ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ДУБЛЬ П’ЯТИЙ
Верховна Рада йде на рекорд. Саме такий висновок можна зробити, спостерігаючи за тим, як в Україні усе ще панує безвладдя і протиборні сторони висувають одна до одної нові й нові претензії. Рекорд, шановні читачі, полягає у тому, що якщо до післязавтра у парламенті не з’явиться спікер, ВР нинішнього скликання поб’є попереднє «досягнення» третього парламенту, котрий спромігся обрати собі голову лише 7 липня. Досі — це найпізніший термін у історії парламентаризму незалежної України, тож спробуймо пригадати ці непрості віхи.

Дубль перший
Отже, перше демократичне скликання ВР було обране 1990 року. До розпаду радянської імперії лишався цілий рік, відтак наш парламент іменувався Верховною Радою 12-го скликання. Проте в ній вистачало демократично налаштованих депутатів. Саме вони об’єдналися у Народну Раду, що протистояла компартійній більшості.
Перше засідання того парламенту відбулося 15 травня, а спікера було обрано лише 4 червня. Ним став тодішній перший секретар ЦК Компартії України, нині покійний Володимир Івашко. Представники старої влади провели його кандидатуру без особливих труднощів, адже «добро» на спікерство Івашко отримав за місяць до обрання.
Представники опозиційної Народної Ради на той час використали вибори голови лише для оприлюднення своїх поглядів на майбутнє держави (чи то пак, на той час, ще республіки). Це їм удалося, адже на спікера претендувало 12 осіб, десять із яких представляли демократичний блок.
Івашко отримав підтримку 278 колег, після чого з’явилася нова інтрига — вибори його заступників. Івашко погодився, щоб пропорційно до кількісного складу парламенту в його керівництві був представлений демблок. Одначе навідріз відмовився, щоб його першим заступником був Ігор Юхновський — керівник Народної Ради. Першим віце-спікером став Іван Плющ, на той час голова Київського облвиконкому, а ліворуч від Івашка сів Володимир Гриньов — представник демблоку. Це обрання було знакове тим, що саме Гриньов став першим керівником високого рівня, котрий не належав до номенклатури.
Утім, це тріо керувало Україною недовго. В розпал розгляду питання про ухвалення Декларації про державний суверенітет, Івашко відмовився від посади і «виринув» у Москві — на посту заступника Генсека ЦК КПРС. Ще за кілька днів — 16 липня 1990-го під головуванням Івана Плюща побачила світ доленосна Декларація.
Однак питання обрання нового спікера постало знову. Фаворитом був Леонід Кравчук, який з першої спроби отримав лише 224 голоси. Другим був Ігор Юхновський — 140 голосів, третім — ректор Вінницького політеху Борис Мокін — 19. Мав бути другий тур, від участі в якому Юхновський відмовився. Відтак із Кравчуком випало змагатися Мокіну і він гідно йому програв — за Леоніда Макаровича проголосувало 239 депутатів. До речі, саме тому тодішня компартійна більшість досі іменується «групою 239».
Головував Кравчук півтора року — до свого обрання президентом. 1 грудня 1991-го він був обраний на найвищу посаду в державі, а вже 5 грудня приведений до присяги. Того ж дня ВР першого скликання отримала нового спікера. Ним став Іван Плющ, якого підтримав 261 депутат. Перед цим двоє інших претендентів — Володимир Гриньов і Олександр Мороз зняли свої кандидатури (причому останній, виступаючи з трибуни, оголосив, що робить лише заявку на спікерство).

Дубль другий
Друге скликання ВР обиралося на рік раніше від запланованого — 1994-го. Саме у першому скликанні каденцію було скорочено з п’яти до чотирьох років. Вибори були непрості. Розчаровані системними кризами виборці не надто поспішали на дільниці. А тоді була чинною норма законодавства про 50-відсоткову явку і таку ж підтримку кандидата. В результаті у березні 1994-го вдалося обрати лише 49 депутатів. 10 квітня відбувся другий тур і мандатами заволоділи ще 289 депутатів (разом — 338).
Для початку роботи цього було достатньо, проте боротьба за крісло голови ВР почалася знову. Пророчими виявилися слова Олександра Мороза про заявку на спікерство. Адже головою парламенту другого скликання став саме він. Його підтримав лише 171 депутат, але цього виявилось достатньо, бо чинною була регламентна норма про те, що рішення ВР вважалися ухваленими, якщо за них голосують половина плюс один голос із числа обраних.
Однак відразу після обрання Мороза виникла перша парламентська криза — демократи категорично не сприйняли кандидатуру Олександра Ткаченка на посаду першого віце-спікера. Однак цей яскравий представник компартійної номенклатури таки посів місце праворуч від Мороза. А ліворуч був представник Харківщини Олег Дьомін — нинішній посол України в Росії.
Президія другого скликання майже не змінювалася і наразі лишається стабільною. Єдина ротація — призначення у 1996 році Олега Дьоміна Харківським губернатором. Його місце посів Віктор Мусіяка.

