ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЮРІЙ ЗМОРОВИЧ:«СПІВ ВСЕСВІТУ Я ДОНОШУ НА МОВАХ РІЗНИХ МИСТЕЦТВ»
Знайомство з поетом, художником, скульптором, музикантом, кінорежисером, фундатором київського театру ААА Юрієм Зморовичем породжує вихор епітетів: всеосяжний, всеїдний, божевільний, розкиданий, прикольний, універсальний... Після вдумливо-неквапливого проникнення в натуру Зморовича переконуєшся: він вільний, бо талановитий. Він феноменальний: по-дитячому безпосередній і водночас парадоксально-мудрий.

Зморович — блазень і король в одній особі, і при цьому дивно справжній, чистий, щирий дивак. Він абсолютно не вписується в ніякі рамки, але для цього йому не треба «виламуватися». Він просто такий, як стихія.

— Юрію Валентиновичу, Ви людина-«матрьошка», що складається з декількох професій і уподобань. Як Ви прийшли до цього?
— Справді, мої друзі-приятелі, добре знаючи мою особистість, порівнюють мене, вибачте за нескромність, з ренесансною людиною. Пригадую, як чотирнадцятилітнім у школі на якесь запитання вчительки з історії я твердо сказав, що людина має бути універсальною. Тому, мабуть, недаремно доля привела мене в палац піонерів до дивовижного педагога Віри Ісаківни Жуковської. До речі, нещодавно відбувся вечір, присвячений її світлій пам’яті, організований моєю співученицею — народною артисткою України Раїсою Недашківською, для якої Віра Ісаківна стала духовною матір’ю і осяяла все її творче життя. Для мене ця людина з драматичною долею теж стала взірцем, і не тільки артистично-творчого ставлення до мови, а й мужності, шляхетності, благородства, духовності. Незважаючи на фізичну ваду, Жуковська змалку мріяла стати акторкою, вступила до театрального інституту, та на одній з вистав хтось з глядачів сказав: «Та в неї ж горб!» Вона це почула і назавжди відмовилась від сценічної кар’єри, натомість геніально вчителювала. В її студії художнього читання я, на відміну від Раїси Недашківської, не мріяв стати ані актором, ані режисером, для мене це був один з шляхів самовдосконалення. Я вважав, що освічена людина повинна чудово володіти мовою, ясно, чітко і навіть художньо висловлювати свої думки й почуття. Паралельно я вчився ще й танцювати і мріяв стати... вченим. Мої батьки були математики, а я націлився стати фізиком-ядерником. Тоді це було модно, до того ж я думав, що всі таємниці буття можна осягти завдяки фізиці. Але доля мене «відшмагала»: я провалився на вступних іспитах до університету.
Доктор мистецтвознавства Платон Олександрович Білецький, представник славетної родини Білецьких, до якої я був вхожий, сказав мені: «Слухай, Юрко, у тебе є потяг до точних наук, і мистецтвом ти захоплюєшся. Приходь до нас в художній інститут на архітектурний факультет».
Я вступив на архітектуру, це справді синтез мистецтва й науки. А ще — філософія, естетика тощо.
— І в що цей компроміс вилився?
— З причини своєї невгамовності першу свою вищу освіту я отримав як мистецтвознавець. Я малював, навіть скульптури робив, почав писати вірші, прозу, захопився театром і кіно... Надумав був наукову кар’єру робити на теренах мистецтвознавства. Професор Юрій Сергійович Асєєв запропонував піти працювати в тільки-но створений Музей народної архітектури та побуту в Пирогово, де я одразу очолив сектор народної архітектури. Я отримав надзвичайний досвід від знайомства з етнографією України, залюбки їздив по всій країні, спілкувався з селянами, із старими людьми, котрі зберегли скарби минувшини. Але коли в музеї почалась канцелярщина, мене кинуло в бік кінематографії. Я почав працювати у видатній тоді кіностудії «Київнаукфільм», спочатку в сценарно-редакторському відділі. Здобув другу вищу освіту в Ленінградському інституті театру, музики і кінематографії як режисер.
