ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ТЕХНІКА
КРИЛАТЕ СЕРЦЕ
Сьогодні, 12 липня, виповнюється 130 років від дня народження одного з перших льотчиків нашої країни, відомого на початку ХХ ст. популяризатора авіації — одесита Сергія Уточкіна.
Директор музею Авіаційного науково-технічного комплексу імені О. К. Антонова (АНТК) Любов Івасенко прихильно відгукнулась на моє запитання щодо наявності в експозиції якихось додаткових відомостей, котрі б допомогли доповнити й якось оживити сухі рядки коротких інформацій про Сергія Уточкіна, що є у різних енциклопедіях.

Директор музею Авіаційного науково-технічного комплексу імені О. К. Антонова (АНТК) Любов Івасенко прихильно відгукнулась на моє запитання щодо наявності в експозиції якихось додаткових відомостей, котрі б допомогли доповнити й якось оживити сухі рядки коротких інформацій про Сергія Уточкіна, що є у різних енциклопедіях. У музейних фондах віднайдено видану 1982 року в одеському видавництві «Маяк» книгу «В небе Уточкин!», написану журналістами Михайлом Ляховецьким і Вадимом Рудником.

Гартування характеру й м’язів
Сергій Уточкін народився 30 червня 1876 року (за новим стилем 12 липня) в Одесі в родині купця Ісая Уточкіна та його дружини Устиньї Стефанівни. Йому було п’ять років, коли померла мати. Незабаром, захворівши на туберкульоз, пішов із життя батько. Залишившись сиротою, Сергійко виховувався спочатку в родичів, а згодом у пансіонаті Рішельєвської гімназії.
Ще підлітком хлопчина приділяв чимало уваги багатьом формам рухової активності. Зокрема, у повсякденному пересуванні прагнув не ходити, а ритмічно бігати, усіляко загартовувався. У 13-річному віці захопився велоспортом. Узимку — ковзанярським бігом, фігурним катанням на ковзанах, досягши неабияких успіхів у цих видах спорту.
Із роками до переліку спортивних уподобань Сергія увійшли ще й фехтування, бокс, боротьба, плавання, гімнастика, акробатика, веслування, стрибки у воду з вишки, кінний спорт, теніс, футбол, легка атлетика (він особливо полюбляв біг на довгі дистанції). Однією з ілюстрацій спортивної завзятості Уточкіна став, скажімо, такий епізод, коли Сергій, уклавши парі, на великій відстані (близько десяти кілометрів) біг наввипередки з... паровим трамваєм — і, врешті-решт, обігнав його!
Спорудивши яхту «Баба Гарудж», Уточкін входив до числа призерів змагань із вітрильного спорту. Він також неодноразово перемагав і в гонках велосипедистів. Чималих успіхів досяг у мотоциклетних і автомобільних гонках. Окрім участі в таких змаганнях, Уточкін, мабуть, у пошуках гострих відчуттів, без яких життя здавалося йому пісним, часом на парі виконував зухвалі й відчайдушні трюки. Скажімо, він, вражаючи захоплених глядачів, з’їжджав — і на мотоциклі, й на автомобілі — з відомих сходів (пізніше названих Потьомкінськими), що з’єднують Приморський бульвар із морським портом. Або ж стрибав у воду з найвищої реї океанського вітрильника.
Про те, що у багатьох своїх захопленнях (не тільки спортивних) Сергій Ісайович виявляв себе неординарною особистістю і був вельми популярним, свідчать спогади про нього багатьох його сучасників, зокрема, письменників Олександра Купріна, Валентина Катаєва, Костянтина Паустовського, Корнія Чуковського, поета Василя Каменського, вченого Миколи Жуковського, спортсмена Івана Заїкіна... Ось лише кілька рядків із нарису Купріна про Уточкіна (наводимо мовою оригіналу): «этот рыжеволосый, светлоресницый, синеглазый человек, выше среднего роста, с головой, уходящей немоного между плеч, короткошеий и длиннорукий, и правда, что в его нешироком, но плотном сложении невольно чувствуются... ловкость, сила и находчивость... Был очень некрасив, но в минуты оживления — в улыбке — очарователен. Из многих виденных мной людей он — самая яркая по оригинальности и по душевному размаху фигура».
Мужність Уточкіна виявлялась не тільки у спортивних змаганнях, а й у екстремальних ситуаціях. Так, восени 1905-го, коли Одесою прокотилися криваві чорносотенні погроми, на Дерибасівській вулиці Сергій Ісайович став на захист старого єврея, якого били знавіснілі погромники. Хтось із чорносотенців устромив Уточкіну в спину між ребрами ніж. Медикам, які зробили складну операцію, пощастило врятувати Сергієві життя.

