ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УВАГА: ДІТИ!
ПІД ОПІКОЮ... РОЗПУСНИКІВ
Практично щодня в Україні скоюються злочини стосовно дітей. Поговорімо на делікатну тему: поширення сексуальних злочинів проти неповнолітніх, як повернути «дітей вулиць» у сім’ї, сиротинці, інтернати.
Від потоку моторошних повідомлень, котрі в усіх на слуху, у мене, батька двох малолітніх донечок, кров стигне в жилах. Вражає, що географія цих злочинів охоплює всю Україну, що свідчить про серйозність проблеми. Але вітчизняне законодавство, як на мене, досить поблажливе до сексуальних маніяків. Одне може тішити: оті кілька років, котрі відміряє Феміда збоченцям, їм буде непереливки. У злочинців є власний кодекс поведінки.

Згідно з ним у місцях позбавлення волі розпусників, які ґвалтували малолітніх, знущались із рідної матері чи чинили наруги над могилами, за людей не вважають і піддають їх методичним моральним та фізичним тортурам.

Домовимось про терміни
Безперечно, найсерйознішою проблемою у сфері прав дитини в Україні є дитяча бездоглядність, безпритульність. Ситуація, що склалася в цій сфері,— складова демографічної кризи, яка характеризується погіршенням не лише кількісних, але і якісних характеристик населення, зокрема загостренням проблеми соціального сирітства, бездоглядності та безпритульності. Діти та підлітки, які своєчасно не отримують належного соціального захисту, стають «дітьми вулиці».
В Україні поняття «діти вулиці» законодавчо не визначене. Однак є підстави стверджувати, що воно об’єднує два інших: «безпритульні» і «бездоглядні». Безпритульні — діти, котрі були покинуті батьками, самі залишили сім’ї або дитячі заклади, де виховувались, і не мають певного місця проживання. Бездоглядні — діти, які не забезпечені сприятливими умовами для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку (матеріальне благополуччя сім’ї, належне виховання, догляд та дбайливе ставлення до дитини, здорова моральна атмосфера тощо). Відповідно, бездоглядність — це послаблення чи відсутність нагляду за поведінкою, розвитком, самопочуттям дитини з боку батьків чи осіб, що їх замінюють. Такі діти можуть проявляти девіантну (від слова «відхиляюсь») поведінку, мати шкідливі звички чи відчувати самотність, комплекс неповноцінності, невдоволеності власним життям тощо.
Отже, поняття «бездоглядна дитина» може виходити поза межі поняття «діти вулиці», коли йдеться про дитину, позбавлену уваги та догляду батьків, але яка не віддає переваги вуличному середовищу.
Феномен безпритульності і бездоглядності дітей, які виховуються в умовах вулиці,— багатоаспектний. Під час ідентифікації — бездоглядна дитина чи безпритульна — важливі не так наявність певного місця проживання, як термін її перебування на вулиці, бажання повернутися в рідну домівку чи в державний заклад і можливість реабілітації асоціальних батьків.
У країнах Європи дитячу безпритульність розуміють по-різному. Зокрема, це поняття охоплює не лише дітей, що не мають постійного житла. Так, у Бельгії розрізняють три групи «дітей вулиці»: що протягом більшої частини дня жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; ті, які втекли з дому; ті, що живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.
У Швеції дітей, що не контактують з батьками, проводять більшу частину часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають «покинутими». Молодіжна політика цієї країни є елементом відомої «шведської моделі» економічного розвитку. Вона базується на пріоритеті молоді в різних галузях державної діяльності. В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін «неповнолітні групи ризику». У Великій Британії осіб, які опинилися на вулиці, залежно від віку називають: «юними втікачами» — дітей до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; «молодими бездомними» — осіб, які не мають роботи та постійного місця проживання; «такими, що сплять на вулиці» — підлітків та молодь, які не мають постійного притулку та ночують, де доведеться.