— І як Ви почуваєтеся в кінематографі?
— Вельми неоднозначно. Кінематограф — колективне мистецтво, його створюють представники багатьох соціальних і технологічних верств. Але навіть і в такому мистецтві я зміг, на мою думку, дійти щирого сповідального вислову. Усі мої фільми пропущені через особисті емоції, вони мають певні автобіографічні риси.
— Наскільки я знаю, останній фільм — про Сковороду?
— Так, він найсвіжіший. Григорій Сковорода — це космічно-симфонічна особистість, що мала багато захоплень.
Коли кажуть, що в нього нема філософської системи, що він не оригінальний мислитель, це абсолютно не з того боку підходять, бо, на мою думку, Сковороду треба сприймати як унікального носія симфонії знань, мудрості, філософствування, я б сказав, ВИСПІВУВАНЬ. Тим він мені дуже близький.
І коли мій художній керівник, народний артист України Віктор Гресь запитав: «А що Ви можете запропонувати, який сценарій?», я вже тоді розумів, що маю зробити щось виняткове. Я давно захоплювався Сковородою, дуже любив книжечку Павла Тичини: «Сковорода. Симфонія». Це маловідомий твір 20-их років, але вельми оригінальний, написаний ритмічною прозою. На мене мав вплив і фільм титана-митця Івана Кавалерідзе, з яким мені пощастило декілька разів зустрічатись. Отже, Сковорода накопичувався в мені здавна, але вийшло так, що нібито не він головний герой мого фільму. Мене здивувала й захопила особистість його учня — Михайла Ковалинського, завдяки котрому Сковорода взагалі став відомий світові. Я декілька разів читав опис життя Сковороди у викладі Ковалинського і щоразу переконувався, що це видатний літературно-філософський твір.
Мене вразили їхні стосунки, Сковорода по-батьківському звертався до Ковалинського: «Найулюбленіший, дорогий мій...» Це було справжнє духовне взаєморозуміння, хоча вони були абсолютно різні за соціальним статусом: Ковалинський закінчив життя губернатором, Сковорода був старчиком, жебраком-мандрівником і жодного майна по собі не залишив.
Двадцять років вони не бачились. А коли Ковалинський переживав велику духовну кризу, він знайшов свого вчителя-наставника, запросив до себе. Сковорода навідався із словами-ліками. Саме цей епізод і став основою ідеї, котру розробив і втілив у сценарії поет Ігор Лаінський. У житті кожної людини виникають складні колізії, що породжують гостру необхідність у порадах: життя чи смерть? Якщо життя, то що робити далі? Ця стрічка, справді, вийшла вельми нетрадиційною, це не історико-біографічний фільм, а як сказав Гресь, «філософсько-поетичне есе».
— Як цей фільм доходить до людей?
— Дуже повільно. Я не хочу сказати, що фільм бездоганний, але основне — він незручний для сучасного глядача, котрий через телебачення, масові видовища звик до абсолютно прозорих, я б сказав, однопланових примітивних образів і розмов.
Я не ставив за мету зробити фільм для дуже важких роздумів, це для мене природна мова для нормального серйозного спілкування. І друзі мої це зрозуміли: «Спасибі тобі, фільм спонукає до мислення, викликає глибокий поетичний настрій». Але в «Могилянці» після прем’єри фільму якийсь молодик-студент мені закинув: «Скільки можна робити кіно про геніїв для геніїв? Скільки можна викидати на це народні гроші?» Я відреагував: «Спробуймо тоді порахувати, скільки грошей викидається на попсу і на всякий культнепотріб. Гадаю, що наше Міністерство культури може дозволити собі розкіш дуже скромно фінансувати і такий «кунштюк», як фільм про українського генія. Це не завадить ні нашому мистецтву, ні кінематографу».
— Я знаю, Ви дуже серйозно музикуєте...
