ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
КЛОУНИ В «ЗАКОНІ»?
«Від великого до смішного — один крок»,— сказав Наполеон Бонапарт, програвши і вже в ролі вінценосного блазня доживаючи на острові Святої Єлени. Це нагадує стару клоунську репризу:
КЛОУН. — Якщо в домі є розумний та дурень і розумний піде, то хто залишиться?
ШПРЕХШТАЛМЕЙСТЕР. — Звичайно, дурень.
КЛОУН. — Тоді ви і залишайтесь! — І на цьому тікав за лаштунки.

Королі й блазні — давній тандем. Ще з часів стародавніх греків, які увели у вжиток поняття «політика — мистецтво керувати державою». Якщо це мистецтво, то мають бути і свої жанри. Антиподи політиків — клоуни — їх мають. Вони можуть працювати в ексцентриці, буфонаді, бути мімами, дресирувальниками, акробатами. Їм дозволяється все, крім одного: викликати нудьгу. Бо найстрашніше, коли після циркової вистави глядач скаже: «Клоун був зовсім не смішний!».
Тривалу еволюцію пройшла професія блазня — від давнього скомороха. Політики також іще з часів Древнього Єгипту служили фараонам. Але коли цей вид мистецтва зароджувався (політика є насамперед видом мистецтва), від кандидата вимагалось обов’язкове не тільки анкетне, а й генеалогічне «божественне походження». Стосовно скомороства, то є версія, що до цього цеху долучались і жерці, втікаючи від новітніх релігій. Непогано озброєні різною технологією впливу на психіку, вони знаходили себе при княжих і царських дворах, де користувались «синдромом Валенрода». Цей синдром означає: служив цьому панству, ніби шпигун, аби згодом використати їхнє проти них же. Бо бути на плоту — це вже інстинкт.
Вільні скоморохи з їхніми «бісівськими іграми», «чортами», що йшли від триклятих еллінів, тільки заважали «новим» проводити свою політику. Та й що протизаконного вони робили? Грали на дудці, співали веселих пісень, водили ведмедів. Зважмо, в ті часи не було ні великого шоу-бізнесу, ні радіо, кінотеатрів, телебачення. Тобто нічого із сучасної «сатанинської» зброї, яку, до речі, вельми полюбляють і політики, котрих стало значно більше, ніж скоморохів. Тільки немає нових цікавих реприз.
У різні часи було різне соціальне замовлення на блазнів. Колись князь Курбський обурювався, мовляв, як це цар Іван ІV, «упившись, почав зі скоморохами у машкарах витанцьовувати і сущі пируючі з ним»? А цар Федір Іоаннович рятувався від нападів маразмів тим, що ототожнював своїх блазнів з собачками і весело бавився з ними. Різна клоунада існувала. Так, у царя Петра І у лідерах з давнього ремесла ходив князь Голіцин. Коли царю заманулось насміятись над опозиційним духовенством, що не сприймало його реформи, він зібрав «всепьянєйший» та «всешутєйший» собор на чолі з довіреним блазнем князем-папою.
Та от у ХVII столітті гримнув словом великий письменник і філософ Вольтер і таки вплинув на моду й норови. Рафінувалась і верхівка політичної піраміди. З неї, як ознака поганого тону, офіційно випав блазень за професією. Натомість він одержав «патент» смішити людей з балаганів. Потім закріпив своє суверенне право у манежах цирків, зачаклувавши його числом «13». Узвичаєний діаметр манежу. Тепер в цирку існували ложі для імператорів та знаті. Нарешті розвели «велику тусовку» по різних нішах. І клоуни все-таки стали в законі. Цар Микола ІІ, зачарований мистецтвом клоуна-дресирувальника Михайла Золло, до речі, українця, на знак визнання подарував тому свій великий золотий годинник на товстому ланцюгу. Клоун був смішний. Цар — глава держави — був здатен поцінувати майстра гарного настрою.
У ті часи починав кар’єру і талановитий клоун з Юзівки (з родини шахтаря, початок ХХ ст.) Віталій Лазаренко.
«Милостивий государю, пане Лазаренко! — шанобливо звертається до нього директор цирку в Юзівці М. Первіль.— Пропоную Вам жалування 40 рублів на місяць. Жалування у мене надійне і до Пасхи добавлю». До 1917 року це були непогані гроші. Клоун цей уже був не бідним і переслідуваним. Йому ніхто не забороняв свободу слова. Якби тоді існувала «Книга Гіннесса», за стрибок через трьох слонів Лазаренка туди б занесли. Потрапив він і в число кінозірок «великого німого».
Та наближалась реінкарнація озлоблених клоунів, що хотіли тільки сатисфакції. У ті часи термін «політична клоунада» не фігурував у цеху політичних жанрів. Його запустили значно пізніше. Очевидно, виникла певна гостра конкуренція між жанрами. Наприклад, реінкарнованих ілюзіоністів, акробатів, дресирувальників. Одним словом: «Геть з арени!» — і все. Отак розкрилась таємниця синдрому Валенрода на новому політичному витку. Тоді ж тільки ляснув і для чистого клоуна Лазаренка (ще як у цирку) холостим пострілом крейсер «Аврора»— знамення приходу чергової партії «нових». Не відкладаючи надовго, ці «нові» тут же згадали, що втілені душі колишніх політиків тепер треба шукати серед клоунів. І до нігтя їх!
