ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ОЛЕКСІЙ КОЛЕСНИК:«ХЛІБ НАСУЩНИЙ ЗАДЛЯ ХЛІБА ДУХОВНОГО»
Із секретарем Національної спілки кінематографістів України, артистом Олексієм Колесником ми зустрілись у Будинку кіно. Приводом для розмови стали дві події. Перша — виконання ним ролі генерал-губернатора Києва графа Івана Фундуклея у художньому фільмі «Братство». Друга — ХV Міжнародний кінофорум «Золотий Витязь», де п'ять робіт наших режисерів було відзначено срібними нагородами з формулюванням: «Молодим режисерам України, що зберігають найкращі традиції національного кіно».

На цьому кінематографічному форумі О. Колесник представляв Україну в Росії від НСКУ, тож перебував на хвилі успіху.
Можливо, саме тому під час нашої бесіди він так охоче та емоційно виводив на перший план саме аспект «високого творчого потенціалу в Україні». «Я бачу цілком ймовірну реальність та перспективи для нашого кіно... Може, й справді, жіноче обличчя режисури й витягне його»...
Що ж, повернімося до істини. Переможницями стали ігрові та документальні фільми короткого метру: «Воскресіння» — (режисер Олена Голосій), «Жар-птиця» Анастасії Марченко, «Стояла собі хатка» Олени Фетисової, «Світлячки», зрежисовані Наталею Кошман, «Жили-були» Олени Бойко. Проте було б неетично не згадати, що довгу дорогу в цьому напрямі, попри всі соціальні переміни, пройшла режисер Кіра Муратова. Саме її і маємо право вважати засновницею українського «жіночого обличчя в режисурі». Кажуть, що бути першою — найскладніше...
— Олексію, працюючи над образом Фундуклея, про якого нам так мало відомо, хоча в Києві до 1917 року й була вулиця Фундуклеївська, Ви про його діяння щось знали? Це ж для киян все-таки непересічна особистість.
— Я, закінчивши наш рідний Театральний інститут імені Карпенка-Карого (курс професора Михайла Карасьова), перш за все звик глибоко та скрупульозно вивчати біографію героя. Без цього артист не має права виходити навіть на читку ролі... Тому, одержавши пропозицію від режисера двосерійної стрічки «Братство» Станіслава Клименка, я пішов до Музею історії Києва. З біографії, матеріалів про графа Фундуклея знайшов дуже мало інформації. Та й особливої портретної схожості з ним у мене нема, хіба що зачіску зробили... Але я відчув його.
— Тож, можете сказати, що позитивного наш Фундуклей зробив для Києва?
— За сценарієм, генерал-губернатор був такий собі виконавець царської волі. Чесно кажучи, він був нечітко виписаний. Та, познайомившись з матеріалами, зрозумів, що Іван Іванович належав до великих меценатів. Він любив мистецтво та тих, хто його творив. І допомагав митцям, наприклад Тарасові Шевченку, бо розумів його творчу унікальність... І про Кирило-Мефодіївське братство знав. Нічого в місті повз увагою генерал-губернатора не залишалося. За великим рахунком, коли Шевченка як члена братства мали заарештувати, то навіть прагнув посприяти йому, аби цього не сталось... Відтягував той арешт, бо інтуїтивно відчував, що братство не становило небезпеки для Російської імперії. То вже потім цю організацію перетворили на революційну. Та ідеєю братства було жити у світі єднання за законами православ'я... Тобто все за Євангелієм. А катастрофа тут відбулась відповідно до анатомії зради. Один боявся тому, що боявся, другий тремтів через страх зламати кар'єру, третій — через сім'ю... Така собі ланцюгова реакція. Коли вона почалася, зупинити її дуже непросто.
Що сказати? Принаймні нам нарешті дано зустрітися з кіноверсією доленосної сторінки з життя Тараса Шевченка, який дуже короткий час працював художником у Київському університеті святого Володимира, спілкувався з братчиками: професором Костомаровим, Капністом, Кулішом, Ґалаґаном... Прізвища усі «на слуху», а от знаємо про цих іменитих персон мізерно мало.
Щодо фільму «Братство», то до написання сценарію долучились такі відомі особистості, як Іван Дзюба, Борис Олійник, Павло Мовчан. Кожен з них вклав свою історію, своє світобачення в душу «Братства», тому й постають на екрані красиві обличчя братчиків 1847 року.