Страждають через помилки дорослих
Проблема дитячої безпритульності та бездоглядності не нова для України. На думку вітчизняних учених, безпритульність є відображенням політико-економічного й культурного стану соціуму, закономірним наслідком криз перехідного етапу розвитку країни.
Отже, причинами виникнення такого явища, як дитяча бездоглядність та безпритульність, є: перехід до ринкових відносин, безробіття, зростання цін на товари першої необхідності, зокрема дитячі, отже, й погіршення матеріального благополуччя значної частини населення; втрата поняття про сім’ю як про соціальний інститут, зниження відповідальності батьків за виховання дітей; загострення конфліктів між батьками і дітьми.
За оцінками експертів Державного інституту проблем сім’ї та молоді, лише 10 відсотків батьків реально докладають зусиль для розшуку дітей, що бродяжничають. Брак відповідальності дорослих за дітей, неповага до влади; невпевненість у завтрашньому дні, і, як наслідок, пияцтво, збільшення наркоманії, токсикоманії.
Тривалий час через занепад економіки країни страждали насамперед діти. Однак деякі підлітки адаптувалися в умовах безпритульності, і на сьогодні маємо армію «професійних волоцюжок», що подовгу або взагалі не вчились у школі, вживають алкогольні, токсичні, наркотичні речовини і за власним бажанням ніколи не погодяться на влаштування їх до дитячого державного закладу, лікування.
Є чимало порушень житлових і майнових прав дітей, особливо тих, які живуть у неблагополучних сім’ях. Нині на законодавчому рівні не відрегульоване питання про обов’язкове придбання житла (майна) на ім’я неповнолітнього у разі продажу помешкання, частина якого належить дітям.
Спостерігається збільшення кількості дітей, що вчинили злочини, з числа тих, хто не працює і не навчається. Суспільство мали б непокоїти економічна експлуатація дитячої праці з боку дорослих; послаблення роботи з дітьми девіантної поведінки за місцем їхнього проживання; пропаганда в ЗМІ насильства та «легкого» життя. Викликає тривогу інтенсифікація міграційних процесів. Контингент «бездоглядних і безпритульних» нині поповнили діти українських сімей трудових мігрантів; нащадки батьків, що не мають певного місця проживання («бомжів», біженців).
Українські діти потребують захисту. Найменші громадяни мають права, які держава відповідно до Конституції зобов’язалася виконувати. Україна повинна також звітувати перед світовою спільнотою про те, як вона забезпечує права своїх громадян: наша держава підписала Конвенцію ООН про права дитини. Цей документ містить всеосяжний комплекс міжнародних правових стандартів щодо захисту й забезпечення належних умов виховання дітей. Усі держави, які приєдналися до Конвенції, зобов’язані підготувати національний звіт про становище дітей у своїх країнах, використовуючи однакові індикатори. Крім того, відповідні дані надають недержавні організації національного та регіонального рівнів для того, щоб можна було об’єктивно оцінити виконання прав дитини в конкретній країні.
Посилаючись на досвід демократичних країн, способом подолання проблеми дитячої безпритульності, стверджує головний спеціаліст Центру правової реформи і законопроектних робіт Н. Гуйван, може бути об’єднання всіх наявних соціальних програм для безпритульних та створення єдиного державного інституту, що опікуватиметься дітьми.
Одним з варіантів вирішення цієї проблеми є запровадження спеціалізованого омбудсмена з прав дітей. Світовий досвід знає приклади діяльності таких уповноважених у США, Російській Федерації (на регіональному та місцевому рівнях), Норвегії, Гватемалі, Перу, Канаді, Іспанії та інших країнах.
Необхідність існування спеціалізованого омбудсмена зумовлюється щонайменше трьома причинами: по-перше, діти, з огляду на особливості їхнього психічного й фізичного розвитку, потребують особливого підходу; по-друге, через брак життєвого досвіду і певною мірою залежного становища вони не завжди самостійно можуть захистити власні права й законні інтереси; по-третє, благополуччя та нормальний розвиток дітей визначають майбутнє будь-якої країни. Дитячий омбудсмен покликаний домагатися не тільки додержання законодавчо закріплених прав дітей, але й розширення і більш повного дотримання батьками своїх обов’язків перед дітьми. Діяльність дитячих омбудсменів зосереджена винятково на проблемах забезпечення прав дитини, функції та повноваження яких у різних країнах різні.
Вирішення проблеми дитячої безпритульності в Україні є головним обов’язком держави, основними напрямами правової політики якої мають стати подальше реформування системи нормативно-правового забезпечення захисту цієї частини суспільства та значне підвищення рівня правової освіти і правового виховання дітей, молоді, що стане запорукою позитивних зрушень у цій сфері.
Пора вже переходити від розмов до конкретних справ. Пригадаймо попередній досвід, коли після громадянської й Другої світової воєн владі вдалося за короткий термін виявити й розмістити в сиротинці й інтернати практично усіх бездомних дітей. В Україні, на жаль, чомусь не квапляться розв’язати цю проблему. Сотні тисяч малолітніх волоцюжок, здається, нікому не потрібні. А тому часто-густо вони стають на слизьку стезю наркоманії, токсикоманії, крадіжок, а то й більш важких злочинів. Прикро, що все більше і більше таких дітей потерпають від сексуальних розпусників, котрі замість держави перебрали опіку над маленькими бродяжками.

Іван ДМИТРІВ
також у паперовій версії читайте:

• СТРИМАНІШЕ, БУДЬ ЛАСКА!
• МІНУС 20%

назад »»»