ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
КОСТЯНТИН ХАБЕНСЬКИЙ:«ТРЕБА ЩОДНЯ ДОВОДИТИ, ЩО ТИ САМЕ ТОЙ, КОГО ХОЧУТЬ БАЧИТИ»
Нині Костянтин Хабенський є одним з найпопулярніших акторів. Після здатних вразити уяву блокбастерів «Денна варта» і «Нічна варта», важко знайти людину, яка не знає його в лице.
Тим часом виповнилося 10 років сценічного життя Костянтина. Масовому глядачеві він став відомий тільки в 1999 році, коли вийшов на екрани серіал «Убивча сила».

На той час Костянтин утвердився як актор, грав у «Сатириконі» й театрі ім. Ленради в Санкт-Петербурзі, став володарем театральної премії «Золота маска».
Театрально-кіношний репертуар артиста вельми різноманітний: від розбещеного, рефлективного журналіста з картини «У русі» до благородного Олексія Турбіна в «Білій гвардії», від цинічного, але приреченого на страждання Зілова в «Полюванні на качок» до сучасної версії Остапа Бендера — милого афериста в «Бідних родичах», від інтелігентного, хоча й спустошеного «бомбіста» в «Статському раднику» до кривавого блазня Калігули. Іноді акторський діапазон видно навіть по одній ролі. Скажімо, його Клавдій у «Гамлеті» — спочатку зовсім молодий, схильний до зухвалих «півнячих» витівок персонаж, а у фіналі — напівживий стариган, людська руїна.
У своїй роботі Костянтин Хабенський на диво легко й органічно сполучає школи «переживання» і «уособлення». Він ніколи не буває тільки комічним, тільки трагічним чи тільки ліричним, його герої різні усередині самих себе. Таких пластичних артистів завжди було раз-два та й усе.
Свій клас Костянтин Хабенський підтвердив і в українській столиці, куди приїздив з виставою «Калігула». А зовсім недавно він навідався до Києва на зйомки нового фільму «Учитель російської мови», у якому грає, звісно, провідну роль. Але про незакінчені роботи він не має звички говорити, тому мова — про здійснене.

«Мене більше цікавлять людські переживання, ніж спецефекти»
— Костянтине, Ви живете надзвичайно насиченим життям. Розриваєтеся між театром і кіно, без кінця гастролюєте. Навіщо Вам таке перевантаження?
— Якби не було цікаво, то я зі своїм характером не став би цим займатися. По-друге, чому така «щільність»? У якийсь момент я збагнув, який швидкоплинний час: швидко закінчується театральний сезон, досить швидко закінчується календарний рік і так далі. І коли 31 грудня, сидячи за столом, починаєш тихесенько перебирати, що встиг за рік зробити, це просто приємно, коли зроблено багато. І якщо щось з цього — якісне, то вдвічі приємно.
— Це правда, що Ви пішли з «Убивчої сили»?
— Так. Новий сезон знімають без мене.
— Ви призупинили членство в цьому «клубі» чи назавжди його залишили?
— Я не знаю, назавжди чи на час. Може, якісь надзвичайні обставини й змусять мене повернутися. Але поки я вийшов з цієї гри, тому що... Зараз спробую сформулювати... Тому що мені це стало нецікаво.
— А що, був момент, коли Ви відчували до ролі опера Плахова справжній акторський інтерес?
— Був. На самому початку, коли ми придумували, фантазували. Чеченський блок теж був цікавий. В Африці ми непогано повеселилися. А потім пішли повтори. І коли я змушений відхиляти різні пропозиції тільки через те, що пов’язаний з «Убивчою силою», це починає потроху дратувати.
— Наскільки я розумію, «Варта» Вам цікавіша за «Силу». Чим саме?
— Жанром, безперечно, я в такому ще не грав. Потім — технологією. Я коли побачив, що хлопці зрештою зробили, то був надзвичайно вражений усією цією технологічною історією.
— І, напевно, не тільки технологією? Адже Ваш Городецький — живий персонаж.
