ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
«МІЙ ВІРШ... ФОСФОРИТЬСЯ ЯКОЮСЬ СВІТИЗНОЮ СЛОВА...»
І справді, цей дивний авторський неологізм, ця «світизна», найліпше передає ту гаму почуттів, яка виникає під час читання поезій Степана Сапеляка.
Навіть найтрагічніші вірші цього поета не справляють гнітючого враження, бо осяяні внутрішнім світлом, напоєні дивовижною силою любові. Тут замало вміння римувати, хай навіть і досконало: без внутрішнього горіння, співпереживання годі створити щось подібне до поезії, яка бере за душу....

Нині Степан Сапеляк — лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка (1993 р.), яку йому присуджено за збірку поезій «Тривалий рваний зойк». Це про його творчість Олесь Гончар відгукувався як про таку, що «в найважчу годину уособлювала незламність духу і громадянську совість сучасної української літератури».
За тоталітарного режиму поет зазнав поневірянь, а по суті був безжально викинутий з життя, принижений, розчавлений і — загнаний подалі від гріха, туди, куди відправляли усіх інакодумців, — до «колимських санаторіїв...» Сам Степан Сапеляк так розповість про своє життя-буття: «Тоді поняття «поет і імперія» були несумісні. 1973 року мене заарештували й засудили за зачиненими дверима. Фактично на десять років заслання, тюрем і концтаборів на Уралі, Колимі».
...На початку 1972 року молодий поет підготував збірку віршів і надіслав до видавництва «Молодь», але один з рецензентів кваліфікував її для слідчих органів як «націоналістичну». Автора звинуватили в «написанні віршів тенденційно націоналістичних, що своїм змістом ганьблять радянський та суспільно-політичний лад Союзу РСР», а також висунули докір щодо так званої «антирадянської агітації та пропаганди». Якнайточніше причину свого арешту визначив сам поет: «В тюрмі я був єдино за слово своє». Невипадково невольнича поезія Сапеляка, за визначенням критиків, несе далі традицію Шевченка. Йому не однаково, як «Україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять»... Журба охоплює поета не через власні поневіряння, а тому, що доля України трагічна, бо вона в неволі.

«Образ Великодніх дзвонів сниться мені й досі...»
...Степан Сапеляк народився на Тернопільщині 26 березня 1951 року. Працелюбні й мудрі батьки прищепили синові перші паростки любові до рідного краю. Селянську педагогіку тодішні можновладці заповзялися нищити безжально, бо коріння її було не лише від землі, від праці, а й від солоного поту та серця. Цього, а ще віри в Бога, у закони людського милосердя молоді безбатченки не вибачали. Та в таких, як Степан, перемагала батьківська наука «Вірую!». Звідти ж бере початок страдницький шлях поета...
«Доля обирає моє призначення, шлях голосу та волі,— повертаючись подумки до тих далеких юнацьких років, напише вже зрілий поет. — Символічно, що 22 січня 1973 року я разом з іншими вісьмома побратимами у день четвертого Універсалу злук і проголошення Соборності України вивішував чотири національні жовто-блакитні прапори і 19 листівок із закликами свободи політв’язням, мітингам і маніфест супроти тотальної русифікації України. Арешт був неминучий...»

