ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
«МЕНІ ЩАСЛИВОЮ НЕ БУТИ...»
Так у одному зі своїх геніальних віршів визначила свою долю наша землячка, видатна російська поетеса Анна Ахматова (Ганна Горенко). Вона з’явилася на світ 117 років тому, на Івана Купала, в дворянській родині на Великому Фонтані під Одесою.
Її предком з боку матері була татарська княжна Ахматова.

Від батька, котрий був грецького походження, вона успадкувала знаменитий профіль «останньої Херсоністки».
З Одеси сім’я переїхала в Царське Село, де минули 16 років її життя. Літо дівчина проводила в Севастополі, на морі біля руїн давнього Херсонеса. Була, за словами ровесників, «невтомною наядою у воді, мандрівником-блукальцем на суші, лазила як кішка і плавала як риба».
Царськосільський ліцеїст Микола Гумільов був зачарований нею. Струнка дівчина з привабливою фігурою, красивим обличчям і великими сірими очима полонила його серце замолоду. Анні залицяльник був цікавим, але вона не надавала значення його почуттям. До того ж, була таємно закохана у студента Петербурзького університету.
Після розлучення батьків дочка з матір’ю переїхали до Євпаторії, а потім оселилися у Києві, де і з’являються перші вірші Анни. У Києві вона навчалась у Фундуклеївській жіночій гімназії. У ранній юності захопилася поезією Брюсова, Бодлера, Варлена. Пристрасно любила музику Бетховена, Моцарта, Шопена, Шумана. Закінчивши гімназію, дівчина продовжила навчання на Вищих жіночих курсах у Києві.
1909 року на артистичному вечорі Анна знову зустрілася з Гумільовим, котрий зробив їй чергову пропозицію. Цього разу вона погодилась і згодом вийшла за нього заміж. Вінчалися у Києві у Миколаївській церкві на Микільській слобідці. Згодом молода родина оселилася в Пітері. Очевидці розповідали, що ніколи не зустрічали жодної жінки серед гостей Ганни Андріївни. Це викликало подив, оскільки у Пітері було повно дівчат, які писали вірші «під Ахматову». Тільки пізніше стало відомо, що в певній частині петербурзького бомонду існувала чутка, що «Ахматова приносить жінкам нещастя».
Після шлюбу взаємини молодят не стали «рожевим раєм». Микола, так довго й гаряче завойовуючи кохання, врешті відчув обтяжливість шлюбу. Він прагнув подорожувати, хотів поїхати до Африки. Ахматова ж повністю захопилася поезією, почала друкуватись. З’являються її «Киевские тетради», «Обман», «Вечер». Оскільки Ахматову й Гумільова доля вела урізнобіч, швидко з подружжям усе стало зрозуміло: і він відчував себе незалежним, і вона була за духом вільною жінкою.
Із часом Ахматова входить у літературне коло Петербурга, бере участь у «Цеху поетів», утверджуючи і проповідуючи «акмеїзм».
1912 року в пологовому притулку імператриці Олександри Федорівни на Василівському острові в Ахматової народився син Льовушка (він згодом зазнав жорстокості сталінських таборів, хоч як це звучить дико, за «гріхи» батьків). 1921 року Микола Гумільов був заарештований за участь у контрреволюційній змові проти радянської влади, як писала «Петроградська правда», і розстріляний 27 серпня того ж року в розквіті життєвих і творчих сил. Значно пізніше Генеральна прокуратура заявила, що він випадково потрапив у цю історію і не був винний.
Ахматова була переконана в абсурдності звинувачень, висунутих Миколі Гумільову. Згодом вона довго шукала його могилу під Петроградом, однак так і не знайшла.
Потім у житті Анни почались блукання і муки. Тулилася по чужих кутках із валізою, набитою книгами і рукописами. Трапилось так, що раптово для всіх вона вийшла заміж за вченого-сходознавця Вольдемара Шилейка. Він розмовляв сорока мовами, але однією так і не зміг оволодіти — спільною мовою з Ганною. Через чотири роки вони розлучилися, і поетеса ще активніше взялася за перо. У різні роки виходять її збірки: «Четки», «Белая стая», «Бег времени», «Аnnо Domini, «Поэма без героя», «Реквием».
Після довгого залицяння вчений секретар Російського музею, мистецтвознавець Микола Пунін домігся згоди Ганни на шлюб. У флігелі палацу Шереметьєвих на Фонтанці було затісно. Тут жила попередня дружина Пуніна з донькою і колишня служниця зі своєю родиною. Стосунки були вкрай напруженими. Це пригнічувало поетесу. Жили вкрай бідно, Ахматова схудла й ослабла. З 1925 року її не друкували. Щоправда, вона мала невеличку пенсію, призначену за літературні заслуги, до неї ж додавався і пайок.
На горе, Пунін був незаслужено звинувачений в організації «злочинної групи», заарештований і загинув у таборі десь під Воркутою. Після його смерті Ганна відчула себе зовсім самотньою.
Особисте життя знову не склалося.

И сердце то уже
не отзовется
На голос мой, ликуя
и скорбя.
Все кончено... И песнь
моя несется
В пустую ночь, где больше
нет тебя.

Відносини між поетесою і владою ще більше загострились у 1935 році. Її опозиційні настрої стали відомі, почались переслідування, наклепи, погрози. Вона боялась усього: заборонених книг, «стукачів», обшуків, арештів. Плекала надію залишити країну, виїхати за кордон.

Мне голос был. Он звал утешно,
Он говорил: «Иди сюда,
Оставь свой край глухой и грешный,
Оставь Россию навсегда.
Я кровь от рук твоих отмою
Из сердца выну черный стыд,
Я новым именем покрою
Боль поражений и обид.

Позбавлена підтримки і засобів для існування, лише у віртуальному житті — у мріях і творчості — знаходила втіху. 1940-й рік став для поетеси творчим апогеєм, вірші «звучали непрерывно, наступая на пятки друг другу, торопясь и задыхаясь».
Ахматова була знайома з Мариною Цвєтаєвою, зустрічалася з нею, коли та повернулася з еміграції. Збиралася вийти заміж за письменника Володимира Гаршина, але з цього нічого не вийшло.
Вітчизняна війна застала Анну в Ленінграді, звідки її евакуювали в Ташкент. Тут вона захворіла на тиф.
Влада знімає заборону на видання її книг, друком виходять нові вірші. Здавалось, що життя налагоджується і всі злигодні — в минулому. Але у вересні 1946 року, після виступу А. Жданова і постанови ЦК партії про журнали «Звезда» і «Ленинград», надії на примирення й порозуміння розвіялись.
Пам’ятаю, як у юності, на уроках літератури вчителька читала постанову з обов’язковим осудом письменників Ахматової й Зощенка.
Спливали роки, відійшли у минуле неприємності й, наперекір хворобі, Ахматова продовжувала творчу працю. По радіо звучав її голос — велично, зворушливо й задушевно.
Життя в Ленінграді та Комарові було замкнуте й нецікаве для неї. У Москві ж, у Ардових на Ординці, її приймали гостинно, тут завжди чекало на неї широке спілкування...
Ганна Андріївна померла в Ленінграді 5 березня 1966 року від інфаркту. З нею прощалися в Будинку письменника на вулиці Воїнова, потім на панахиді в церкві Миколи Морського. Похована на кладовищі в Комарово під Санкт-Петербургом, неподалік від її дачі...

Лев КУДРЯВЦЕВ
також у паперовій версії читайте:

• ПЕТРА І ПАВЛА ЗУСТРІЧАЙМО
• «ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОЛОМИЙЩИНИ»

назад »»»