— От цим він і цікавий — поєднанням сили і слабкості. У ньому є сила, яка йому ніби не дуже й потрібна, вона його радше обтяжує. І головне завдання його — не стати Іншим, а начебто залишитися людиною, що несумісно, звісно. Тому й фінал такий, якщо ви бачили. Крім того, там були чисто професійні завдання, цікаві. Зіграти жінку в чоловічому тілі... Я подібних речей досі не робив. Театр, безумовно, живіша справа, менш технічна, артиста ліпше видно. Але «Варта» з її атракціонами — це досвід захопливий.
— Автор задоволений?
— Сподіваюся, що переконав його. Письменник Лук’яненко написав Городецького, який не дуже сумнівається, змагаючись на боці добра. У ньому все-таки більше від супергероя. Ми з режисером Бекмамбетовим вирішили, що в кіно цікавіший інший, приземленіший, часом безпорадний, зламаний... Він повинен мучитися весь час, вибирати. То він на боці сина — Темного, то на боці жінки (Світлої), до того ж сильнішої за нього... Друга частина вийшла ліричнішою, у ній менше побуту і їдкості, ніж у першій. І герой уже зовсім не супермен. Городецький у другій історії мені більше подобається — він там серйозніший.
— Ваш герой — маг. Якби у Вас були якісь магічні здібності, то...
— Я думаю, використовував би їх тільки в мирних цілях.
— Невже не виникло б бажання кому-небудь насолити, помститися?
— Повторюю: я використовував би їх у мирних цілях.
— У Вашому житті містика є?
— Я, як людина марновірна, не дуже хочу про це говорити. Я досить шанобливо ставлюся до цієї сторони нашого життя і волію пропускати такі теми.
— А у вампірів, відьом Ви вірите?
— Я вважаю, що в нашому житті досить багато місця захопили енергетичні вампіри й енергетично позитивні люди. Одні забирають у нас енергетику, другі — заряджають.
— У Вас були зустрічі з такими людьми?
— Предостатньо.
— А самі Ви якою людиною себе вважаєте?
— У принципі формула акторства така: чим більше ти віддаєш енергетики залу, тим більше тобі її повертається. Це обмін енергетикою.
— Не важливо якою: позитивною чи негативною?
— Ну, напевно, яку ти посилаєш, таку у відповідь і одержуєш. Якщо її нема, то глядачі не отримують ніякого заряду.
— В одному з епізодів Ви схожі на Нео з голлівудської «Матриці». Ви часто цупите ідеї з інших фільмів?
— Ну, природно, потроху крадемо. Нерозважливо казати, що ні. Переносимо на себе, робимо по-своєму, може, гірше, може, краще. А щодо «Нічної варти»— це, напевно, така собі «Матриця» російського «розливу»— «Матриця» у ватниках. Але я сподіваюся, що з гумором. Це теж добре.
— Немає відчуття, що спецефекти витісняють актора?
— Спецефекти — справа режисера, його спроба викласти все якомога виразніше. Мені цікавіша історія людини, людські переживання. Буває, що ефекти сильніші, ніж акторська гра, тоді виникає розчарування. На щастя, трапляються фільми, наші й закордонні, у яких прозорість, простота історії не збіднюють фільму, а, навпаки, змушують дивитися його із захватом.
— Прикметник «успішний» витісняє менш уживаний нині епітет «великий»?
— Підміни понять не відбувається. Є великі, а є успішні. І я міг би назвати великих із сьогодення, але не робитиму цього.
— Ваші театральні герої в підсвідомість не провалювалися?
— А як же Калігула? Це ж хлопчик, який заплющує очі, а коли відкриває, йде на свідоме самознищення, утілює всі свої найбожевільніші фантазії...
— У хлопчика жорстокі фантазії, лише деякі вибралися живими...
— А що відбувається в нас у голові? Які думки там рояться? Чого ми не зважуємося вимовити вголос під час зльоту літака? Що ми мусолимо в голові: а якщо скажемо цій людині не «так», а «ні»? Що буде, коли нас не буде, що станеться, якщо сьогодні я не полечу в те місто? У нас же весь час якісь фантазії, загострені, яскраві, які не завжди пахнуть квітами...