Дубль третій
У 1998-му вибори відбувалися за змішаною, мажоритарно-пропорційною системою. Перемогло вісім партій і боротьба за спікерство, як було зауважено, досягла апогею і була поки найдовшою. На той час це пояснювалося тим, що Президент Леонід Кучма та його адміністрація хотіли мати «кишеньковий» парламент.
Із восьми фракцій певною мірою Кучму підтримували чотири — НДП, «зелені», СДПУ(о) та Народний рух. Комуністи (найчисленніші), «Громада» (очолювана переслідуваним на той час Павлом Лазаренком) і СПУ були в жорсткій опозиції. ПСПУ Наталії Вітренко теж була нібито опозицією, але саме голоси «вітренківців» дали можливість очолити ВР Олександрові Ткаченку. Він отримав 232 голоси, і це також стало можливо після узгодження цієї кандидатури на Банковій. Це обрання сталося лише 7 липня. За кілька днів отримали й віце-спікерів: комуніста Адама Мартинюка і есдека Віктора Медведчука.
Утім, «брудершафт» між Кучмою та Ткаченком був нетривалим. Передовсім тому, що останній, попри обіцянки, почав балотуватися в президенти у 1999 році. Після повторного обрання Кучми главою держави він узявся за парламент ще жорсткіше. На початку 2000-го було створено більшість, котра не без порушень регламенту відправила у відставку двох перших осіб ВР, тимчасово доручивши керувати парламентом Вікторові Медведчуку. Саме він спершу претендував на спікерство. Проте непрості консультації повернули «жезл» Іванові Плющу. А Медведчук лише підійнявся на сходинку вище, пересівши з лівого краю столу президії — на правий, а другим віце-спікером став Степан Гавриш. Цікаво, що все керівне «тріо» обиралося пакетом і ніхто з тодішньої більшості проти цього не протестував.
Та на цьому історія керівних органів ВР третього скликання не завершилася. У грудні 2001 року, за кілька місяців до нових виборів, зі своєї посади було усунуто Віктора Медведчука. Такою була помста багатьох парламентарів національно-демократичного спрямування за квітневу відставку уряду Віктора Ющенка, ініційовану саме паном Медведчуком. Заміну Вікторові Володимировичу не намагалися підшукати — запізно було.

Дубль четвертий
Настав час ВР четвертого скликання. Тут теж не минулося без «спікеріади», хоча вона й не була такою виснажливою. Нагадаємо, представники тодішньої опозиції — «Наша Україна», СПУ, БЮТ і Компартія — набрали переважну частину голосів за партійними списками. Але за рахунок «рекрутизації» мажоритарників у лідери вийшла провладна фракція «За єдУ!». Спільними зусиллями «четвірка» все ж могла посадити свою президію. Але постійно щось заважало — то комуністам, то «Нашій Україні».
Крісло спікера 28 травня 2002 року посів Володимир Литвин — лідер провладного блоку. Пакетне голосування знову продемонструвало свою дієвість. Разом із Володимиром Михайловичем було обрано і його заступників. Першим віце-спікером став ще один член блоку «За єдУ!» Геннадій Васильєв, а другим — есдек Олександр Зінченко.
До останніх парламентських виборів у своєму кріслі досидів лише Литвин. Ще одне цікаве спостереження — жоден із тієї «трійки» у новий парламент не потрапив. Восени 2003-го Геннадій Васильєв перебрався у крісло Генерального прокурора. Після консультацій з комуністами його попередню посаду було віддано другому секретареві ЦК КПУ, досвідченому віце-спікеру Адамові Мартинюку.
Приблизно в той же час Олександр Зінченко посварився зі своїми партійними побратимами з СДПУ(о) і перейшов на бік Віктора Ющенка. Відтак навесні 2005-го з віце-спікерством довелося закінчити. Цікаво, що на посаді заступника голови ВР йому так і не знайшлося заміни, хоча відповідні спроби робилися.

Дубль п’ятий
На відміну від усіх інших парламентів, жодного голосування за спікера досі не було. Це передовсім пов’язано з конституційною реформою. То коаліцію створювали надто довго, то з опозицією ніяк не розберуться... Тому Україна — за крок від рекорду, а якщо точніше, то від антирекорду. Ось тільки не надто зрозуміло: чи усвідомлює це бодай хтось із тих, хто гордо іменується депутатом?..

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• Є ПЕРШИЙ КАНДИДАТ
• ПРЕЗИДЕНТ СПОДІВАЄТЬСЯ НА КОНСТРУКТИВНИЙ ДІАЛОГ

назад »»»