«Ой сніги ж ці солоні»...
Перші враження — найсильніші. Як згадує Степан Сапеляк, у політичній зоні табору земляки поспішали прийти до новоприбулого. Так сталося й того чорного дня, коли юнак — а було ж йому лише 22 роки — переступив поріг «учреждения ВС 389/ 36». У своїх спогадах («Невольнича мемуаристика») Степан Сапеляк писав: «Завітали для знайомлення мої краяни старшого віку. Павло Строцень — двадцятип’ятилітній каторжанин, що вже відсидів 20 літ, та Віктор Солодкий, що мав 30 років ув’язнення, з них двадцять сім уже відсидів за участь в Українській повстанській армії...
Смертну кару замінювали на 25 літ тюрем і концтаборів...Їх не судили, але повертали, коли відловлювали живих,— термін ув’язнення розпочинався з нуля. Таким чином, В Солодкий, І. Покровський, Д. Палійчук, Б. Чуйко, Є. Пришляк та інші — це в’язні честі, непокірності, самоповаги, що були вже викреслені з життя. На них чекало хіба що фізичне знищення «на пораженіє». Люди ці дали мені позитивного заряду, співчуття й милосердя, адже я був практично наймолодший у концтаборі». І хоча в душі народилося цілковито сумовите: «Ідуть етапи чорним ходом, а білим ходом — снігопад», щось найпотаємніше не давало зламатися, підвищувало дух, утверджувало людську гідність. Рух опору мав представників і прихильників у кожній зоні. На Степановій зоні № 36 серед активістів руху опору був Левко Лук’яненко. Цікаво, що «новоприбулих» теж доводилося перевіряти, бо ж нерідко активісти опору наражалися на так званих «темних» в’язнів, яких навмисне засилали як «стукачів». Тож по своїх каналах перевіряли й «біографію» юного поета.
Цікавилися спрагло, як там, на волі, забуваючи, що й Степан тієї волі давно не бачив. «Та я мусив зберегти для цих страдників і спраглих живий струмінь надії,— писав Сапеляк.— Усі усвідомлювали, що народ наш тотально затаврований, а сама ідея незалежності України засміяна, як і жертви цієї ідеї, названі тут, у концтаборах, «лютими ворогами народу»...

Страйк непокори
Рух опору серед політичних в’язнів набирав сили. До нього, крім Левка Лук’яненка, входили І. Світличний, І. Калинець, В. Марченко, Г. Астра, Є. Пришляк, Й. Менделевич. Залучили й Степана Сапеляка. Практично кожен з його учасників мав своє потаємне доручення. Особливо це стосувалося «Хроніки» концтабору, що її в’язні писали щоденно. Степан мав проносити кілька метрів трансформаторного вузького паперу з робочої зони в помешкання, інколи — навпаки. На цьому папері писалися «Хроніки». Інші в’язні проносили таким чином перо, рідину (чорнила не було) для письма.
Червневого дня 1974 року колона політв’язнів вишикувалася, як завжди, «по ранжиру». Офіцер скомандував «кожному третьому» пройти до вахти й роздягнутися «для шмону», тобто для особистого трусу. Степан лише встиг відірвати свій «тайник» з трансформаторним папером, захованим у кирзовому чоботі, і віддати поруч зекові номер два, що не підлягав обшукові. Гадав, що минеться, ніхто не помітив. Проте помилився. Конвоїри витягли Степана з колони й почали жорстоко бити. І тоді арештанти збунтувалися: замість роботи повернулися назад, відмовившись від підневільної праці. До страйкарів приєдналися й інші в’язні. На захист Сапеляка організували страйковий комітет. І хоча всі знали, що ось-ось настане розправа, а можливо, й розстріли (на дозорних вишках у конвоїрів було замінено автомати на кулемети), не відступили. Натомість виробили меморандум, у якому, зокрема, була вимога тримати арештантів, що мали статус політв’язня, окремо. І хоча страйк був придушений, все ж моральну перемогу політичні в’язні здобули. Степанові та непокора обійшлася піврічним перебуванням у камері смертників. Позбавлений жодної надії на життя й найменшого контакту зі світом, він вперто наказував собі...жити.
Хто з нині сущих спроможний усвідомити, що тримало тих людей на цій грішній землі? Згадуючи мужніх людей, з якими довелося познайомитися на засланні, Степан і нині подумки вклоняється перед світлою їхньою пам’яттю. Бо навдивовижу — у нелюдських умовах вони зуміли зберегти людську гідність, не загрубіти душею. Таким був й інтелігент, засуджений на двадцять п’ять років, учасник багатьох акцій непокори в Тайшеті, Іркутську, Мурманську Григорій Гірчак. «У зоні він був авторитетним політв’язнем,— згадував Сапеляк. — Свідомо культивував красне мистецтво. Таємно вирізав екслібриси, змальовував портрети в’язнів, вивчав мови. Такі приклади надихали на опір концтабірній рутині. В цій безвиході жива думка продукувала творчість, а терпіння навіювало роздуми про долю.
Терпіння — обов’язок повсталих, благородство мужності...»

