ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ТЕТЯНА КРАСНА:«МАЛЯРСТВО — ЦЕ АКУМУЛЯТОР РАДОСТІ-КРАСИ І НАЙЛІПШОГО В ЛЮДИНІ»
Птах літає зовсім не тому, що знає закони аеродинаміки, чи тому, що його підносять у повітря амбіції. У просторі йому належить значно більше місця, ніж його фізичному тілу. Те саме відбувається з талановитим художником. Особистість Тетяни Красної, безсумнівно, ширша, глибша й багатогранніша, ніж будь-які уявлення про неї. Проте спробуємо розставити деякі акценти й орієнтири.

По-перше, Тетяна Красна реалізується на багатющому родовому ґрунті: її батьки — відомі художники Іван Красний і Слава Лівшиць. Тож цілком логічно, що вона закінчила Київський художній інститут. Далі — постановка власного голосу й лету.
Нині її живопис може здивувати будь-кого своєю безпосередністю і розмаїтістю. У творчості художниці не можна визначити якогось одного стилю. Її роботи настільки різноманітні, що в багатьох любителів сучасного мистецтва може скластися враження, начебто картини написані різними людьми. Але є в них стрижень — невтомний пошук гармонії.
На думку художниці, будь-яка робота сама визначає для живописця стиль і манеру виконання. Тому одні картини створені в класичній манері, інші мають на собі відбиток експериментаторства і нагадують підсумки шукань імпресіоністів, представників раннього модерну, наївного живопису. Але від еклектики Тетяну Красну рятує «захист»: у своїй основі її малярство — традиційне в найкращому розумінні цього слова.
Але ось парадокс: у просторі традиційного живопису художнику іноді доволі сутужно — простота і ясність нерідко коштують набагато більших зусиль, ніж епатажний мистецький жест. Виразити свої думки абстрактно — легше, ніж знайти нове в тім, що утверджувалося сторіччями. Воскресити забуте як нову реальність, у тому числі вчорашній стан природи, може не кожнен творець, але саме ця здатність підтверджує його майстерність
Для Тетяни Красної життя — це подорож у часі і просторі, у якому рясні сади змінюються пустелями, горами, лісами, річками й іншими перешкодами. Досвідчений мандрівник, вона, напружуючи чуття, прокладає свій шлях, звіряючи напрямок по квітах і зірках. Щоб знати куди йти, треба знати, що ти хочеш, знати, хто ти є. Мистецтво починається, як відомо, там, де є особистісна інтонація, своя мова, є забарвлений індивідуальністю артистизм, саме цим і позначена творчість вельми різної Тетяни Красної.
У її роботах олією негусті, але фактурні мазки лежать легко (навіть, якщо можна так висловитися, дотепно) і вільно переходять у колір, енергійний, святковий, але майже завжди стриманий. Це особливий дар: писати майже банальні мотиви з тією пластичною точністю і колористичним тактом, що незмінно утримують глядача в строго окресленому просторі гарного смаку.
Картини Красної випромінюють світло, а не поглинають його.
Член Національної Спілки художників України Тетяна Красна брала участь у численних всеукраїнських та міжнародних виставках. Її роботи — у Національному художньому музеї України, Хмельницькому художньому музеї, Канівському музеї ім. Т. Г. Шевченка, а також у приватних колекціях України, Росії, Німеччини, Англії, Іспанії, США...
Дуже символічним є те, що виставка Тетяни Красної все літо експонуватиметься в Спілці композиторів України, де переплетуться два вічних дива — музика і живопис.
— Пані Тетяно, чи був у Вас шанс стать кимсь іншим, а не художницею?
— Напевно, я максимально скористалася шансом стати тим, ким стала. Вирішальну роль, звичайно, зіграли батьки. Це були неординарні люди, які притягували до себе цікаве оточення — і в Києві, і в Москві, куди ми часто їздили. У середовищі, у якому я росла, нашими добрими друзями були лікарі-гінекологи. Дивно, у їхній сім’ї теж була абсолютна адекватність між дорослими і дітьми: усі вони стали гінекологами. Малими гралися зазвичай у лікарів: слухали стетоскопом, робили уколи й приймали пологи...