— До речі, Ви згодні з тим, що завдяки серіалам з відомими акторами збільшується глядацький потік у театри?
— Без сумніву. Спочатку ходять як у зоопарк, щоб подивитися на улюблених чи, навпаки, на нелюбих акторів. А потім або залишаються, або йдуть назавжди.
— Режисери знімають серіали і через губу кажуть: «Це розминка, зарядка перед справжньою роботою, справжнім кіно. Не можна без тренувань». Актори шепотять: «Я б ніколи, але все гроші кляті». Деякі глядачі змушені ховатися від домашніх, щоб подивитися серіал. Усі лають телевізійний фаст-фуд, і в той же час або знімають і знімаються, або дивляться. Чому?
— Між роботою і «нероботою» потрібно завжди вибирати роботу. Великих художніх фільмів знімається дуже мало, але знімається багато серіалів. Чому так — я навіть не хочу про це думати. Я буду працювати. Серіали — дійсно гарний тренінг. Потрібно відчувати камеру, учити текст. Такий тепер швидкий, серіальний час, нічого поганого в цьому я не бачу. «Убивча сила» зробила мене відомим, і я вдячний їй саме за це. Голова від телевізійного успіху покрутилася й перестала. Зате... мене дивляться в театрі!
— Бувають моменти, коли Ви свою професію ненавидите?
— Майже щодня. Не стомлюватиму вас подробицями «кухні», але професія каторжна. Якщо в тебе учора вийшло добре — ще не факт, що сьогодні буде так само. Треба щодня приходити і доводити, що ти саме той, кого хочуть бачити. Саме той, хто нехай іноді, але здатен здивувати себе самого. Саме той, хто може не соромлячись сказати: я намагаюся працювати чесно. Припускаюся помилок, виправляю їх, роблю висновки, йду далі. Щодня треба доводити, що ти — такий самий і стаєш дедалі кращим.
— Я підрахував, що у Вас на сьогодні уже чотири премії — «Золота маска», «Золотий софіт», «Сузір’я» і премія імені Стржельчика...
— Я спокійно ставлюся до премій, слово честі. Хоча, як сказала одна розумна людина, «до призів ставишся спокійно, поки ти не почав їх одержувати». Але мене більше цікавить процес і результат роботи.
— Є заповітна премія, яку хотіли б отримати?
— Я думаю, що жоден нормальний актор чи режисер не скаже, що в нього немає мрії одержати «Оскара». Сказати про це можуть тільки фанатики, до яких я ставлюся з повагою. Вони намагаються покласти своє життя на щось велике, що могли б залишити після себе нащадкам. Але будь-яка нормальна самолюбна людина не може сказати, що вона не хоче одержати «Оскара». Це якийсь крок, етап у житті, це означає відкритіший шлях далі. Я про це можу говорити з гумором: мені до «Оскара»— як до Америки.
— Але ж Ви побували в Америці?
— Їздили ми по штату Невада в пустелі. Там у нас були каскадерські зйомки. А ми, не подумавши про небезпеку, забувши, що ми актори, а не екстремали, просто сіли в машину з каскадерами, пристебнулися і... одразу збагнули, що зовсім даремно це зробили! Тому що далі почалися шалені трюки! Я не знаю, чи увійдуть вони у фільм і яке враження справлятимуть, але всередині це було щось!.. Були зачинені вікна, я був пристебнутий у машині, але розумів: все, це мій останній знімальний день у житті! Я подивився на Андрія Федорцова — він, зазвичай такий пересмішник, ніколи не губиться, у будь-якій ситуації жартує, а тут — мов води в рот набрав. Сидів на задньому сидінні, пристебнутий хрест-навхрест двома ременями, й анічичирк.

«Людину складніше змусити сміятися, ніж плакати»
— В одному з інтерв’ю Ви сказали: «Єдине, чим я самостверджуюся,— це боротьбою зі страхом». А що Вас лякає в житті понад усе, з чим Ви боретесь і цим самостверджуєтеся?