«Прошу тебе — не зрадь!
Я з тобою буду до кінця...»
Великодня п’ятниця 1976 року запам’яталася Степанові Сапеляку тим, що був викликаний на етап «с вещами». Думка не давала спокою: куди везуть? Чи надовго? Етап...Етапи...Скільки їх довелося перебачити-перебути, аж поки дістався слідчого ізолятора КДБ на Володимирській вулиці в Києві. Виклик до начальника був таким самим несподіваним, як і ця загадкова мандрівка. Той почав стелити м’яко, наче здалеку: «Чому ви тут, Степане? Ви молодий поет... Хіба можна з себе робити жертву?»
І далі — в такому самому дусі. Улесливо, з підкреслено-вишуканим заграванням. Проте за удавано-показною м’якістю — єзуїтське запитання, яке здатне вивести з рівноваги найзагартованішу людину: «Чи давненько мали вісточку від рідних, зокрема мами?»
Мама... У пам’яті спливли її зболені очі. Скільки часу не мав жодного контакту з нею. Але попереду на Степана чекало нове випробування. Підгодувавши виснаженого ув’язненого смачним обідом, вдалися до конкретики. Від Степана вимагали прочитати виступи, як висловився підполковник КДБ Смирнов, «значних» націоналістів з так званого УПА» і дати їм оцінку. Проінструктувавши Сапеляка, начальник залишив його на самоті з «покаянними листами» колишніх політв’язнів. Читав їх Степан з болем і поблажливістю, а думка не давала спокою: «Не дай упасти у спокусу!». Проте «промивання мізків» на цьому не скінчилося. За деякий час його знову закликали на зустріч, цього разу з незнайомою людиною, яку представили як шанованого поета, члена Спілки письменників. Той теж прочитав йому «лекцію».
«Увечері мене «вихопили» на нічний етап,— згадує Степан Євстахович. — А вранці з «чорного ходу» конвоїри проводили у «воронок». І ось я в Тернополі. Слідчий ізолятор № 10». До речі, у цій глухій камері колишнього тернопільського КДБ український поет і патріот Ярослав Павуляк заснував єдиний в Україні музей тоталітаризму. Є там й особистий невольничий куток поета Сапеляка, така от згадка про ті часи...
Почату в Києві розмову продовжили вже в Тернополі. Для полковника Смирнова це була робота — перед ним був «несвідомий» елемент, якого конче треба було перевиховати. А як? Звісно, змалювавши принади радянського життя. Мовляв, що ви там якісь витребеньки вигадуєте? До «буржуазних націоналістів» записалися, ані свого молодого життя не шкодуєте, ані найрідніших людей.
...О дев’ятій ранку — знову виклик. Нерви напнуті, мов тятива. Кожна клітинка в напруженні, в передчутті чогось підступного, лихого. Проте чекісти в цивільному — сама благодать. Приязно всміхаються, пропонують переодягнутися в гарний одяг. Отак, щоб ніхто в цьому благосному світі, де квітує життя, не здогадався, що десь з камери на світ Божий виходить дивний чоловік під пильним наглядом охорони.
«Ходжу, мов у гіпнозі, сні,— згадує Степан Сапеляк.— Бачу церквичку. Серце забилося. Б’ється, наче позичене. Вона стоїть — висока і вічна, як моя Україна. І знову згадалося — «я так її, я так люблю...» Наступного дня на побачення привели ще одного поета, якого представили як «виразника всієї творчої інтелігенції» Тернополя. Той одразу узявся «за роботу»: «Степане, ви наш поет, саме наш. Радянський».
Від нервового перенапруження паморочиться в голові. Проте щось підказує: «Треба триматися». І — до поета: «Нащо вам цей маскарад?»
...Минуло двадцять п’ять років. І знову, щоправда, уже на творчому вечорі Степана Сапеляка в Тернопільській філармонії, доля звела його з тим самим поетом... Він підійшов. Вибачився. Степан мовчав. Не міг зрозуміти той чоловік, що претензій, а тим паче зла в колишнього його «підопічного» не було. А, може, тому й не міг цього зрозуміти, бо ніколи в житті так і не спромігся прочитати бодай рядок з поезій Степана Сапеляка. Шкода! Тоді б він багато чого зрозумів.
«Я не дозволю собі ненавидіти.
Як доказ перед ними,
Я освячую нині
Ці етапні колимські строфи,
Ці тюремні болі»...
А тоді...Тоді від ув’язненого будь-що хотіли виманити якщо не «покаянного листа», так бодай заяву супроти «націоналістів і...ізму...».
Та найстрашніше було попереду — коли привели на побачення родичів. О, це нелюдське випробування, коли, здається, омріяна воля — поряд. Коли просить тебе твоя ненька... Серце калатало несамовито. Боявся зустрітися поглядом з матір’ю (вона завжди була святинею для Степана. Навічно запам’яталися йому слова матері, яка писала до ув’язненого сина: «Синочку, не пиши на конверті слово «Україна» і не пиши «Слава Ісусу Христу», бо листи вручати не будуть»). І раптом...
«Синочку, думай сам. Роби, як знаєш. Але, якщо все це затіяно, щоб зрадити і доносити, як ти говориш, то прошу тебе — не зрадь! Я з тобою буду до кінця». Цього було достатньо, або похилені плечі «блудного сина» розпрямилися, а затуманений погляд — прояснів.
«Отже, найважчий хрест взяла на плечі мама. Саме цей вчинок і означив мою віру, мою подальшу долю і недолю. Мамин заповіт — «не зрадь!» — прозвучав, як вимога рідного дому. Відтепер моє призначення постало у гідному слідуванні материнському наказу. І цей обов’язок я визнав як статус-кво і був готовий принести на вівтар вільної України всі свої сили, знання і власну творчу драму»...

