ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ЧИМ КРУГЛІШИЙ СТІЛ, ТИМ БІЛЬШЕ КУТІВ
ПРИБЛИЗНО ТАК ВИГЛЯДАЛА ПЕРША СПРОБА ПРОВІДНИХ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИКІВ ПОРОЗУМІТИСЯ
Майже 15 років незалежності, попри усі позитиви, досі не вирішили головного питання. Мабуть, найвдаліше його сформулював, вдавшись до футбольної термінології, ректор Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький. За його словами, у сучасному політикумі майже немає форвардів, а присутні самі захисники.

Щоправда, численна група прихильників блоку Юлії Тимошенко може з подібним твердженням не погодитись. Адже Юлія Володимирівна — не просто нападаючий, а нападаючий з надзвичайно гострим стилем гри. Але якщо продовжувати футбольні порівняння, можна констатувати, що вона нині перебуває «на голодному пайку». Атаки її політичної сили можуть завершитися «голом» лише в одному випадку: якщо Президент віддасть їй фірмову «зіданівську» передачу. Себто наважиться розпустити парламент.
Повторимо: в такому разі «гол» може бути, але не стовідсотково. Перевибори — річ надзвичайно непроста і за невдачі демократичних сил вони можуть надовго вилетіти з «вищої ліги». Один із учасників «круглого столу» — депутат чотирьох попередніх парламентських скликань академік Ігор Юхновський недарма наголосив: у разі повторних виборів саме БЮТ має взяти на себе зобов’язання стосовно формування єдиного списку демократичних сил. Завдання — не з легких. По-перше, тому, що до такої «збірної» буде надто багато претендентів, по-друге, «вболівальники» (тобто виборці) команди можуть просто не з’явитися у належній кількості «на стадіон» у момент «матчу».
Виходячи з таких і низки інших міркувань, багато хто не може зарахувати себе до стовідсоткових прихильників ідеї про розпуск парламенту. Проте ця ідея починає видаватись значно привабливішою, як тільки Петро Симоненко, Леонід Кравчук і навіть Іван Плющ закликають «прийняти вибір народу». Справді, юридично коаліція створилась цілком законно і цей факт нині практично ніхто не ставить під сумнів. Але що означає «прийняти вибір народу»? Так сталось, що автор цих рядків голосував за Соцпартію, щиро вірячи у її «помаранчеві» устремління. Підстав так вважати після позаторішньої революції й подальшого урядування міністрів-соціалістів було більше, ніж достатньо. Проте нинішній формат коаліції аж ніяк не відображає цих електоральних устремлінь.
Олександр Мороз запевняє: історія розставить усе на свої місця. Можливо, але чому б тоді не дати лідерові соціалістів шанс спробувати переконати в цьому своїх симпатиків упродовж 60 днів, відведених законодавством для підготовки дострокових виборів?
Зрозуміло, Віктор Ющенко — не просто виборець і навіть не просто політик. Недаремно ж, іще один учасник «круглого столу» зі стажем — Борис Олійник — заявив, що нині він не заздрить Президентові саме через його посаду. Так, глава держави цілком міг передбачати можливість подібного сценарію, коли «кістяком» коаліції стануть не його прихильники. Але він щиро переживає (і відповідає) за майбутнє держави і той зовнішній та внутрішній політичний курс, що його підтримали майже 52 відсотки громадян 26 грудня 2004 року. До речі, з огляду на цю цифру, слова лідера комуністів Петра Симоненка про те, що тодішні вибори були менш легітимними, ніж вибори-2006, видаються абсурдом.
А дискусія доводила: учасники «круглого столу» дивляться на основи запропонованої Ющенком політики по-різному. Обговорення ініційованого Президентом Універсалу національної єдності викликало відчуття дежа-вю. Схоже, що навіть Акт проголошення незалежності України народжувався легше, принаймні там перерву на ніч брати не довелося. Чому так сталося? Вочевидь тому, що 24 серпня 1991 року потреби займати «антинезалежницьку» позицію в країні не існувало. Цього боялися, бо ризик миттєво зійти на політичний маргінес був величезним.
