ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЖИТТЯ ПІД ШЕЛЕСТ ГАЗЕТ
Кожна професія певною мірою фокусує світ. І все ж таки журналістика є тією благословенною професією, яка максимально відбиває світ через людей і події. Звісно, якщо за цим стоїть талант. Бо, як сказала Ліна Костенко, «людей мільярди, і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше».
Гість нашої вітальні — метр вітчизняної журналістики Євген Борисович Ямпольський. Про таких іноді кажуть «акула пера», але в силу своєї позитивності й інтелігентності Ямпольський радше майстер свої справи.
У нього вкрай короткий послужний список. Дивно, коли взяти до уваги, що працює в пресі 46 років!

А пояснення просте: у трудовій книжці Євгена Борисовича зазначено тільки дві газетні редакції, пов’язані з його постійною журналістською роботою.
Починав у «Вечірньому Києві», у відділі інформації — перша школа газетяра. Через сім років на пропозицію найпрестижнішої на той час «Радянської України (нині — «Демократична Україна») Євген Ямпольський переходить працювати в це видання. Спочатку — літературним працівником, потім завідувачем відділу, згодом він — перший заступник головного редактора, цю посаду обіймає досі.
— Євгене Борисовичу, які доленосні віхи Вас формували?
— Напевно, тут цікава не хронологія, а з чого виросло те, що називається гучним словом «покликання».
Безперечно, вплинуло середовище, насамперед родинне. Батько з кінця війни працював у газеті, що згодом і для мене стала рідною, — у «Радянській Україні». Мешкали ми в будинку на вулиці Толстого, 25, який в народі довгенько називали «будинком «Комуніста», бо ще до війни він був збудований для працівників видавництва «Комуніст». У 1943 році цю назву змінили на «Радянську Україну». Кажуть, що її благословив сам Сталін, мовляв, «Комуніст» треба залишити за Москвою, за центральним виданням.
Певною мірою атмосфера здавалась романтичною, батько приходив з роботи вночі, й я зазвичай дочікувався тієї миті, коли мені до рук потрапляла вогкувата пачка «сигнальних» газет, що мала гострий запах друкарської фарби.
Власне, все життя, весь уклад — усе-усе крутилося навколо газет. І це було «приправлено» вельми цікавими сусідами. Усі були молоді, легкорухі, охочі до контактів, ходили в гості одне до одного. Серед сусідів був хороший російський письменник, колишній архітектор Леонід Серпілін. Розповідали: у роки війни він примушував свого однокашника по інституту Віктора Некрасова писати (бо відчував в ньому великі здібності), атакував його листами, щоб той не кидав ні на день журналістсько-письменницької роботи. Згодом роман Некрасова «В окопах Сталінграда» став класикою.
Інший сусіда — Юрій Дольд-Михайлик, майбутній автор роману «І один у полі воїн» про радянсько-українського Штірліца — був на той час рядовим, низько оплачуваним газетярем, якому завжди не вистачало якоїсь «п’ятірки», щоб почуватися добре.
Згадую художника Абрама Резниченка, лауреата Сталінської премії, який був оформлювачем першої сторінки святкових номерів «Радянської України». Він чудово малював Сталіна, портрети партизан, героїв, його називали найкращим графіком-ілюстратором тодішньої епохи.
Цікавими людьми були письменники Іван Волошин і Микола Дубов.
Серед мешканців були ще «цековські» працівники, дипломати.
Якось у дворі під час гри у футбол, я побачив, як двоє в цивільному під лікті підштовхували Юхима Каца — журналіста новоспеченої газети «Вечірній Київ». Це було незадовго до смерті Сталіна. Юхим Кац, любитель анекдотів, розповів, мабуть, щось гостреньке з приводу тодішньої «справи лікарів» — це сталось у проміжок часу між тим, як їх арештували і як випустили. Ми, хлопчаки, не надали значення сірому ескорту, але ввечері будинок наповнився чутками, що Фіму забрали на Короленка, тобто в НКВС.