— Це сполучене зі страхом небажання виходити на сценічний майданчик. Парадоксально, але це почуття мене тішить. Коли воно зникне, тоді, можливо, взагалі зникне бажання працювати в театрі. Та ось пішов, пішов ніжками, вийшов на сцену, і уже подітися нікуди, уже почався спектакль — кайф!
— Невже так страшно перейти цю межу?
— Страшно. З іншого боку, коли тебе цікавить вистава, у якій ти працюєш, і цікава не в дні прем’єри, а цікава через рік, через два, через три, і ти її боїшся по-справжньому, ти в ній щось відкриваєш, якісь секундочки, тоді й виникає той страх гарний.
— Я знаю, Ви знімалися разом з Богданом Ступкою. Яке він на Вас справив враження?
— Я боюся, що це буде цеберко лестощів про Богдана Сильвестровича (на знімальному майданчику ми прозвали його Сильвестром Сталлоновичем). Він працює якимись неймовірними, спробую сформулювати асоціативно, великими мазками. Але він має на це право, тому що його внутрішній світ йому це дозволяє.
— Ви б погодилися взяти участь у свідомо халтурному проекті, але за великий гонорар?
— Почнемо з того, що мені ще не пропонували таких грошей, щоб я сказав: «Бог з ним. Переживу, але візьму участь!» Поки що я перебуваю в такій ситуації, коли можу вибирати якісні проекти і не гнатися за гонорарами.
— Що складніше — сидіти в цілковитій безвісті й чекати на цікаві пропозиції чи потерпати від надлишку настирної уваги до власної персони?
— Для актора складніший перший варіант. Чого кривити душею: акторська професія — публічна професія. І краще, коли актора знають в лице, ніж запитують: «А чим ви займаєтеся?» І він змушений говорити: «Я — актор». «Та що ви?! А де вас можна побачити?»
А з людського погляду — по-різному буває. Іноді це приємно, іноді увага дратує. Я ж не машина — не можу запрограмовано всміхатися всім! Я людина, така ж, як і всі. Принаймні, хочу залишатися таким.
— І «зіркова» хвороба Вас не долає?
— Я можу помилятися, але, мені здається, у мене нема зіркової хвороби. Можливо, вона й була на самому початку, але я навіть не хочу про це згадувати. Деякі іноді плутають «зіркову» хворобу з елементарною втомою людини. Комусь іноді здається: людина не хоче спілкуватися — отже, у неї «зіркова» хвороба. А насправді людина просто втомилась і хоче побути на самоті.
— Що для Вас важливіше — визнання кіноакадеміків чи визнання народу?
— Напевно, важливіше для мене власна оцінка роботи, оцінка моїх колег. А вже потім, якщо оцінка глядачів збігається з моєю, то це дуже здорово. Але це буває не дуже часто.
— Що легше: змусити глядача плакати чи сміятися?
— Я так скажу: понад усе мені подобається викликати в людей «різнобарвну» емоцію. І це не важливо, сміється людина чи плаче — я зараз кажу про театр. Людина прийшла сюди, щоб відчути якісь емоції. Але мені здається, що змусити людину сміятися набагато складніше, ніж змусити плакати, тим паче в нашому житті. Складніше змусити людину всміхнутися. Вона ввечері прийшла після роботи в театр, у неї свої думки, їй натиснеш ось так, натиснеш буквально крапельку — і вона все, заридала, заплакала... А от зробити так, щоб вона усміхнулася, щоб зітхнула й відчула себе людиною — це складніше.
— А тиша в залі?
— Тиша — це тиша. Це коли я знаю, що мене розуміють з тієї сторони. І я розумію, що можу зробити таку річ, що всі вжахнуться. Чи будуть у захваті — від несподіванки. От ця тиша, коли перші секунди глядач дивується, що там цей маленький чоловічок на сцені витворяє,— це, напевно, і є чарівна сила мистецтва.
Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»