ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСАНДР БУРМІЦЬКИЙ: «Я ПРОТИ ТОГО, ЩОБ ЗА ЕТАЛОН МИСТЕЦТВА ВВАЖАЛИ КОМЕРЦІЙНУ ПОПСУ»
Спочатку я звернув увагу на ім’я композитора Олександра Бурміцького завдяки нашим естрадним грандам, які, виявляється, не обходяться без його мелодійних щиросердних пісень, таких, наприклад, як «Кущ осінньої калини», «У стилі ретро», «Половина села гуляє», «Послухай, шелестять дощі», «Кав`ярня кохання», «Пізня квітка», «Танці вночі», «Акацій дух пливе духмяний», «З кордонів починається країна»...

Потім, вже знаючи його візуально, зустрічав Олександра на численних мистецьких акціях: на вечорі пам’яті Василя Симоненка, на ювілейному святі Бориса Олійника, на творчому вечорі Миколи Луківа, на концерті квартету «Гетьман», на виступах ансамблю Державної прикордонної служби тощо. І скрізь Олександр Бурміцький був дійовою особою в різних іпостасях — як композитор, як аранжувальник, як виконавець. «Ач, який всюдисущий!» — спадало на думку.
Як музикант Олександр Бурміцький володіє двома безцінними чеснотами: він має мелодійний дар і смак — зазвичай пише пісні на вірші хороших поетів (наприклад, з Миколою Луківим ним записаний цілий аудіоальбом «Кущ осінньої калини»).
Заслужений артист України Олександр Бурміцький вивів на мистецьку дорогу чимало нових імен, а тепер разом зі своєю дружиною Людмилою — співачкою і педагогом — виховує ще двох митців без відриву, як то кажуть, від сім’ї: старший син Андрій — випускник естрадно-циркового коледжу, молодший, Володя, пішов слідами батька: пише музику, уже виборов лауреатство на конкурсі.
Напевно, на противагу цій райдужній преамбулі я розпочав бесіду з Олександром Бурміцьким із проблемного питання.
— Пане Олександре, чи не здається Вам, що професія композитора девальвується? З одного боку, виконавці й «ефірники» часто не вважають за потрібне називати ім’я композитора, з другого боку, будь-хто, склавши за допомогою комп’ютера недолугу пісеньку, вважає себе композитором.
— Справді, цю тему вкрай важливо витягти на світло публічного обговорення. Коли дивимось телевізор і слухаємо радіо (у випадку з радіо, щоправда, меншою мірою), виникає враження, ніби в пісень немає авторів. У титрах можемо прочитати що завгодно: прізвища режисерів і ведучих, технічних працівників, подяки водіям і вантажникам. А автор музики чомусь часто випадає. У всіляких хіт-парадах зазвичай вказуються назва пісні, виконавець — і все. Така сама історія з кліпами. Якщо стосунки композитора і автора не є документованою комерційною таємницею, то прізвище композитора обов’язково повинні зазначати. Але! Доки не буде відповідного закону, котрий фінансово чи адміністративно регулюватиме відповідальність, справа не зрушиться.
За радянських часів імена Пахмутової, Бабаджаняна, Білаша та інших корифеїв гриміли на всю країну. Працювало авторське право і діяли моральні важелі, які передбачали повагу до професії композитора, котра ставилась на високий рівень саме державою (у жодного редактора не піднімалась рука не зазначити прізвища!). Існували механізми впливу художніх рад, профспілкових і партійних зборів. Тепер усе ніби простіше, цілковита свобода, у тому числі і від моральної відповідальності. Тому саме держава повинна подбати про чіткі юридичні механізми, а ініціювати-лобіювати закон мусять авторитетні люди від мистецтва і культури. Зрештою, чим частіше через пресу, радіо, телебачення проблему авторства порушуватимуть, тим скоріше вона вирішиться у Верховній Раді й в інших інстанціях.