У цілому ж будинок на вулиці Філатова, де ми мешкали, був населений художниками (він таким залишається дотепер). Поруч з нашою квартирою містилася майстерня нині відомих майстрів — Ади Рибачук й Володимира Мельниченка, людей вельми цікавих, антикон’юнктурних, з захопливими біографіями (з північного острова Колгуєв мені, дівчинці, вони писали дивовижні листи). Звичайно, їхній вплив був досить потужний.
Нас, дітей, росло тоді в будинку не менше як п’ятнадцять, усі або стали художниками, або мають близькі до живопису спеціальності.
— Зате батьки Ваші, наскільки мені відомо, були з родин зовсім не мистецьких.
— Так, але є якась магічна визначеність, зумовленість у тому, що тато і мама зацікавилися саме живописом, і в тому, що зустрілися завдяки любові до мистецтва.
Батько закінчив архітектурний факультет Київського художнього інституту, згодом став акварелістом і викладачем. Виходець з робочої родини, він народився в Славінську на Донеччині. Родина була велика, дитинство — важке, тому батько сам собі прокладав дорогу: закінчив з відзнакою школу і з другом відчайдушно поїхав у Київ, де вони разом вступили до інституту.
Під час війни як дипломник був відкликаний з армії наказом, потрапив у Самарканд, де перебували в евакуації художні інститути. Там він захистив диплом (спроектував будівлю цирку), склав держіспити (головою комісії був, до речі, знаменитий Ігор Грабар),— і в підсумку закінчив інститут з відзнакою.
На той час він уже познайомився з мамою — доля вперто вела їх до цієї зустрічі.
Мама народилася в 1915 році в Одесі. Потім сім’я переїхала до Харкова, де мама вчилась у школі для обдарованих дітей, серед них, наприклад, був майбутній геніальний фізик Лев Ландау. Згодом вступила до художнього училища, реформованого в інститут. Її подругою була талановита художниця Фаїна Каплан, вони захоплювались театром «Березіль», а оскільки Фаїна була дружиною одного з акторів цього театру, то відвідували всі вистави і прем’єри. Навіть товаришували з Анатолієм Петрицьким — відомим художником і театральним діячем.
Під час війни мама абсолютно випадково опинилася в Самарканді. У «теплушках» їх везли в Середню Азію. У вагоні були жінки, переважно з дітьми або вагітні, після виснажливої подорожі впродовж місяця багато хто почав хворіти, а оскільки мама була дуже рішучою, бойовою, секретарем комсомольської організації, вона взяла на себе відповідальність — усі ці жінки під Самаркандом знялися з поїзда. Мама домовилась у якомусь колгоспі, і їх прийняли, дали роботу. Якось вона поїхала в місто щось підкупити, там і побачила на верблюді свого однокурсника. Від нього довідалася, що в Самарканді зосереджені художні ВНЗ країни. Відновила навчання — у жахливих умовах, у голоді, але молодість усе долала. Серед викладачів були дивовижні художники, наприклад, Роберт Фальк.
Таким чином тато і мама, долаючи терни, зустрілися. Їхні долі спрямували мою — у світ барв й композицій.
— Як Ви оцінюєте пройдений відтинок життя? У чому особливість Ваших шукань?
— До цілей, які я перед собою ставила на початку творчої біографії, я йшла дуже відверто, але замолоду, перші 10—15 років, виходило здебільшого щось вторинне: я багато бачила й знала, а переплавити в суто своє ще не вміла. Тільки за останні п’ять-сім років я повернулася більше до природи, до живого джерела.
У молоді роки я певний час цікавилась тільки портретом; через людей, їхнє оточення намагалась відкривати світ. Часто малювала своїх дітей, тому що діти з’явились дуже рано, ми разом росли.
Завжди була прихильна до жанрових сцен, з них починала, мабуть тому, що закінчила факультет монументального мистецтва. У мене були великі амбіції, але з монументалізмом якось не склалось.
