ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ТЕТЯНА МАЙДАНОВИЧ: «В ДИТИНСТВО НЕСУ КРАЩЕ З ДОРОСЛОГО СВІТУ»
Наш гість — Тетяна Майданович — є людиною дивовижно чутливою і зіркою в сфері духовних пошуків сьогодення й минувшини. Недаремно вона розпочинала свій трудовий шлях оптиком на заводі і згодом — вихователькою дитячого садка.

Є в цьому певна символіка: ніби вона готувалась прискіпливо роздивлятися серце молодого майбуття.
Тетяна Майданович насамперед тонкий поет-філософ. А ще вона прозаїк, літературознавець, мовознавець, богослов, редактор-видавець.
У неї ґрунтовна освіта: філфак (українське відділення) Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, аспірантура Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні.
Працювала науковим співробітником Інституту української мови НАНУ. Нині — головний редактор видавництва «Криниця».
Автор численних книг для дорослих і дітей.
Приводом для нашої розмови стала нова — цього разу пісенно-поетична! — книга пані Майданович «Калиновий птах», створена в співдружності із композиторкою Людмилою Левченко (Бутухановою), котра викладає музику та очолює гурт «Співаночка» в школі-інтернаті № 17 м. Києва. В її творчому доробку, крім пісень,— інструментальні твори для фортепіано, арфи і хорові твори.
Книга, віддамо належне, великоформатна, чудово художньо і поліграфічно виконана, але, головне, вона якісна за змістом. Недаремно про неї схвально відгукнулись два рецензенти — народні артисти України професори І. Д. Гамкало і М. Б. Степаненко.
Пісні, які несе на білих крилах-сторінках співучий «Калиновий птах», звучать в школах і дошкільних закладах України, на сцені, в ефірі.