Моя дружина, співачка Людмила Бурміцька, викладає естрадний вокал в Київському національному університеті культури й мистецтв і часто стикається з фактом, що студенти, виконуючи пісні на екзамені, у програмці замість авторів пісні зазначають прізвище її виконавця. Хто створив пісню, вони не знають ще й тому, що на компакт-дисках не завжди є інформація про авторів. А це вже, крім юридичного, ще й виховний момент.
Певні зрушення в цьому напрямі є, мені стало дещо приємніше приходити в ДААСП (Державне агентство з авторських і суміжних прав при Кабінеті Міністрів України): трошечки більша сума набігає за виконання моїх пісень, ретельніше відслідковують, де вони звучать. Тобто авторське право починає потроху працювати, можливо, у нас колись професія композитора буде справді шанована, морально і матеріально, щоб композитори могли стати на гідний соціальний щабель у суспільстві, могли дозволити собі придбати інструменти, апаратуру, приміщення для студії тощо.
— Але я хочу акцентувати на тому, що композитори старої закваски були високопрофесійні, мали консерваторську освіту й могли написати і складну симфонію, і красиву пісню. Тепер композиторами називають себе всі, хто «ліпить» примітивні пісеньки на комп’ютері.
— Тут палиця, як-то кажуть, з двома кінцями. З одного боку, це добре, що в широкого кола авторів з’явився доступ до численних фестивалів, на яких вони мають можливість презентувати свої твори. Адже раніше теж був перекіс: якщо ти не член Спілки композиторів, то шляхи перекриті, й твори не виконуються на професійній сцені.
— Тобто самородок не мав права написати «Черемшину»?
— Написати мав право, але шлях до слухача через ефір, через професійну сцену був занадто складний, і не всім талановитим авторам вдавалося це зробити. Нині «прорвало» масовість, і якщо одна талановита людина з тисячі інших достукалась і хтось побачив здорове зерно, що, можливо, надалі відкрило долю, то вже, певно, плюс. Інша справа, що мали б бути механізми фільтрації, які перешкоджали масово тиражувати неякісну продукцію. На мою думку, тут позитивну роль могло б зіграти досі не створене суспільне телебачення, яке виготовляло б продукт високохудожній, цікавий, хоча й не комерційний (тобто не заробітчанський). Я згоден платити податки за те, щоб самородки з глибинки мали можливість себе показати, сказати своє слово в будь-якій сфері мистецтва, щоб наші люди не думали, ніби еталон мистецтва — це тільки комерційна попса. До речі, попса буває не тільки в мистецтві, а й у політиці. Дешевий піар, популізм, трюки й фокуси обіцянок — на цю наживку ловлять електорат. Тобто не йдеться про високі ідеали і справді конкретні справи, натомість підкидають ефектну брехню, дивишся — хтось із простаків віддав голоси. Або купив квитки на концерт, бо на афішах розцяцькували — «Живий звук» й інша «замануха».
Некомерційні проекти мусять бути вельми якісними, висококультурними, напевно, все ж таки авторитетна комісія має вирішувати, чи гідний конкретний проект оприлюднення, щоб глядачі мали можливість дивитися, порівнювати і виховуватися на справжньому мистецтві, а не за принципом «маємо те, що маємо».
— А поки що нас захльостує непрофесійність: «даунівські» мелодії, недолугі тексти. Так, з одного боку, масовість — ніби добре, можна виловити золоту рибку. Але як бути, коли співають три слова, та ще й 78 разів їх повторюють? І це вже нині сприймається як норма.
— Тут все дуже просто. І сумно. На жаль. Коли почалася інтервенція сурогату — неякісного тексту, неякісної музики, неякісного виконання, спочатку був шок. Потім звикли. Чому? Тому що існує ненормальна схема. Телебачення взагалі-то повинно платити за отримання гарного цікавого продукту, чим воно й приваблює слухача-глядача. Але чомусь митець, віддаючи твір на телебачення, мусить ще й заплатити за свою працю. І тут золотий телець перевернув все догори дригом. Оскільки в нас є дуже багато дівчат, яким хочеться покрасуватись на сцені й на екрані в гарних костюмах, то за браком таланту, але за наявності грошей у батька чи «спонсора» «клепається» репертуар з 3–5 пісень. Знімається кліп. Є гроші розмістити цей кліп в ефірі. Аранжують і записують нормально, тому що на студіях сидять професіонали, які за допомогою апаратури «зліплять» цукерку навіть з ніякого голосу і слуху.