— А в чому полягали амбіції?
— Я досить добре розуміла, що добре, а що погане. А навкруги було чимало поганих монументальних «опусів», й так хотілося, аби те, що виноситься на вулицю перед очі людей, було витвором мистецьким, а не плакатом-гаслом чи відвертою профанацію.
— Тобто Вас дратувала монументальна «халтура»?
— Дуже дратувала. Але скоро з’ясувалось, що переломити ситуацію неймовірно важко, бо працюєш не сама, а в команді.
— І тому Ви на «етапі невдоволення» перепробували жанрові сцени, портрет, натюрморт...
— Авжеж. А тепер тяжію до пейзажів. І обставини тому сприяють: ми з чоловіком-художником Олександром Ольховим почали мандрувати. Я намагаюсь створювати не «чистий» пейзаж, а щоб він був пов’язаний з людьми, з тваринами, з будівлями. Щоб це були асоціативні «поеми» зі своїм баченням світу, а не просто етюди з натури.
— Ваша найхарактерніша риса?
— Я належу до тієї породи людей, для яких творче життя — це постійний пошук нового, отже, я не можу сказати: ось я щось знайшла, тому зупинилася і працюватиму в такому-от напрямку. Скажімо, я поїхала в Єгипет, побачила іншу землю, це дало потужний поштовх до нового витку в розвитку — створюються зовсім інші картини.
І так завжди: життя з усіма плинами-змінами дарує нові ракурси. Мене увесь час захоплюють нові погляди на вже бачене, якщо раніше неодмінно потрібні були якісь великі ідеї, то тепер я можу побачити щось дуже містке, наприклад, у якихось співвідношеннях трьох-чотирьох кольорів. Відбувається розвиток углиб. Я почала частіше слухати класичну музику, особливо романтиків, народжуються інтуїтивні паралелі, настрій, які потім вихлюпуються на полотно.
— Напевно, недарма Вашу останню виставку розгорнуто в Союзі композиторів України.
— Можливість показати свої роботи людям — це великий поштовх до позитивних змін. Одна справа, коли ти бачиш свої картини в майстерні, в обмеженому просторі, а інша — коли їх переміщуєш у зовсім інакший простір, там компонуєш, і бачиш себе збоку нібито іншими очима. Починаєш щось розуміти в собі, тому що, працюючи на інтуїції, увесь час у майстерні, нелегко скласти про себе об’єктивну думку, дійти необхідних висновків.
Передостання моя персональна виставка в галереї «Ірена» — принципово з найсвіжіших робіт, для мене було важливо, яким поглядом я на них подивлюся. Ще раніше в Музеї книги я виставляла ранні роботи, вони відмінні від теперішніх, отже, за останні десять років я сильно змінилася.
— Немов дві різні художниці виставлялись?
— Саме так. Мої роботи — дуже різні. Пережите, нові задуми мене ніби цілком змінюють. Я не обирала якогось єдиного шляху, як деякі художники, що від роботи до роботи йдуть в одному напрямі по рівній дорозі. У мене постійно трапляються «відгалуження», одна робота з іншою не завжди сполучаються чи логічно погоджуються. Я навіть, чесно кажучи, не можу уявити своєї ретроспективної виставки.
— Кажуть, що нині українському художникові стало легше дихати, насамперед матеріально. А які часи були найважчими?
— Складно визначити, які часи важчі, тому що це й від віку митця залежить. Можна скільки завгодно лаяти радянські часи, але до художників суспільство ставилося прихильно. Мистецтво великою мірою слугувало ідеології, тому й підтримувалось і фінансувалось. З іншого боку, люди ішли в мистецтво, аби бути далі від влади, мати право не працювати, жити вільно. Водночас у матеріальному сенсі була певна стабільність, гарантія. Духовну задуху художники компенсували тим, що виходили на інші рівні — алегорії, притчі, асоціації. Талановиті й сильні все одно випливали нагору.
