ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ВИБОРЦЯМ СПЕКОТНО, ПОЛІТИКАМ МОРОЗно
Напевно, позавчора в Україні з’явилося чимало людей, ладних висловити захоплення політичному вмінню лідера соціалістів Олександра Мороза. Цілком можливо, що не менша кількість виборців того-таки дня вирішила більше не підтримувати Соцпартію на прийдешніх волевиявленнях. Такий парадокс має цілком логічне пояснення: спікерства Мороза очікувало чимало громадян, але майже ніхто не бажав, аби до влади його приводили Партія регіонів спільно з комуністами.

Звичайно, тезу про те, що мета виправдовує засоби, ми зможемо перевіряти на міцність упродовж найближчих п’яти років. Фактично Мороз отримав те, чого прагнув давно і наполегливо. Домігшись конституційної реформи, він «перекинув» низку повноважень з президентських плечей на парламентські. А обравшись спікером без підтримки демократичної коаліції, упевнено переклав найбільшу частку влади на плечі особисто собі.
Мороз це підтвердив перед журналістами за кілька хвилин після обрання. Зокрема, своєю заявою, що майбутній Кабмін мусить пройти через процедуру затвердження програми. Тим самим новий спікер намагається продемонструвати, хто в домі господар. Нагадаємо, в коаліційній угоді, яка нині, очевидно, втрачає сенс, цю процедуру не передбачено.
Найпалкіші прихильники Мороза можуть зауважити: що ж йому залишалося, коли партнери по коаліції своїми нескінченними сварками лише руйнували рейтинг «трійки», а з ним і надію на плідну співпрацю. Відтак нинішній «бліц-кріг» Олександра Мороза — це ніби хірургічне видалення застарілої пухлини, котра розвивалася в тілі пацієнта.
Усе це правильно. Але тією мірою, як слушне і риторичне запитання тепер уже колишнього першого секретаря політради СПУ Йосипа Вінського: «Олександре Олександровичу, навіщо ви зрадили партію?». Кілька членів фракції соціалістів не пішли за своїм лідером і утрималися від голосування. Звичайно, таку ситуацію навряд чи можна назвати партійним розколом — надто великим є авторитет незмінного лідера СПУ всередині партії. Тим паче, усі попередні пертурбації у соціалістичному таборі яскраво доводять: той, хто відмежовується від Мороза, рано чи пізно стає політичним маргіналом.
Якщо Вінського виключать із фракції (це аж нітрохи не видається неможливим), прецедент демонстрації в дії псевдоімперативного мандата буде запущено. Майже у кожній фракції знайдуться люди, що забажають повторити такий шлях. Він не призводить до позбавлення депутатського мандата, як закладалося у початковому формулюванні цієї норми. Нагадаємо, позбавлення депутатства можливе лише за добровільного виходу нардепа з фракції. Кілька депутатів із «Нашої України», попри рішення не брати участі в голосуванні, узяли бюлетені й під пильним наглядом «регіонала» Андрія Клюєва та соціалістів Миколи Рудьковського і Валентини Семенюк віддали голоси за Мороза.
Новий-старий спікер 6 липня, по суті, вбив одразу кількох «зайців». Про першого і найголовнішого уже йшлося — отримання майже необмеженої парламентської влади. Мороз навіть не приховує своїх амбіцій, заявивши у «тронній» промові, що «крім моральних, немає ні перед ким ніяких зобо-в’язань». Видається так, що Мороз отримав свою посаду, виходячи з принципу: спершу потрібно вам, а вже потім — мені.
Цікаво, що цю тезу підтверджує так зване висування Миколи Азарова на спікера. Чи не доречніше було Миколі Яновичу просто зняти свою кандидатуру? Або, принаймні, самому віддати голос за себе, щоб навпроти графи з прізвищем «Азаров» не було цифри «0»? Утім, можливий прем’єрський портфель міг би стати непоганою компенсацією для пана Азарова. Адже на такий розвиток подій «регіонали» натякали не раз. Особливо відзначився депутат, котрому так і не вдалося поголодувати — Тарас Чорновіл. Він заявив, що добре було б, якби тандем Мороз— Азаров зберігся. Мовляв, один — спікер, інший — прем’єр. Щоправда, вже учора на засідані політради ПР на посаду прем'єра було висунуто не Азарова, а Віктора Януковича.
Другий «убитий заєць» — Петро Порошенко. Про амбіції цього політика можна писати цілі трактати. Те, що він не проти був посісти місце Голови Верховної Ради, було відомо мало не з перших днів після виборів. Його бажання посилилося після того, як стало очевидно: під час формування «помаранчевої» коаліції прем’єрство таки відійде до Юлії Тимошенко. Ні для кого не секрет, що Петро Порошенко був одним із тих, хто з перших днів не відкидав можливості співпраці з Партією регіонів. Тепер же Олександр Мороз продемонстрував йому, як треба домовлятися із досягненням результату, а не незграбно тупцятися на власному, і без того не надто великому рейтингу.
До того, що сталося позавчора ввечері, свою руку доклала і «Наша Україна» загалом. Почнемо з того, що якби її представники не давали колегам із Партії регіонів відвертих надій на входження у владу, останні, можливо, і не блокували б трибуну з таким завзяттям. Уперто не погоджуючись замінити кандидатуру Порошенка на когось менш одіозного, «нашоукраїнці» самі підштовхнули лідера Соцпартії на цей крок.