— А яка, до речі, Ваша освіта і що стало віхою, коли Ви зрозуміли: «Олександре, тобі треба писати музику».
— Я — народник, закінчив Тернопільське училище по класу баяна. Після участі в республіканському конкурсі був налаштований вступати до Київської консерваторії. Але! У Тернополі був чудовий естрадний колектив на базі педуніверситету. А мене тягнуло до естради. І тут якраз відкрився експериментальний музичний факультет, я пішов навчатися туди й грати в колективі. Там я формувався саме як естрадний виконавець, і перші твори написав, і мав можливість їх почути. Ми працювали з відомими виконавцями, наприклад, з композитором-співачкою Людмилою Лядовою, співаком Олександром Сєровим, котрий тоді працював у Тернопільській філармонії.
У той час такого явища, як спів під фонограму, взагалі не було, тільки живе музикування. Ми гастролювали з відомими артистами, брали участь у різних фестивалях, у тому числі в такому престижному як «Кримські зорі». Згодом я став керівником того колективу.
— Напевно, тоді доля й зробила вирішальний поворот?
— Так, на «Кримські зорі» з’їжджалися найкращі виконавці з усього Союзу зі своїми музикантами. Було на що подивитись і що послухати, і з ким поспілкуватись.
Етапним вважаю знайомство з Анатолієм Горчинським. З ним я давно пересікався в Тернополі, він при зустрічах постійно казав: «Зроби-но мені аранжування». Я міркував: ну, співає собі чоловік під гітару мелодійні, гарні, практично бардівські пісні, але до чого тут естрадне аранжування? В ансамблі ми грали добротну естрадну музику, джаз-рок, інші прогресивні течії, із складною гармонією, складними мелодіями. Я все ж таки був вихований на класичній музиці, багато її переграв. І тут раптом проста пісенька. Але Горчинський досяг свого, я аранжував «Росте черешня в мами на городі», яка згодом стала відомою на всю країну завдяки своїй незбагненій мелодії-настрою.
Відчуття мелодії я всотував з дитинства. У родині не було професійних музикантів, але батько і дядько-фронтовик грали на слух на баяні геніальні пісні Великої Вітчизняної війни, чудові пісні з кінофільмів... Красива мелодійна музика Горчинського мені дуже близька. Я завжди думав, що таких пісень можу написати десяток за день, а виявилось: ой як не просто. Тут не спрацьовує музичний закон на чотири-п’ять акордів, має бути якась магія, вища за будь-яку логіку-алгебру, ти маєш написати так, щоб людям це стало конче близьким, необхідним, і щоб виникало бажання серцем слухати це знову і знову.
Етапними вважаю зустрічі з видатними нашими поетами. Я, до речі, намагаюсь віршів не писати, окрім випадків, коли вже виходу нема. Роблю це свідомо, бо знаю, що є люди, яким Бог дарував талант це чудово робити.
Якось мама-бібліотекарка принесла мені збірку Миколи Луківа. Я із захватом відкрив для себе цього поета: «Наш сучасник, а яка лірика!». Згодом ми познайомилися, виникла перша вдала пісня «Послухай, шелестять дощі».
Мені таланило працювати з хорошими поетами: з Вадимом Крищенком, Степаном Галябардою, Ігорем Лазаревським, Василем Іваницьким (до речі, полковником), Зоєю Кучерявою, Оленою Лайко, Георгієм Петруком-Попиком, Володимиром Мельниковим, Миколою Супінкою, Олегом Германом.
