ви що-небудь переносите з життя в ролі? Чи навпаки?
— Після «Спецназу» я лякав домашніх спробами будь-яке питання вирішити силоміць. Слава Богу, поставили на місце. Коли надходять сценарії, де немає пострілів, танків, БТРів, а відносини чоловіка і жінки — без вульгарності,— читаю залюбки. Як актор я нудьгую за чоловічими проявами шляхетності й жіночими — порядності та слабкості. У Школі-студії МХАТ я побачив людей унікальної епохи: Софію Пілявську, Павла Массальського, Михайла Тарханова. Массальський був точним зліпком століття, що пішло, він — з приголомшливої, вимираючої породи. Мені не вистачає таких людей. Я грав у Массальского теж: коли він заходив, усі вставали, він розкланювався, у цій минувшині — театр, епоха, стиль.
— Скажіть, де Вам більше подобається грати — у театрі чи в кіно?
— Напевно, у театрі. А краще взагалі не працювати. Адже відомо, що робота дана нам на кару за гріхи наші. Чесно кажучи, я охоче спробував би себе в амплуа травесті: зіграв би забавних бабусь, смішних карликів чи що-небудь з цього ряду. Але, на жаль, ніхто не пропонує (сміється).
— Ви пішли з репертуарного театру у «вільне плавання». Як і раніше, «плаваєте вільно»?
— Так. І закликаю всіх піти у «вільне плавання». Тому що театральна трупа розбещує режисерів. У репертуарному театрі актори не мають права відмовитися від ролі і грають те, що їм зовсім не до душі. Вони зобов’язані це робити. Ось цей обов’язок я вважаю пороком.
— А якщо відмовитися?
— За відмову — карають. Не забувайте, що є ще директор, котрий підійде до тебе і скаже, що ти не одержиш премії за те, що відмовився грати. Є багато важелів, за допомогою яких впливають на вибір актора. А цих важелів не повинно бути. Я не хочу бути Буратіно, якого Карабас-Барабас періодично вішає на цвях і шмагає батогом. У мене інший підхід до професії, і в режисерів тому інше ставлення до мене.
— Вас часто знімають, тобто роботи по самі вінця... І хочеться Вам по провінціях з театральними гастролями їздити?
— Я театральний актор за освітою. Жива реакція театральної публіки ніколи не зрівняється з роботою в кіно. Тільки шкода, що в Росії немає того театру, який мені потрібен — яскравий, гамірний, людяний і ненудний. Напевно, такий все ж таки виникне. Але поки що ми не вміємо веселитися, одне одного поздоровляти, одне одним пишатися, цінувати — у нас у країні цього немає.
— Які зіграні в театрі ролі Вам дорогі?
— Із задоволенням грав у «Калігулі» Андрія Житінкіна в Театрі Єрмолової. З насолодою виїжджав на коні в «Дамі з камеліями» у Театрі армії. В «Осінніх скрипках» Романа Віктюка у МХАТі ми з Алісою Фрейндліх грали подружжя. Одначе не можу сказати, що в театрі в мене є етапні ролі. Напевно, їх і не буде. Та й у кіно теж.
— Ви знімалися в режисерів нового покоління. Чи є відмінність у методах роботи між ними й майстрами старшого покоління?
— У хлопців, що тепер прийшли в кінематограф, інше мислення — кліпове. Вони після закінчення інститутів набили руку на технологіях рекламного бізнесу. Тим молодим режисерам, з якими я стикався, це не заважає. Навпаки, вони дуже цінують свій час і час інших, знають, чого хочуть, уміють працювати з камерою, зі світлом... Інша річ, що в кожного з них вельми по-різному припасено за душею. Але це, гадаю, справа часу й досвіду.
У мене немає побоювань, що кінематограф наш залишився без режисури.
— Я чув, що одна з Ваших ролей змусила Вас прийняти віру.
— Я повинен був грати священика в картині «Очищення» Леоніда Андрєєва. Та тільки-но вбрався в рясу, зрозумів, що не маю права грати таку роль, залишаючись нехрещеним.
Я згадав, що моя наступна робота буде в «Мусульманині» і без водохрещення мені ніяк не обійтися. Тоді мені було 35 — певно, настав новий етап у моєму житті.
Звісно, це не вирішує всіх проблем, але полегшує душу. Я не ходжу в неділю до церкви й не дотримуюсь постів. Напевно, це не добре.
— Що Вас може скривдити?
— Скривдити — це нереально. Мене дратує людська дурість. Але щоб я битися поліз, треба багато сала за шкуру залити. Можу все міцним слівцем доступно пояснити.

«Артист, як метелик, обмежений коротким тимчасовим простором»
— На сьогодні Ви реалізовані у своїй професії? Вам подобається те, як Ви живете?
— На сьогодні я почуваюся щасливою людиною, з огляду на свою роботу і свою сім’ю. Мені навіть страшно іноді стає втратити це відчуття. У всякому разі, якщо завтра раптом припиняться зйомки, спектаклі — я можу сказати, що своє життя прожив недаремно.
Я, звісно, сподіваюся прожити у своїй професії, яку я дуже люблю, до глибокої старості. Але якщо відчую, що став зайвим — піду.