— Я з дитинства мав чудових педагогів з академічної музики, але у років вісімнадцять, коли трапився переломний кризовий період, я раптом відчув пристрасть до музики імпровізаційної. Я приріс до рояля, згодом взявся експериментувати з різними інструментами. Тепер я граю на клавішних, духових, струнних, перкусійних і навіть саморобних інструментах авторську музику, більш того, я навіть почав співати, у мене вже напрацюваний свій стиль і своя музична концепція. Естетика здобутків базується на сповідальному висловлюванні, тобто і підсвідомість вмикається, і спонтанність, а жанр мені допомогли визначити французи — це уявний фольклор.
Час від часу відбуваються концерти з моїми приятелями в камерних залах. Завдяки сучасним технологіям записую музику у своїй домашній студії, створено понад тридцять авторських дисків, на декількох треках я граю на різних інструментах одночасно.
— А яку ж тоді роль серед Ваших професійних справ і захоплень відіграє
література?
— Багато філософів і теоретиків естетики класифікували щаблі-рівні різних видів мистецтва у співвідношенні один до одного. Я не беруся в це втручатися, всі жанри взаємодіють між собою, але, напевно, найбільш універсальну мову має музика. Видатний український композитор Валентин Сильвестров влучно сказав: «Музика — це спів Всесвіту про самого себе». І він, цей спів, пронизує людину, її почуття і розум.
Отже, мої заняття літературою — це спроба висловлювати рідною мовою спів Всесвіту, в тому числі й про наші діяння і наше життя, адже вони насичені контактом з Космосом. У мене прози чи поезії побутової майже немає, спілкування із Всесвітом здається для мене найдорожчим, завдяки справжній любові до Всесвіту ми починаємо кохати — і жінок, і квіти, і життя взагалі. Тому я не бачу принципової різниці між моєю музикою і моєю поезією, котра є відбитком музичних відчуттів, тим паче, що слова, символи, образи, алегорії, ритміка — це музика мови.
— Про що Ваше останнє дітище — книжка «Minimalissimus»?
— Це — антологія, або МОНО-графія, яка відбиває лише кілька творчих граней сина часу Юрія Зморовича.
— Чому «Minimalissimus»? Назва викликає асоціацію зі словом генералісимус.
— Все ж таки від слова «мінімум». По-перше, у кожному з нас є гоголівський Акакій Акакійович — маленька людина, по-друге, у мене можливості для творчості були завжди обмежені: квартира маленька, художньої майстерні нема, тому я не можу собі дозволити писати, наприклад, картину місяцями і розміром 3x4 метри або творити велику скульптуру. Доводиться «масшатабуватися» з помешканням, хоча дружина все одно на мене ображається, коли бачить якусь нову залізячку, котра колись може стати фрагментом нової композиції.
Отже, підсумкова і програмна книжка «Minimalissimus» увібрала в себе поезію, прозу, у ній багато моєї графіки, є світлини скульптур, тобто вона синтезує майже всі мої творчі уподобання й здобутки.
До речі, книжку у світ випустило видавництво «Птах» завдяки Людмилі Василенко, котра поєднує в собі багато унікального: літератора, філософа-есеїста, перекладача сучасної англомовної літератури, видавця. Її син Данило Суглобов — талановитий верстальник та книжковий графік. Сергій Суглобов, чоловік Людмили, професійний художник, майстер живопису, здійснив дизайн видання. Результат, як то кажуть, перевершив сподівання. Проте, на мою думку, справа, звичайно, не тільки в професійній майстерності Людмили та її команди, а в збігові наших духовних пріоритетів. Взагалі, поява Людмили Василенко — це приємна, загадкова несподіванка, яка органічно вписується до низки подібних чудових зустрічей в моїй долі.
— Але в товстенькій книзі не відображені Ваші мандри.