Доленосним сусідом через стіну виявився мій перший і незабутній (як перше кохання) редактор Святослав Павлович Іванов, який із середини 1950-х очолював «Вечірній Київ». Доки перший секретар ЦК компартії України Петро Шелест не «перекинув» його в кінематограф — і стало на одного редактора від Бога менше. Святослав Іванов перетворив маленьку газетку, до якої доти ставилися, м’яко кажучи, з гумором, у повноцінну, повноформатну і, головне, не провінційну газету. Українськомовний «Вечірній Київ» знали в культурних центрах Союзу, у ній друкувалися, крім провідних українських і московських авторів, такі корифеї, як публіцист Андре Вюрмсер, який телефоном передавав з Парижа матеріали, італійський письменник, майстер чудових казок і публіцист Джанні Родарі.
Я щасливий, що після університету мені довелося працювати у «Вечірньому Києві» під орудою Святослава Іванова. Він завжди казав, що немає газет великих і малих, є тільки великі й малі газетярі. Він був чудовим селекціонером, що виховав чимало відомих журналістів. Я прийшов у «Вечірній Київ» репортером. Відділ інформації, як і належить справжній вечірній газеті, був найбільший, але всі основні райони, що мали інформаційно місткі галузі, типу авіації, науки, міліції, були розібрані старшими колегами. Мені дістався Дарницький район. Уранці повільним трамваєм я переїздив міст Патона, минав величезні пустирі (тоді ще не було Русанівки і Березняків) й мотався між соцмістечком і підприємствами, розміщеними на великій відстані одне від одного, аби добути з двійко інформацій, привезти їх в редакцію, опрацювати і здати в номер під грифом «сьогодні».
— Який зигзаз зробила Ваша доля, коли з «Вечірки» пішов її керманич?
— Почалась чехарда, пов’язана зі змінами редакторів. Газета втратила свою «вечірність», ніхто вже не думав про специфіку, якою ми дуже дорожили: о другій годині дня газета мала потрапити в кіоски і містити «сьогоднішні» матеріали.
Газета поступово вихолостилася, «свєт-іванівніці» почали розбігатися. У середині 1960-х частина колективу перейшла в «Радянську Україну». З 1968 року і я там почав працювати у відділ пропаганди. Це була специфічна робота: на два підвали газетного розвороту належало готувати матеріали докторів і кандидатів наук про будівництво комунізму. Нудьга страшна, увага згори — підвищена, адже весь час переслідували помилки типу: «зіткнення соціалізму з комунізмом» (замість «з капіталізмом»), вони часто-густо виникали при передруку в машбюро, де стояв ґвалт як на доброму базарі. Потім матеріал йшов зеленою вулицею: читали, розписувались, а в підсумку — ще одне «зіткнення».
Та ось трапилась вакансія, чергову людину забрали на роботу в ЦК, і мене призначили заввідділом науки і шкіл. Там я відчув справжній кайф, співпрацюючи з ученими.
— З ким з учених ґрандів довелося зустрічатись?
— Один приклад. Видатний учений Віктор Михайлович Глушков у той час здійснював свій план зі створення інституту кібернетики. Кібернетика тільки «виповзала» із заборони, з повного розгрому. А Глушков розпочав «пробивати» ідею кібернетичного центру, котрий згодом трансформувався в півдюжину інститутів, що працювали за однією стратегією.
Віктор Михайлович був фігурою більшою ніж союзного масштабу. Він стільки енергії поклав тільки на пропаганду своєї науки, що одне це викликало подив. Він захопився переведенням планування, звітності й управління на рейки електронно-обчислювальних машин. І хоч у директиви з’їзду партії записали тезу про загальносоюзну систему автоматизованого управління економікою, але всі розуміли, що коли дійде до справи, чиновництво ніколи цього не дозволить, аби не обмежувати своєї влади.