Від моря — до неба
У жовтні 1907 року розпочався новий етап біографії Уточкіна: цього разу він вирішив опановувати небо — і здійснив над Одесою та прибережною акваторією Чорного моря перший у своєму житті політ на повітряній кулі. А навесні 1908-го було організовано науково-спортивне товариство «Одесский аэроклуб» (ОАК), одним із членів якого став Уточкін. До речі, він літав на аеростатах не лише у Росії, а й за кордоном, зокрема, в Єгипті. Згодом повітряного подорожування за волею вітру, який несе у небі кулю аеростату, Сергієві стало замало, й він перейшов до нової для себе справи — почав займатися аеропланами (так у ті часи називали літаки). Про ці наміри неодноразово згадував і у розмовах з друзями та знайомими, і в одній зі своїх статей, опублікованій в газеті «Одесский листок».
Звернення до одеських товстосумів про фінансову підтримку цього починання не принесли бажаних результатів. Тож восени 1909-го Уточкін вирушає до Франції, щоб заробити кошти, потрібні на опанування пілотської справи й побудову аероплана. Сергій працює слюсарем-складальником на заводі, де виготовляють авіаційні мотори «Гном», потроху відкладає гроші, яких усе ще не вистачало на реалізацію мрії.
Там, у Парижі, він отримав листа з Одеси від банкіра Ксиадіса, котрий пропонував Сергію угоду. Банкір повідомляв про намір придбати для себе літак і про готовність сплатити за навчання Уточкіна в льотній школі Фармана у французькому Мурмелоні. За це Сергій мусив стати особистим пілотом Ксиадіса й зобов’язувався б упродовж трьох років працювати на свого хазяїна. Не бажаючи потрапити у кабалу до банкіра, Уточкін відмовився від пропозиції.
Натомість вирішив спробувати самотужки збудувати літак. Оскільки ж на авіамотор «Гном» грошей не вистачало, довелось обмежитися з менш потужним двигуном. Сергій розпочав споруджувати аероплан типу «Блеріо». Ідеї заповзятливого ентузіаста знайшли підтримку в президента Одеського аероклубу генерала Каульбарса, котрий надав йому кількох помічників.
Нарешті перший літальний апарат був нібито готовий до випробувань. Проте він виявився надто важким для польотів, на доопрацювання аероплана були потрібні додаткові кошти. Не бажаючи звертатися до одеських багатіїв (знову наражатися на кабальні пропозиції або ж на відмову), Уточкін влаштовує виставку, на якій демонструє збудований аероплан, аби зібрати з глядачів кошти. Довелося долати ще й бар’єри бюрократії для отримання дозволу на польоти, а також мати справу з поліцією.
Але, зрештою, з’ясувалось, що саморобні літаки не мають перспектив...