Наразі ж Партія регіонів так остерігається підписати будь-що, де фігуруватиме термін «НАТО» зовсім не тому, що цього, буцімто, категорично не хочуть її виборці. Просто «регіонали» побоюються, що антиНАТОвську нішу миттєво захопить хтось інший. Приміром, комуністи. Ви думаєте, Петро Симоненко знічев’я так палко дискутував з Президентом із цього питання? Зовсім ні. В його очах буквально читалася підготовка до можливого пояснення виборцям ПР, що тільки комуністи дотрималися слова і не піддалися «помаранчевим».
Те саме стосується й мовного питання. Тільки тут ситуація ще більш невтішна. Бо якщо до НАТО в Україні ніколи не було загальної любові, то українській мові у 2006 році пророкували процвітання. Адже ще далекого 1989-го Верховна Рада Української РСР одинадцятого скликання (там, де головою президії була Валентина Шевченко) ухвалила чинний закон про мови. Національно свідомі політики й громадські діячі тоді висловлювали претензії лише до термінів упровадження документа — п’ятирічка, а деінде навіть десятирічка. У вересні відтоді мине 17 років, а державна мова нині значно більше відкотилась у «тінь» так званих «регіональних».
Дивує також, що досі практично ніхто не відстежує географію поширення «регіоналізації» російської мови під ось яким кутом зору. Скажімо, Харківщина, чиї депутати не можуть себе уявити без «регіональної», у ХІХ ст. стала своєрідним центром відродження української мови. Скажімо, основоположник художньої прози в новій українській літературі Григорій Квітка-Основ’яненко — виходець саме з цієї області. Цей край був значно більш український, ніж західні регіони, без яких просто неможливо уявити вітчизняного культурного відродження. Тому пояснення мовної «регіоналізації» примітивно: «так исторически сложилось» — не витримує жодної критики.
Ще одне спостереження від «круглого столу» — характер поведінки глави держави. Його переконливий тон і намагання якнайдохідливіше пояснити свою позицію наштовхують на думку: даремно Президент не вдавався до чогось подібного упродовж попередніх півтора року. Причому тоді, як у суспільстві, так і серед вітчизняного політикуму, було значно більше бажаючих його слухати. Мабуть, не буде помилкою сказати, що Віктор Ющенко фактично намагається повернути довіру до себе. Раніше б це сприймалось, як нарощування існуючої досить високої довіри.
Декому навіть видалося, що Президент готовий до розпуску парламенту і нинішня його активність — це нібито «чернетка» майбутньої агітації.
Вразив Віктор Янукович. Виявляється, задля отримання посади можна вихваляти те, що під час президентської кампанії у його таборі викликало жорстке неприйняття. Лідер Партії регіонів двічі упродовж «круглого столу» позитивно відгукнувся про Майдан. «Якби його ідеали були реалізовані, в нас була б чудова країна», — заявив політик, чия дружина у грудні 2004-го розповідала світові про «наколоті» апельсини з цього самого Майдану. Втім, попри нинішню грамотну політику, вироблену завдяки (як твердять обізнані люди) допомозі американських іміджмейкерів, представники ПР продовжують «грішити» такими словосполученнями як «оранжевая чума», «оранжевый кошмар» тощо. До речі, такі месиджі стосуються теперішніх колег по коаліції — соціалістів...
До всього цього можна додати, що запропонований Універсал — громіздкий. Можна зрозуміти бажання глави держави та його соратників, котрі воліли увести в нього якомога більше президентських пріоритетів. Але відчуття того, що головне завдання сторін — не так узгодити позиції, як перехитрувати одна одну, не полишало. «Нашоукраїнці» воліли зв’язати «регіоналів» зобов’язаннями. А може, зробити гарну міну за не надто вдалої гри перед виборцями, у такий карколомний спосіб розпочавши приєднання до «широкої» коаліції? У свою чергу ПР, мабуть, тримає «в кишені» способи виконання далеко не всіх пріоритетів. Тут важко не погодитись з Юлією Тимошенко, котра продемонструвала три законопроекти про потенційну зміну зовнішньополітичного курсу, розроблені «антикризовиками»...
«Круглий стіл» — річ, звичайно, позитивна. Але лише такого висновку замало, як то кажуть, для щастя. Втім, продовження спроб подолати політичну кризу триває.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• РОЗМОВИ ПІСЛЯ «ЗАСТІЛЛЯ»

назад »»»