Свідчення спостерігача з Великої Британії, відомого англійського письменника-фантаста Герберта Уеллса. 1920 року він був у Петрограді шокований «картинами непоправного жаху». І не тільки цим. Фантаст розгубився, почувши від нового «вождя світового пролетаріату» Леніна: «Чому в Англії не починається соціальна революція? Чому ви не нищите капіталістів і не створюєте комуністичну державу?» Перед ним сидів невисокий на зріст кумедний чоловік і бовтав короткими ногами. Звичайно, письменник розумів, що в мистецтві політики свої закони. Це далеко не циркова клоунада, де всерйоз не страчують, не займаються терором, не створюють соціальних катаклізмів. І політична арена не адекватна цирковому манежу. Повернувшись додому цей спостерігач доповів коротко й вичерпно: «Росія уві млі».
Відтак почався контроль за репертуаром клоунів. Політична арена почала нагадувати виступи акробатів на зустрічних гойдалках. Долетів — герой. Ні — ворог народу. Політику совєтів повів суперзлий Сталін. У манежі цирку — клоун Карандаш. Видатний блазень того часу мав крихітний зріст, писклявий голос, узурпаторські манери за кулісами, чималу колекцію авто, урядові нагороди і велику популярність.
За періодом «крутого переділу» пішла «балаганна доба». Її політична класика. Зовні простакуватий лідер Хрущов на трибуні ООН знімає черевик і, гупаючи ним по трибуні, дає дрозда світовому імперіалізму: «Я покажу вам Кузькину мать!»
У цирку якраз «зоряний час» клоуна Олега Попова. Час від часу він теж виходив у фольклорному образі а ля Іванко-простачок. У «період застою» в цирку були різні клоуни, навіть веселі. Працювали так звані «парні килимні». У суспільстві саме почалося роздвоєння особистості. З’явились дисиденти. Таким дисидентом у манежі був клоун Леонід Енгібаров. Та надовго його не вистачило — помер. Набирав сили ще один чистий клоун — Юрій Нікулін, який впевнено пройшов через усю ту епоху реінкарнованих, став зіркою «звукового кіно» і вже в новому періоді збудував свій цирк (для своїх справжніх братів по цеху). Тож не можна сказати, що, мовляв, великі блоки політичної клоунади задавили циркову. Але все-таки конкуренція була сильною. Не хотіли політики втрачати монополію, віддаючи її цирковим. Позицію «найсмішнішого клоуна» захопив політик Леонід Брежнєв. Це була повна сатисфакція.
Нарешті від скомороства та політики викристалізувався спільний «консенсус». Оскільки Михайло Горбачов вийшов на політичну арену з антре: «Розігрується карта», то клоуни мають посунутись, бо така заява швидше походить від жанру ілюзії. Інша справа — чистота жанру. Все-таки не просто номер, а атракціон. Пригадується, ніби йому належить місія зняття машкари з реінкарнацій і авторство ключової фрази: «Досить політичної клоунади!»
Однозначно не визначити домінанту, який вид мистецтва переважив під час клонування імперіалу СРСР після того, як карту було розіграно. Поки можна простежити, що на нашій землі радикальну атаку клану реінкарнованих «рудих» (так у роботі «парних килимних у законі» називається клоун-шкідник, а його партнер (партнерка) «білий» — резонер — ніби уособлює втілення чеснот) — немов відбито. Оскільки чистота жанру в політиці навіть відносно не визначена, то не визначені й амплуа. Та й реквізит, костюми не завжди відповідають стильовим характеристикам образу. За ними видно тільки руку реквізиторів і костюмерів. Про органічність, смислове навантаження костюмів для ролі знає грамотний художник по костюмах не тільки цирку, а й театру, кіно. Це давним-давно розписано.
Усе має бути в законі, в етикеті. Бо коли під час виборчих перегонів на вулиці у «пересічного» артиста цирку телевізійники запитують: «Чи правда, що політика подібна до цирку?», він з образою відповідає: «У цирку взагалі-то мистецтво...». Що надто нагадує стару циркову клоунську репризу кінця ХІХ століття про дурня в манежі.
Отже, політикам не варто заздрити цирковим, мовляв, чому це вони розважають? Їм етикетом це прописано. Політикам же прописано опікуватись не власними реінкарнаціями, а хлібом насущним. І в тому числі тих самих клоунів. Тож хай живе відроджений і уславлений вид самостійного мистецтва — політика з її етикою, жанрами та амплуа!

Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ЖИВОПИСНА ПОДОРОЖ ОЛЕНИ ЛЕУС
• ТАКОГО СЕВАСТОПОЛЬ ЩЕ НЕ БАЧИВ

назад »»»