Причому упевненості в тому, що «Наша Україна» не хотіла розгортання позавчорашнього сценарію, немає жодної. Так, усі представники пропрезидентської фракції, виступаючи, критикували Мороза за зраду. Хтось м’яко, хтось жорстко. Але чому б не припустити, що то була лише гра на публіку? Звісно, з упевненістю про це можна буде сказати, простеживши за подальшими кроками «Нашої України». Скажімо, як її депутати діятимуть під час формування уряду. Та позавчора чимало політологів припускали: обрання Мороза «регіональними» голосами — ніщо інше, як крок до так званої «широкої коаліції». З «Нашої України» тепер знято потенційне тавро «зрадників». В очах більшості її виборців це тавро 6 липня перелицювалося на соціалістів. Прибічникам же «широкої коаліції», яких у лавах «Нашої України» чимало, саме цього й треба.
Хто справді постраждав найбільше, так це БЮТ, точніше його лідерка. Позавчора після свого вранішнього полум’яного виступу про права опозиції (що прозвучав слідом за виступом пана Януковича), Юлія Володимирівна переважно відмовчувалась. Як і більшість її однофракційників. На відміну від «нашоукраїнців», вони обережно коментували зраду Мороза і не аплодували Йосипу Вінському за його справді сильний контрвиступ... Це може мати цілком логічне пояснення: Юлія Тимошенко на той час не визначила для себе подальшу стратегію поведінки. По суті, ситуативно перегравши всіх політичних лідерів, Олександр Мороз завдав найдошкульнішого удару саме їй.
Ще один показовий нюанс полягає у тому, що усі владно-опозиційні новації, про які позавчора зранку говорили Янукович і Тимошенко, залишилися непроголосованими. Якщо Юлії Володимирівні таки судилося повернутися до опозиції, надзвичайно широких прав і можливостей контролю вона ризикує так і не отримати.
На своїй посаді Олександр Мороз має намір об’єднувати Україну, вважаючи, що це йому до снаги. Він тепер каже про спільність двох проектів коаліційних угод — між «НУ» і ПР та між «нашоукраїнцями», бютівцями і соціалістами. Просто суцільна ідилія! Але якщо усі документи настільки схожі, то навіщо було півтора року тому протестувати проти обрання Віктора Януковича президентом?..
Учорашнє пленарне засідання продемонструвало, що бути спікером у парламенті нелегко навіть таким досвідченим «бійцям», як Олександр Мороз. Щось не відчувалося у його манері ведення засідання переможних ноток. Обіцяні спроби Голови консолідувати зал обмежилися лише закликами «не свистіти та не кричати», адже до цих, таких звичних для них, шумових ефектів знову час від часу вдавалися «регіонали».
Бютівці видавалися деморалізованими найбільше. Навіть завжди оптимістична Юлія Тимошенко непевно говорила про те, що обрання Мороза спікером фактично засвідчило: коаліції у Верховній Раді так і не створено. А отже, оскільки з моменту початку роботи Верховної Ради минуло понад 30 днів, у Президента залишається право розпустити парламент. І, мовляв, депутатам слід почекати: чи скористається він цим правом. (Ой, навряд чи, Юліє Володимирівно!).
Дещо впевненіше почувався голова фракції «Наша Україна» Роман Безсмертний. Попри те, що напередодні ввечері він натякнув на можливість переходу «Нашої України» в опозицію, тепер Роман Петрович фактично продублював текст свого виступу від 21 червня — напередодні так званого створення так званої коаліції. Знову натяки на широку співпрацю і заяви про неможливість нормальної роботи за умови, коли в опозиції — третина депутатського корпусу.
Комуністів не було взагалі чути. Що ж до Партії регіонів, то її представники просто таки випромінювали упевненість. Схоже на футбол: упіймав кураж, тож можеш досягти значних успіхів. На всі сто мав рацію депутат-бютівець Володимир Полохало. У своєму коментарі, вміщеному нами у вчорашньому числі, він передбачав: ПР не готова до запропонованих широких прав у опозиції. Нині «регіонали» це довели. «Партія Януковича забула про свої вимоги щодо статусу і прав опозиції,— каже політолог.—Це чудово прокоментував Олександр Мороз, який сказав, мовляв, то були лише пропозиції Януковича. Виходить, що голодування і блокування стосовно статусу і прав опозиції виявилися лише банальною «димовою завісою». А нині вона вже не потрібна, бо Партія регіонів як ключова фракція робитиме все для того, щоб витіснити опозицію й максимально обмежити можливості її діяльності, перетворивши на політичних сателітів фракції, що з ними узялися співпрацювати».
Утішного мало, хіба лише те, що озвучений процес відтерміновується як мінімум до вівторка. Саме до 11 липня депутати радитимуться: що робити далі. Поки у відносно демократичному форматі.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• «НАША УКРАЇНА» ВИЗНАЧАТИМЕТЬСЯ
• СЛОВО — ЗА ПРЕЗИДЕНТОМ
• «РЕГІОНИ» ЗА ШИРОКУ КОАЛІЦІЮ

назад »»»