Фатальне притягання землі
Уточкіну пощастило: двоє одеських підприємців, повіривши в нього, викупили у згадуваного банкіра Ксиадіса літак «Фарман» і надали цей аероплан Сергієві, котрий мав потім відпрацювати й повернути борг із зароблених коштів.
Нарешті 31 березня 1910 року Уточкін, хоча льотне поле було не дуже якісним, піднявся на «Фармані» в небо й провів у польоті 12 хвилин. Свою розповідь про цей політ він відобразив на сторінках «Одесских ведомостей», де наголосив: «Для передачи этих новых переживаний слов еще нет, их нужно выдумать... Тому, кто этого сам не испытает, этого все равно не уяснить... Доминирует одно властное желание — бесконечно длить этот момент и никогда больше не касаться земли...»
Одеський аероклуб вручив Уточкіну диплом про присвоєння звання пілота-авіатора. Проте міжнародне пілотське свідоцтво цей аероклуб видати не міг. Тому Сергію Ісайовичу довелося знову проходити через бюрократичні перепони, аби домогтися позитивного рішення від Всеросійського імператорського аероклубу в Петербурзі — єдиного у тодішній державі, що мав право на видавання міжнародного свідоцтва, котре давало пілотові дозвіл літати не лише на території Російської імперії, а й у інших країнах. Уточкін став третім із льотчиків Росії, що здобули міжнародне пілотське свідоцтво (до нього такий документ отримали одесит Михайло Єфімов і петербуржець Микола Попов).
Навесні 1910-го Уточкін розпочав демонстраційні польоти. Ось далеко не повний перелік міст, у небі над якими — за великої кількості захоплених глядачів — літав на аероплані пілот-ентузіаст: Київ, Москва, Харків, Варшава, Лодзь, Катеринослав, Нижній Новгород, Ростов-на-Дону, Баку, Тифліс, Орел, Рига, Кишинів, Гомель, Сімферополь, Ніжин... Було підраховано, що він тоді налітав загалом близько 60 годин і подолав у повітрі три з половиною тисячі верст. Був Сергій Уточкін і серед піонерів вітчизняної авіації на Першому Всеросійському святі повітроплавання, що проходило восени 1910-го у Петербурзі.
Польоти тих часів приносили не лише радість пілотам і незабутні враження глядачам, часом були прикрі аварії літаків. Це зумовлено недосконалістю конструкцій аеропланів, несправністю техніки, помилками пілотів, а також тим, що тоді у льотчиків не було засобів рятування — парашутів. Потрапляв у біду й Уточкін: ламалися його аероплани, травмувався сам пілот, іноді дивом залишаючись живим.
У березні 1911-го він здійснив польоти в Александрії, Хелуані та ще кількох єгипетських містах, літаючи над Сфінксом і пірамідою Хеопса. Демонстраційні польоти Сергій Ісайович виконував, подорожуючи по містах Росії й протягом 1911–1912 рр. Брав участь і у змаганнях авіаторів — перельоті за маршрутом із Петербурга в Москву.
Проте у житті Уточкіна були не лише, як кажуть, троянди, а й чимало тернів, які болісно вражали. Великі перевантаження (як фізичні, так і нервові), невлаштованість особистого життя спонукали до вживання сильнодіючих ліків, через що розвинулося захворювання психіки. У липні 1913-го Сергій Ісайович опинився у психіатричній лікарні. На його лікування не вистачало коштів. Купрін і деякі інші літератори вирішили зібрати гроші.
Після майже року лікування Уточкін знову прагне повернутися до пілотської діяльності. Свої пропозиції щодо розвитку авіації й власної участі у цій справі (з огляду на роль літаків у Першій світовій війні, яка розпочалася на той час) він надсилає до різних владних інстанцій Російської імперії. У відповідь — мовчання або відмови.
1915 рік. Знову льотчик кілька разів потрапляє до лікарні. Все менше стає шансів на одужання. До того ж, у сувору зиму Сергій Ісайович застудився, захворів на запалення легенів — і 31 грудня 1915 року (за новим стилем 13 січня 1916-го) помер у одній з петербурзьких лікарень від крововиливу в мозок. Був похований на Нікольському цвинтарі Олександро-Невської лаври. Він кілька місяців не дожив до свого сорокаліття.
...Цю розповідь про нашого славного співвітчизника завершу кількома фразами з нарису про Уточкіна, написаного Олександром Купріним: «В промежутках между полетами он говорил: «Летать — одно наслаждение. Если там, наверху, чего-нибудь и боишься, то только земли». Спи же в ней спокойно, мятежное сердце, вечный искатель, никому не причинивший зла и многих даривший радостями».

Вадим ФЕЛЬДМАН
також у паперовій версії читайте:

• СОНЦЕМОБІЛЬ З ІРАНУ
• ЕКСТРЕМАЛЬНИЙ КВАДРОЦИКЛ
• СОНЯЧНА ЕЛЕКТРОСТАНЦІЯ-ВЕЛЕТ

назад »»»