А ще я чув на поважному зібранні, як президент академії Патон, намагаючись «вибити» зі своєї підстаркуватої президії якісь важливі пропозиції, потрібні народному господарству, вигукнув спересердя: «Суцільна електрифікація: усім все до лампочки». І сивочолі колеги знітилися, бо в такому стилі там не висловлювалися.
— Ви сказали, що тільки чотири роки насолоджувались «наукою». А що далі?
— А далі мене «висунули» завіду-вати відділом партійного життя, і це, вважаю, не було щасливим кар’єрним злетом,— кажу не з кон’юнктурних міркувань. Як можна здогадатися, це був перший за значенням, найвідповідальніший відділ, а робота, відверто кажучи, невдячна: нескінченні виступи партійного активу, звіти з конференцій, зборів, з’їздів... Справжньої людинознавчої проблематики порушувати не дозволялось, так звані нариси — не реалістичні, а якась патока — задоволення не давали. Була сувора відповідальність і марудні контакти з вулицею Орджонікідзе (нині Банковою), де все узгоджували, контролювали.
На період мого керування відділом партжиття припали складні випробування для редакції. Хоч я і був нагороджений честю стати секретарем парторганізації редакції, але ніколи не думав, що мені доведеться виступати-звітувати разом із головним редактором на засіданні Політбюро ЦК КП України. Ті події, до речі, характеризують ставлення ЦК до мовного питання. Ми з російськомовною «Правдой Украины» номінально були в рівних умовах, чим підкреслювалась повага до союзного центру і братнього російського народу, і водночас ці дві газети ні в чому не повинні були випереджати одна одну. Але Шелест, мабуть, з огляду на свою національну орієнтованість, «Радянську Україну» все ж таки вирізняв як першу: 50-річчя газети відзначили орденом Леніна, урочистим засіданням, на якому була присутня суцільна знать.
А от Щербицький почав виявляти упередженість. Узагалі, коли він очолив ЦК, почалась тотальна заміна ідеологічних керівників. Дійшла черга й до редактора «Радянки». Хоча прямих претензій не виникло, він був «солдат партії», але «пересидів», сам добровільно не попросився з посади. І от ми потрапили на слухання в Політбюро.
Якихось особливих закидів газеті не висловлювали, звісно, казали, що вона мусить бути кращою. Мій виступ був сміховинною формальністю, звичайно. Мене спитали, чому я не виховував свого редактора як треба. Ну як їм поясниш, що редактор — член ЦК, тобто вони самі повинні виховувати його в своєму колективі. Або що я мав відповідати на запитання: «Чому Ви до нас не прийшли?»? Як через голову редактора йти? Казуїстика, лотерея абсолютно безвиграшна. Доля редактора була вирішена заздалегідь. Але, напевно, треба було ще показати, що ЦК і з газетою розібралось суворо. Безпрецедентно, але критичну постанову «Про роботу газети «Радянська Україна» надрукували в усіх партійних виданнях.
— Тобто україномовну газету вирішили привселюдно «виховати»?
— Причому в різких формулюваннях. Мабуть, дуже хотілось перед Москвою показати свій «інтернаціоналізм».
Західні радіостанції, звісно, на це відгукнулись. Вони зауважили: «Уявляєте, яка убога вся преса, якщо центральний орган партії нікудишній». І друге: «Газеті інкримінують, що вона слабко бореться проти хуліганства й пияцтва, начебто мова йде не про газету, а про поліцейську управу».
— Вийшло, що ЦК само себе висікло.
— Авжеж. Потім колеги з областей телефонували: «Прочитали постанову, але вона ж — на канцелярській мові, а тепер розкажіть, як ви там бешкетували, пропивали редакційні гроші». Тобто люди «вгадували» за такою розгромною постановою «смажені» факти і моральне розбещення.
У підсумку редактора замінили, а решта людей залишилась на робочих місцях.
— Відтоді ніби епоха минула. Це відбилося в назві газети — вона стала «Демократичною Україною». Якщо зіставляти, яких плюсів і мінусів набула сучасна преса?