Осторонь стоїть живий класик Борис Олійник, на вірші якого я написав лише дві пісні. Зате які: «Чорний кінь умирає на білім снігу» і «Балада вірності». У «Баладі...» йдеться про вдову, чоловік якої не прийшов з війни,— біль невимовний, але поет не кричить, він знаходить магічні слова-трагедії, від яких мурашки по спині біжать... Я це постарався в музиці відобразити, люди в залі частенько плачуть. «Балада...» пролунала на радіофестивалях, надходять численні відгуки, люди просять надіслати ноти, записи, це надзвичайно тішить, тому що редактори здебільшого намагаються веселенькі безтурботні пісні включати в програми.
Я не можу писати пісень, відірваних від слова (часто чуєш слова сумні, а мелодію-гармонію веселеньку), можливо, тому, що я досить довго працював у театрі, а там текст має бути безпосередньо пов’язаний з музикою, і мусиш тільки підкреслювати подію, сюжет, настрій вірша. Музика повинна тільки допомагати, а не йти окремо, сама собою.
— До речі, що спонукало Вас, знаного композитора й аранжувальника, заспівати?
— Великої необхідності чи потреби я в цьому не відчуваю. Історія мого співу дуже проста. Колись чергову нову пісню я посилав виконавцям таким чином: записував фонограму «мінус» (тобто оркестр без голосу) і, щоб виконавцеві було зручно вивчити цю пісню, наспівував її так, як розумію. Потім виникали запитання: «А чого ти не співаєш? У тебе класно виходить». Але я ніколи не рвався в співаки, для цього дар Божий треба мати, надзвичайно красивий голос, виконавський талант, який гріх ховати від людей, або... доволі сильно себе любити, щоб кортіло вийти на сцену: мовляв, дивіться всі, який я класний.
Я комфортно почуваюся, коли творю, перебуваючи в морі різних звуків і тембрів. Нині, слава Богу, технічні можливості дають змогу відтворити в студії оркестри будь-якого ґатунку: симфонічні, етнічні, джазові, рокові... Звичайно, найвища насолода — працювати з живими музикантами, бо ніякий комп’ютер їх не замінить. Я впевнений у собі як продюсер, кількох виконавців я вивів на мистецьку дорогу.
Але час від часу мені радять: іди на сцену. Анатолій Аркадійович Горчинський, наприклад, перший сказав: «Співай». У мене навіть був такий випадок. Я написав пісню одному виконавцеві і звично наспівав вокальну партію. Він послухав і відреагував: «Ти тут все сказав, мені вже нічого додати. Я не буду співати». Після того я став обережніший зі своїми демонстраційними записами, перестав наспівувати, щоб не збивати виконавців, аби вони могли проявити своє єство.
Отже, як співак я епізодично записуюсь, а на концертах виступаю, коли попросять.
— І насамкінець найдемократичніша пропозиція: що вважаєте за потрібне додати?
— Старший син Андрійко закінчив в цьому році естрадно-цирковий коледж, тепер він абсолютно близький до мистецтва вже й з погляду професійності. Молодший, Володя, вчиться в музичній школі, брав участь у конкурсі композиторів, де виборов перше місце за сюїту й пісні.
Чесно кажучи, я дуже обережно ставлюся до того, щоб усі в сім’ї були музикантами, іноді навіть провокую: «А чи воно тобі потрібне?» Адже це неймовірно важкий хліб.
Хочу додати, що працюю в хорошому колективі — в ансамблі пісні і танцю Державної прикордонної служби України.
Я — лауреат літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького Українського фонду культури. Лауреат фестивалю «Смарагдова ліра», який заснував голова Державної прикордонної служби України Микола Михайлович Литвин; премії фестивалю стимулюють до творчого відображення служби й життя прикордонників журналістами, поетами, прозаїками, художниками, виконавцями, композиторами.
У країні нині великі проблеми з патріотизмом. Пригадаймо, яку роль в радянські часи відігравала пісня в патріотичному вихованні як доступний і привабливий засіб вислову й спілкування. За час моєї роботи в ансамблі внутрішніх військ, а згодом в ансамблі Державної прикордонної служби назбирався чималий «шмат» здобутків саме з патріотичного виховання нашої молоді. І я пишаюся, що займаюсь цією «некомерційною» роботою.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»