Інтелектуальний шляхетний мислитель Тарас Шевченко. Попри жанрову еклектичність фільму, така спроба переоцінки минулого видається прогресом у баченні культурного «глобаліста» Києва. «У нас в Україні до кіномистецтва якісь незбагненні претензії. А от дивлюсь — людина змучена, скорчена — підвела голову, і я кажу: «Слава Богу! Буде жити!» Та от і у фільмі я нарешті побачив зовсім іншого Тараса Шевченка. Раніше з кіно виносив образ нещасного, гнобленого пастушка, а тут — інтелігентна людина, європеєць у кращому розумінні цього поняття. Художник, який любив життя й ту його половину, яку ми називаємо жіночою. Тут бачимо красиву жінку княгиню Рєпніну, яка так любила великого Тараса, що й після його смерті не виходила заміж. А які одухотворені обличчя в студентів! Їхні ролі у фільмі, між іншим, грають наші студенти. Це українці-козаки в смокінгах, а не у спрощено-перекрученому трактуванні «шароварники». Та й цар Микола І, якого зіграв Олександр Биструшкін, має вигляд аристократа, ліберала, здатного зрозуміти і, коли треба, виправдати пориви творчої душі. Йому казали, що крамольного Шевченка треба фізично знищити, але він не погоджувався з тим»...
Роль поета, художника в смокінгу в «Братстві» зіграв артист Дмитро Суржиков. Та не забуваймо, що цей образ втілювали й славетні актори — Амвросій Бучма, Сергій Бондарчук, Іван Миколайчук. І, хоч соціальні замовлення були різні, проте Тарас Шевченко в нас один. Просто миті, які зафіксувало кіно, були різними.
Серед чималої кількості ролей, зіграних у кіно Олексієм Колесником, також є така доволі своєрідна зафіксована мить — це кримінальний тип Крюк в екстремальній для періоду
80-х ХХ століття картині Олександра Прошкіна «Холодне літо 53-го», де одну з провідних позитивних ролей немолодого політв'язня виконував Анатолій Папанов. Хто знає цього артиста з кіно, погодиться, що зовні він був аж ніяк не красенем-героєм, але, кого б не грав, здавався філософом. І в групі порядних утікачів із табору був такий собі аморальний тип Крюк. Популярний у ті часи елітарний тижневик — «Литературная газета» в 1987 році писала: якщо настануть часи, коли карні злочинці матимуть такий інтелігентний вигляд, як бандит Крюк, то це будуть найстрашніші часи. Однак творчій долі артиста притаманні різні повороти. Коли відбувалась наша з ним бесіда, останнім творчим здобутком О. Колесника була роль князя Івана Фундуклея з позитивним трактуванням цієї привабливої освіченої особистості генерал-губернатора, який цитує Шевченкове «І мертвим, і живим...»
— Готуючись до зйомок, я прочитав, що батько Фундуклея був багатим купцем в Одесі. І вкладав чимало коштів у розвиток міста, те саме робив у Києві і мій герой — генерал-губернатор, адже Іван Фундуклей, який вірно служив «царю та отечеству», був людиною культурною та освіченою. Гадаю, якби тепер серед наших чиновників різних рівнів були такі фундуклеї, то й мистецтво кіно, і література в нашій державі процвітали б. І навіть сумніву не виникало б, чи Київ столиця європейської держави, чи ні. Та той же Голлівуд узяв за основу систему малороса Михайла Чехова — брата Антона Чехова... А нині звідти приїздять до нас і по телебаченню, упереміш з рекламою горілки та пива, кажуть: «Ми навчимо вас робити класне кіно!».
Нещодавно читав про високу смертність у нас та в Росії і знайшов там дуже цікавий висновок, чому це відбувається. Виявляється, намагання пересадити духовність подібна до психологічного тероризму, який і призводить до смерті фізичної. Бо духовність — живий орган. Ми ж то не американці! Утім, у цьому й наші режисери винні. Далеко не всі бачили в українських акторах гідних соратників для своїх задумів. За це всі разом і розраховуємось. Це покара, адже актор є виразником колективного «я». Недарма ж великий корифей театрального мистецтва Товстоногов переконував: «Артист — не сліпий виконавець чужої волі, а співавтор твору, «змовник»... Знаєте, потрапивши з Фундуклеєм в епоху, коли в Україні діяла така потужна інтелектуальна та просвітницька верства людей, я, як секретар Національної спілки кінематографістів, переконаний: якби наш уряд, депутатський корпус по-справжньому підтримували культуру, їх не викидало б з «центрифуги». Бо за останні 20 років центрифуга й для акторів спрацьовує на рівні уряду: він не дає їм навіть стати на неї. А в Писанні сказано: «Не роби іншому того, чого не хочеш собі».
Так, бо й гуманістичні, просвітницькі ідеали «Братства», у середовище якого проникла зрада, потоком життєвого плину викинуто з центрифуги й не дозволено світлим задумам здійснитись. Та все одно, як написав

М. Костомаров, «муза Шевченка розсунула завісу народного життя».
Сусанна ЧЕРНЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ЛЯЛЬКИ ГРАЮТЬ ВОДЕВІЛЬ

назад »»»