— Сучасна преса, на мою думку, відірвалась від буденних життєвих проблем так званих пересічних громадян. Вважається «нерентабельним» витрачати на це газетну площу. Колись був культ листів, газети оперативно відгукувались на скарги й запити, вимагали реагування влади. Видання для скривджених були останньою інстанцією в пошуку захисту.
Редакції серйозно боролися з неточностями, неперевіреними фактами. Це складалось у певну систему: журналіст мав виконати цілий ряд процедурних умов. Згадую, як один із старших товаришів казав молодим колегам: «Я все перевірив, поставив свій підпис, а потім витягаю паспорт і звіряю, щоб уже повністю бути впевненим і спокійним».
— А які бували казуси?
— Наприклад, на останній сторінці у зв’язку з тим, що померла дружина секретаря ЦК КПУ, надрукували некролог (жінка була якимось працівником науки, здається). У чорній рамці прізвище — Гусєва. А поруч замітка про спорт — «Доброго старту!». В ЦК читають: «Доброго старту, Гусєва». Це вже — кримінал. Пильність — над усе!
За життя Сталіна газетярі обов’язково продивлялися газетну сторінку на світло: не дай, Боже, щоб збіглись фотографія вождя на першій шпальті й корова, яку доїть знатна доярка, на звороті. Якщо так сходилося, то — оргнаслідки. У роки війни, кажуть, надруковане «Верховный гавнокомандующий» коштувало життя, тобто редактор стрілявся. Бували випадки, коли в журналі знаходили якесь перекручення, а наклад уже потягом їхав до передплатників. Тоді редакційні працівники в поштовому вагоні під час руху виймали сторінку і вклеювали правильну. Таких випадків цілу колекцію можна навести. Робота в пресі вважалась політично відповідальною, це перетворювалось у фетиш.
Сучасна преса стала розкутою. Але якщо раніше не було гласності, то тепер бракує чутливості (у тих, хто мав би реагувати) до цієї гласності. У справді демократичному суспільстві існує відпрацьований механізм: коли в газеті доказово пишуть, що міністр прокрався, то він подає у відставку. У нас до такої правдивості і такого реагування ще далеко.
За радянських часів критику подавали надзвичайно дозовано. Партократи не могли збагнути: яка може бути критика в партійній газеті на адресу парторганів? «Радянська Україна», наприклад, могла критикувати максимум на рівні райкому партії; обкомівців — у крайніх випадках, коли прізвища вже озвучувались негативно у вищих інстанціях.
— Тобто попри все рівень правди й сміливості нині досить високий?
— Для цього більше умов, але в тому, як їх використовують, є сумніви. Адже продажність нині стала звичною. З багатьох матеріалів «стирчать вуха» замовників-платників.
Співставляти в історичному аспекті «як було і як стало» взагалі вельми важко. Це все одно, що міркувати: хто краще співав — Карузо чи Паваротті? Змінились технічні засоби, психологія суспільства, форма донесення — все змінилося, тому будь-які зіставлення надто відносні. Нарешті, Інтернет дивовижно трансформував друковані видання. Газети з гарною аналітикою, з матеріалами для роздумів, для душі ще, мабуть, довго збережуться. А змагатись «один до одного» з електронними засобами — це не реально. Нині від газети все-таки частіше чекають оцінок, думки журналістів, яких знають і яким довіряють. Мене як читача приваблює робота тих журналістів, які можуть знайти й ґрунтовно, опукло проаналізувати зв’язок подій і явищ, не помічених, не «схоплених».
Але відчувається дефіцит яскравих журналістських імен (крім, можливо, газетних «кілерів», але то вже інша тема), це свідчить напевно, про відплив талановитих кадрів на грошовитіші, вдячніші ділянки. Відбувається девальвація професії.
Я дуже сподіваюсь, що «Демократична Україна», її оновлений кадровий склад залишатимуться на засадах якісної преси — інформативність поєднуватиме з проблематикою, ставитиме в основу людину, її гармонійний розвиток, сповідуватиме принципи журналістської етики.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»