ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
АРМІЙСЬКИЙ СВЯЩЕНИК — ТАК ЧИ НІ?..
Свого часу чиновники головного політичного управління Радянської армії стверджували, що «серед наших воїнів немає жодного віруючого». Ох і лукавили політпрацівники: я особисто зустрічав у сьомому полку добре відомої Залізної дивізії, що дислокувалась у Львові, солдатів, які крадькома читали Біблію і під час міських звільнень відвідували храми. Коли б про це дізналися «батьки-командири», то п’ять-сім діб гауптвахти і вигнання з лав комсомолу їм не уникнути. Офіцерам же віра в Бога могла коштувати посади...

Сьогодні інші часи й жодного військовослужбовця Збройних сил України не переслідують за релігійні переконання. Більше того, в дні релігійних свят, під час складання присяги до частин і підрозділів запрошують священиків. А в деяких установах МО проходять богослужіння. Приміром, ще 1999 року військові начальники звернулися до Блаженнішого Володимира (УПЦ) із проханням про відродження в госпітальній церкві богослужіння, які в ній проходили за дореволюційних часів. Їм пішли назустріч і нині тут править службу протоієрей Олег Скнар. Охочих поспілкуватись із духовною особою вистачає.
У складі нашого військового контингенту, що перебував донедавна в Іраку, був священик: допомагаючи нашим воякам налагоджувати в цій країні мир, керівництво Української православної церкви відрядило ієромонаха Свято-Троїцького Іонінського монастиря Іосафа. Отримавши благословення Митрополита Київського і всієї України Блаженнішого Володимира, він був призваний на військову службу як офіцер запасу й відбув до Іраку. Впродовж семи місяців сумлінно виконував свої душпастирські обов’язки.
— Серед наших військовослужбовців були й такі, що належали до інших конфесій, але вони з великою повагою відгукувались про Іосафа,— говорить майор Дмитро Тимчук, який неодноразово бував в Іраку і знає про ставлення наших миротворців до священика не з чужих слів.— Сповідуватись у нього вони не могли, а ось богослужіння відвідували.
У суспільстві, особливо в армійському середовищі, точаться дискусії з приводу запровадження в Збройних силах інституту священнослужителів. У нього є як прихильники, так і противники. Останні, наприклад, кажуть, що військові капелани нам не потрібні, мовляв, у нас чимало конфесій, представники яких служать у війську. Мається на увазі те, що коли в частині буде лише православний священик, це не влаштовуватиме тих же греко-католиків. Як бути тоді, коли одна половина вояків до призову відвідувала храми Української православної церкви (УПЦ), а інша — Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП)? Адже прочани цих церков досі не порозумілися між собою. Одне слово, запровадження у ЗС інституту військових капеланів може породити чимало проблем. Як бути?
Це запитання я адресував солдатам, офіцерам і священнослужителям. Останні зазвичай за те, щоб священик був у військовій частині. Та, як висловився один із них, «обов’язково православний і обов’язково від УПЦ КП».
— Чому саме представник цієї церкви, а не, скажімо, УПЦ? — поцікавився у нього.
— Тому що ми більш патріотично налаштовані,— відповів він.
Не коментуватиму сказаного, зазначу лиш — за всієї поваги до названої церкви — УПЦ має значно більше прочан. Не рахуватись із цим не можна.
— Наразі запроваджувати інститут військового копеланства дещо зарано,— відповідає полковник Олександр Сасько, який донедавна обіймав посаду начальника управління військово-соціальної роботи Департаменту гуманітарної політики МО України.— Краще створити сприятливіші умови для задоволення воїнами своїх релігійних потреб. У військах не так багато юнаків, які щиро вірять у Бога, дотримуються Божих заповідей і регулярно відвідували храми до призову. Переважна більшість вояків «просто вірить» у Бога. Практично в кожному населеному пункті є церкви, і командири мають створювати умови, щоб охочі могли вільно їх відвідувати.
На думку Олександра Вікторовича, доцільно частіше запрошувати священиків до частин, де б вони просто спілкувалися із солдатами, забезпечували релігійною літературою всіх, хто захоче. Іншими словами, проводили б просвітницьку роботу. Те, що в деяких частинах існує душпастирська опіка, є, на думку начальника Головного управління з гуманітарних питань та соціального захисту Генерального штабу Збройних сил України генерал-майора Олександра Копаниці, нормальним явищем. Головне, вважає він, «не переносити до військових частин проблеми міжконфесійних відносин».
Найближчим часом у частинах і підрозділах капелани не з’являться: потрібні відповідні зміни до чинного законодавства, нормативно-правових актів і військових статутів. А це — справа не одного дня.
також у паперовій версії читайте:

• ЖИТТЯ У КВАРТИРНИХ ЧЕРГАХ
• НЕ ЧИСЛОМ — УМІННЯМ

назад »»»