Життя триває
Перше, мабуть, що усвідомлює будь-яка жива істота, котрій вдалося врятуватися від загибелі: «Я живий». Це природний інстинкт будь-якої людини, не обтяженої моральними чеснотами. Усвідомлення настане пізніше: « А якою ціною ти здобув свободу?». Для Степана Сапеляка омріяна воля не настала після повернення на «велику зону» (так політичні в’язні називали радянську імперію). Після ув’язнення він не мав права повернутися до рідного краю. Натомість насильно був супроводжений на Слобожанщину. З міліцейським наглядом поселили його в глухому селі Харківської області. До Харкова дозволяли приїздити хіба що «відмічатися».
Але життя змінювалося щохвилини. У повітрі вже була відчутною горбачовська «перебудова». Попри своє напівлегальне становище, Степан знайомиться зі свідомими харків’янами. Поступово створилася ініціативна група, яка склала кістяк Української Гельсінкської групи в Харкові. І знову Степан піднімав у небо синьо-жовтий прапор. І знову наражався на небезпеку. Проте до визнання Української незалежності залишалося лише кілька років...
Життєвий хронометр відлічував нові віхи в житті репресованого поета. Уже він — фундатор Асоціації незалежної творчої інтелігенції, редактор і видавець незалежного позацензурного журналу «Кафедра». Перша збірка — «День молодого листя» (1980) вийшла у світ в Брюсселі (Бельгія) в перекладі німецькою мовою. Загалом протягом 1978-1990 років за кордоном видано п’ять збірок поезій. Критики зауважують, що поезію Сапеляка живлять три вічні джерела: український фольклор, Біблія, Шевченко.
...То, мабуть, у якомусь кіно буває щасливий або сумний фінал. У житті — все набагато складніше. Степан Сапеляк, дякуючи Богові, дожив до часів, коли Україна стала вільною державою. Попри те, що дочекався визнання (вручення Шевченківської премії, а нещодавно Указом Президента України поета було нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня), заспокоюватися рано. Бо так важко спинається на ноги омріяна наша незалежність. Тож скільки стане снаги, він працюватиме...

Наталя ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»