— Нічим не дорожити — це самовідчуття модного актора?
— Я поясню. Останні 10 років не завжди виходить займатися справою, яку я люблю, а я ціную те, що мені дано в професії існувати переконливо, комфортно, щасливо. Ми не композитори, чия музика переживає їхнє життя, не живописці, чиї полотна століттями вражають людей. Артист, як метелик, обмежений коротким часовим простором. Якщо я зрозумію, що не відповідаю часу, піду. Я для цього заробив достатньо грошей.
— А я думав, що Ваша потрібність як актора є основою Вашого життя.
— Я схожий на дурну людину? Це тимчасово, все визначає мода. Я не можу затримати час, аби не старіти й бути завжди потрібним. Молоді прийдуть і посунуть. Я до цього уже давно готовий.
— Поступитеся місцем під сонцем?
— Стану непотрібним — зможу жити своїм особистим життям. Буду подорожувати, поратися на дачі, ремонтувати свій заміський будинок і одержувати від цього задоволення.
— Один з героїв Шукшина вірив у шмат сала й склянку горілки. У що вірите Ви?
— До ворожінь і пророкувань ніяк не ставлюся, тому що не хочу знати, що буде завтра. У свої гороскопи не заглядаю. З чаклунством, на щастя, не стикався. Знаю, що людське життя дуже коротке. Тепер я почав це відчувати. Відходять ровесники. Я дуже сильно відчуваю хиткість світу. А вірю я в любов.
— Любов треба підтримувати, підживлювати?
— Щодо «підтримувати» й «підживлювати» то все-таки не примхлива яблунька, але доглядати за цим процесом треба. Тому що люди, які люблять одне одного, — все одно два різних світи, але зацікавлено й приязно прислухатися до іншого світу необхідно, альтернативи нема. Хоча, зрозуміло, це дуже непростий процес.
— А сімейне життя?
— Я б сказав, що це — велика праця. Ти не маєш права змусити людину стати такою самою, як ти. Треба навчитися її розуміти, слухати і чути.
— Розкажіть, як Ви познайомилися зі своєю дружиною, що цінуєте в ній понад усе?
— Марія за національністю полька, за професією — журналістка. Познайомилися ми в Коктебелі (я тоді вже тридцятник розміняв), де я знімався у фільмі «Ричард Левине Серце», а Марія відпочивала. Мені дуже подобається, коли жінка вносить у дім тепло і затишок. Це набагато важливіше за соціальний статус. Одного не розумію і не приймаю — жінку в політиці й у кікбоксингу! Мені здається, що вже досить було укладальниць рейок й асфальту, цієї ганьби нашої країни! Жінка повинна розбудити природну потрібність чоловіка. Якщо вона якимсь чином дає зрозуміти, що має потребу в моєму захисті, я встану «з печі». А такі речі, як розум і зовнішність, для мене вже не так важливі. Енциклопедичні знання лише насторожать, обкладинкова краса залишить байдужим.
Головне, краса полягає в тому, що в мене росте красуня-дочка Марія-Анна, а по-простому — Маруся!
— Ви буваєте сентиментальним?
— А я такий і є — повна протилежність тому, що ви бачите на екрані. Я чесний настільки, наскільки дозволяє ситуація. Якщо я зараз отут розплачуся і буду розповідати про всі свої біди й проблеми, ви подумаєте — хворий чоловік. Так що цього я не робитиму...
Але якщо я зараз почую сумну музику... Наприклад, Рахманінова я взагалі не можу слухати без сліз. Я плачу від усіх його концертів і з цим нічого вдіяти не можу.
— Якщо Ви такий сентиментальний, то чому граєте зовсім інші ролі в кіно?
— Я граю й такі ролі, але телеканали купують кримінальні серіали. Я нічого не роблю, щоб мати вигляд мускулистого мента чи бандита. Не буваю в тренажерних залах, не бігаю вранці і не дотримуюсь дієт. У мене звичайна недосконала «тушка» з своїми недоліками, що часом не дає мені змоги роздягнутися в кадрі.
Тепер я відмовляюся від усіх військових і кримінальних ролей, тому що з ними в мене «перебір». Хочеться зіграти гарну, нехай навіть сентиментальну роль. Але пропонують здебільшого ролі «в погонах», заманюють казковими гонорарами. Наївні! Мене грошима уже давно не купиш.
— А яких ролей просить душа?
— Просить що завгодно, тільки не в погонах і кашкеті. Бандитська тематика мені вже поперек горла стоїть. Я й справді усе-таки вразлива і сентиментальна натура.
— У своїх нових ролях Ви намагаєтеся відійти від військового типажу. У які ще «пастки» Ви можете потрапити як актор?
— Узагалі-то чим більше цих капканів і пасток — тим краще для артиста. Так склалася моя доля — дуже багато пропонували військових ролей, і я погоджувався. Якщо мені запропонують зіграти 98-літню бабусю чи карлика, то я буду тільки щасливий. Від найнесподіваніших пропозицій я одержую набагато більше задоволення, ніж від того, чого чекають від мене глядачі і я сам. Не боюся будь-яких ролей — настільки я дорослий, самовпевнений і ситий по саму зав’язку артист.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»