— А як Ви ставитеся до думки, що свободи нині не дуже-то й додалося?
— Мені здається, що художники ще більше закабалилися. Після того як гарантійні товариства художників, художні комбінати і фонди, створені за роки радянської влади, припинили існування, отже, не стало й централізованих замовлень, художники віч-на-віч зіткнулися з проблемою жорсткої кон’юнктури. Заробляти на життя треба, а виявилося, що не художники диктують свої принципи, свою культурну позицію, а їм диктують-нав’язують умови люди, часто не професійні й не інтелігентні.
На зміну виставкомам і художнім радам, які складалися з добре навчених професіоналів з гарною школою, прийшли різні салони й фірмочки, що не мають кваліфікованих експертів і цілком працюють на потребу замовника за принципом «за ваші гроші — будь-яка примха». Незадовільна ситуація і в галерейному бізнесі. Художникам дуже складно заробляти тим, що вони вважають своїм творчим обличчям, творчим кредо. А тільки-но зійдеш на позиції кон’юнктури, потім вельми складно відновлюватися, залишатися художником. Надягати і знімати маску не всім під силу.
У радянський період був попит на великі картини, художники скрупульозно працювали, цінувався малюнок, академічна манера, ставлення до малярства було загалом серйознішим.
Нині на виставках навіть досвідченим фахівцям дуже складно визначити, де справжнє, від душі, а де підглянуте-компільоване. Значні проблеми, гадаю, є не тільки в образотворчому мистецтві, можливо, ми пристанемо на західний стиль життя.
— Захід не дрімає. Не в усіх наших художників є можливість виставлятися, — на це потрібні гроші, і не кожен талановитий творець сам собі менеджер. Тому всілякі «жучки»-спритники «за недорого» переправляють їхні твори за кордон. Відбувається жахливе: чудові картини назавжди залишають Україну. А держава в особі Міністерства культури, як-то кажуть, ні кує ні меле.
— Музейна проблема давно назріває, дотепер, наприклад, невеличкий Український музей змушений демонструвати колекцію в дуже «усіченому» вигляді. Протягом, напевно, уже двадцяти років не виставляють сучасного українського мистецтва, причому не тільки мистецтва сьогодення, а й картин корифеїв — Яблонської, Костецького, Дерегуса, Глущенка... Виходить, що ніби такого музейного шару немає навіть в столиці. Слава Богу, на Подолі з’явився приватний музей сучасного мистецтва. Одначе й держава могла б якось поворушитися. Колись почали були перебудовувати художній павільйон біля колишнього Жовтневого палацу, та заглухло все.
Тим часом проблема музеїв поглиблюється, на таке велелюдне місто, як Київ, їх мало б бути в кілька разів більше. Недавно привозили офорти Гойї, картини Піросмані,— черги стояли, щоб їх побачити. Отже, людей вабить мистецтво, за розумної піар-політики можна будь-якого цікавого художника так розкрутити, що в музейних залах протовпитися ніде буде.
Але держава вперто ставиться до мистецтва за залишковим принципом. Видатні роботи, що відбивають певні зрізи часу і яким місце в музеях, безповоротно втрачені для України. Міністерство культури практично припинило закупівлю творів ще в дев’яностому році.
— Чим є для Вас живопис?
— Це вже стан мого ока, я бачу навколишній світ так, ніби він складається з картин. Я можу дивитися на стінку (і мені це неймовірно цікаво), бо на ній грає тінь... Не кажу вже про краєвиди, хмари, річку.
Щоб цікавитися живописом, розуміти, його треба споглядати. У музеї, галереї треба ходити, і дітей із собою брати, щоб у них розвивався інтерес, смак, азарт розуміння.
У мене є чимало приятелів, які вже в дорослому віці захопилися живописом, почали ходити на виставки. Вони не тільки збагатили своє життя, а й психологічно, емоційно відпочивають. Люди, які придбали мої картини, зізнаються, що коли приходять стомлені з роботи, то ніби під’єднуються до джерел живлення, живопис їх очищує й наповнює радістю.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»