— Навпаки: головні твори вийшли з них! Бо найважливіші мандри — всередині себе, пошуки якихось істин. У дитинстві, коли батьки брали мене до Чорного моря, я допитливо вивчав його берегову лінію. Неймовірний дарунок долі: праця в етнографічному музеї і мандри по всій Україні. Ще одне диво сталось, коли чудова людина — Сергій Швидченко, президент незалежного культурного центру «Доля» й спонсор мого авторського театру «ААА»,— якось зателефонував: «Слухай, Юрко, як ти ставишся до того, щоб на шхуні помандрувати до Стамбула?». Я відповів: «Звісно, позитивно, але мої фінанси співають романси». «То бери гумові чоботи, кілька бутербродів і післязавтра приходь на причал, підемо до Стамбула». І, справді, на двомачтовій шхуні «Батьківщина» я вперше в житті пішов морем. Ця захоплива авантюра на цьому не скінчилася. Я ще тричі мандрував на яхтах, наприклад, під командою капітана Дмитра Бірюковича, президента київського яхт-клубу, ми через п’ять морів дісталися до ізраїльського Тель-Авіва. Це була культурна місія, я віз скульптуру, живопис, фільми, музичні інструменти, тобто робив перформенси й концерти. Найбільш гучною подією став абсолютно імпровізований концерт в Мармароському університеті в Стамбулі, на який прийшло багато студентів, викладачів, були присутні представники українського консульства і мерії Стамбула.
Ну й, безумовно, Америка. Ладонна Сміт, видатна скульпторка, видавець і директор фестивалю імпровізаційної музики, за рекомендацією мого друга і шанувальника — талановитого митця Ігоря Русанова, запросила мене в Бірмінгем (штат Алабама). З’їхалися зірки новітньої музики й образотворчого мистецтва. Я тримався скромно, усі події сприймав ніби крізь якийсь фільтр. Та ось з Нью-Йорка приїхали відомі музиканти Борис Райскін й Аркадій Кириченко. Кажуть: «Слухай, Юро, так ти ж «гвіздок програми»! Невже не відчуваєш?» Я питаю: «Чому це я гвіздок?». «А ти подивись на афіші!» І справді: у перші три дні фестивалю зробили виставку моєї графіки і скульптури, на презентації грали найвидатніші музиканти, представники мерії мені вручили грамоту «За видатний внесок у справу розвитку стосунків Захід-Схід» з переліком усіх моїх чеснот і професій-спеціальностей. Я також отримав ключ від міста. Мені сказали: «Тепер заходьте, куди хочете, скрізь вам двері відчинені». Я це сприйняв як ключ від сердець американців.
Потім — Нью-Йорк, прямий ефір на російському телебаченні, згодом мене «допитувала» знаменита журналістка Бела Єзерська, котра, до речі, працювала у всесвітньо відомому журналі «Інтерв’ю» Енді Уорхола — епатажного художника, батька поп-арту, і друкувала сповіді Йосипа Бродського, Ернста Неізвєстного, Михайла Шемякіна. От в таку компанію я потрапив.
Потім було ще дві подорожі в Америку. Згодом до мене в Київ приїздили американські друзі, виступали з новоджазовою музично-пластичною програмою, у якій брала участь видатна танцівниця Сюз’єн Хефнер, а ми з феноменальним саксофоністом зі Львова Юрієм Яремчуком імпровізували. Про це українське телебачення зробило півторагодинну передачу.
І все ж найліпше я почуваюся вдома, у нашій парадоксальній, закомплексованій, складній рідній Україні...
Усі стихії мистецтв, якими я «жонглюю», — для мене синоніми вільної особистості, незалежної від примарного повсякдення й встановлених норм. Це і є привілей творчої свідомості, реабілітації якої присвячене моє життя і символічні втілення в різних заняттях.
Твій подих — натяк
Долі
В твоїх долонях — яблуневих
Співів
очі
Іду я далі —
Та цілую
Тремтілі кроки та шляхи — твоє волосся
Що привели мене у сад
Де співів — безліч

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»