«На зовсім інший рівень світовідчуття мене вивело народження онуки»
— Тетяно Василівно, всі ми формуємо звершення, і нас формують звершення. Які важливі події-підсумки у своєму житті Ви відзначили б?
— Так, нас формують вчителі, вірші, події, поразки і перемоги. Але я пригадаю останню віху, найяскравішу і найкрасивішу, котра ніби перегорнула сторінку моєї творчості, підштовхнула до нового повороту і вивела до нової книжки. В ній зібрані-зцементовані, так би мовити, старі камені й нові цеглини, посаджені квіти... Вийшов несподіваний сплав: старе, нове, перероблене, тобто якесь перетворення життя і доповнення його.
Розпочалось все одного дивного дня в червні 2002 року. Зателефонував син і запитав: «Мамо, про що ти найбільше мрієш?» А я вже наче ні про що не мріяла... Колись мріяла видати свої вірші, бесіди моєї духовної матері, котрі допомогли глибоко життя усвідомити, збагнути найбільші таємниці, сенс буття, дійти навіть до мудрості божественної — я багато вивчала учення святих отців. Отже, життя було для мене наповнене змістом. Я відповіла сину: «Того, про що я мрію, на землі нема». Він перепитав: «Чого ж ти хочеш?» Я знову: «Та нічого вже не хочу від цього життя». А сама міркую: син дорослий, одружений, основні книги, здається, я видала, що могла, то зробила, на більше у мене особливих сил — ні фізичних, ні психічних, якихось не реалізованих обдарувань нема, отже, цей світ був ясний. А син здивовано: «Мамо, як це ти нічого не хочеш?!! А ми чекаємо дитинку!». І тут стався момент прозріння дива-істини, як про це говорив Сократ, стався обвал свідомості, пам’яті, уяви... Бог дав мені дивне видіння: проростає диво-дерево, ніби лавр... Я зрозуміла, що ця дитинка — це щось дуже гарне, якщо лавр — символ її душі. Відразу помолилась, радіючи: «Боже, яке це диво!».
Адже ця маленька душа призначена мені, бо я ж мала бути її бабусею. А я знаю, як діти люблять бабусь, коли вони самі люблячі й близькі. І от ми спільно почали з нетерпінням чекати нашу майбутню Софійку. Син із дружиною частіше приходили до мене, а він розпитував: «А яким я був?» Тобто він готувався до батьківства, повертаючись у своє дитинство.
Зі мною теж відбувалися внутрішні метаморфози. Бути бабусею — означає бути другою мамою. У французів бабуся позначається поняттям «grand-mere» — велика, старша мати. Я потім маленькій пояснювала, що я теж мама, я — татова мама. І вона до мене зверталась: «Татова мама». «Бабуся» — теж гарне, миле слово, але якщо ти відчуваєш себе старшою мамою, це на тебе накладає ніби вищий обов’язок: ти є носієм відповідальності й досвіду роду.
Коли я вперше побачила Софійку, в неї було постійно усміхнене личко, як у дельфінчика.
— Чому саме як у дельфінчика?
Придивіться самі: дельфіни усміхаються, така їхня природа, це — благородні істоти, приязні до людини. У мене відразу виник зоровий образ, пов’язаний тільки з дельфіном: напівусмішка, яка постійно присутня на личку дитини. І справді в цей світ прийшла благородна добра, рідна душа. Вірш «Внучка» одразу народився, хоч я дитину ще не бачила, ми її тільки відчували, готувалися: як «ласкаво говорити, тихесенько ходити, в любові й мирі жити».
Я вельми здружилася зі сватами моїми, котрі в селі на Вінниччині жили; ми частіше зустрічались. На нашу родину довгоочікувана дитина благодатно впливала. Тепер Софійка — три роки з нами. Від перших її днів я брала відпустки, з рук не спускала певний час, ми з другою бабусею по черзі допомагали. Невістка потім дуже просила, щоб я залишила роботу, казала: «Софійка вас так любить». Але я не мала права полишати видавництво, потрібно було видати чимало важливих книг чудових авторів, адже я — філолог, моє покликання — слово. Зрозуміло, вихід знайшовся, прийшла няня. Але головне збулося: з’явилася душа, з якою я спілкуюсь в якомусь глибинному вимірі, для неї я шукаю в собі найкраще. Новими кольорами забарвилося біблійне: «Будьте такими, як діти, і вам відкриється Царство Небесне». Якось інакше, глибше я зрозуміла Царство Боже, яке всередині нас.
— Ви були письменницею переважно для дорослих. І раптом — дитяча хвиля пішла.
— Для мене сталося дивне повернення на зовсім іншому рівні у світ дитячої літератури. Бо бути мамою і бабусею (старшою мамою) — дві великі різниці, як жартують в Одесі. Ми це добре відчули з моєю свахою, вона казала: «Ну от дітей любили. Але я не уявляла, що можна когось ще більше любити». Так, ця нова любов переповнює і підносить над землею, і вона більш духовна, це — якесь чарівне спілкування, в якому розростається особлива краса і великий зміст. Перехід у цю нову якість потребує набагато більших духовних зусиль, адже потрібно шукати-будувати зв’язок-місток з єством дитини, її характером, нести їй найкраще, зацікавлювати, пояснювати, тобто треба над своєю душею нескінченно працювати, аби душу малечі пробуджувати. У бабусь і дідусів особливе призначення: ми несемо родову пам’ять, ми — носії духу етносу. Софійка якось на одну картинку так відреагувала: «Я знаю цих дівчаток, вони у вишиванках, у віночках, це — україночки. І я україночка». Раніше схожий віночок і сорочку я їй подарувала, а кофтинку і спідничку — дідусь. Для Софійки це вже певні знаки-символи.
Тато і мама більше дбають, аби нагодувати, одягти, а ми думаємо про те, як донести найкраще, що ми пережили. Тому так важливі розмови: вдома, в парку, на вулиці, коли ти малечу з усім знайомиш, пояснюєш. Зрозуміло, що чимало віршів народжуються від прямого спілкування, наприклад, «Дівчинка і клен», «Левенятко», «Їжачок-килимок», «Я гуляла у саду».
Дитина показує, танцює, розповідає, усвідомлює, і по ходу справи нас, дорослих, теж вчить й наштовхує на відкриття. Я навіть маленькі казочки складаю. Але нинішні діти дещо інші, ніж були дітьми їхні батьки, бо інші час і життя, інша Україна.
Казки, які я складала для сина (деякі надрукувала), були інші за духом і деталями. Для Софійки ж треба складати нові казки. Казку про Кирила Кожум’яку, приміром, вона так переробила, що мені треба переписувати її. Оскільки ми у все «граємося», то вийшло так, що Софійку нібито вкрав Змій, вона, зображуючи ситуацію, заховалась. Я далі читаю-граю, тобто за текстом прошу Кирила Кожум’яку визволити дівчинку, потім прошу вдруге, втретє... А дитина сиділа, чекала, тоді каже: «Ні, не треба просити Кирила Кожум’яку! Я сама. Я Змія не боюсь, руками його прожену, і ногами потопчу, і візьму лозину...» Тобто їй більше притаманна розкутість, дієвість, почуття волі, енергія, сміливість. Вона може підійти до комп’ютера, спокійно щось шукати на ньому, ставити собі мультики. Вчить англійську, легко «вистрелює» англійські фрази, при тім розмовляє колоритною вінницькою говіркою, бо так дідусь її навчає в селі.

«Коли ти пишеш радісний твір, долаючи трагізм, то інша людина це відчуває і зцілюється»
— Як Ви стали дитячим поетом-піснярем?
— Композиторка Людмила Левченко наприкінці 1999-го завітала на мій творчий вечір, присвячений виходу у світ двох переломних у моїй творчості книг — «Покаянна молитва» та «Христос і Прометей», що вийшли в «Криниці». У нас виникла дивовижна близькість душ, вона відчула в моїх віршах спорідненість характеру, життєвої позиції, світогляду.
Левченко попросила в мене тексти для дитячих пісень, бо в школі-інтернаті викладає музику. Але мені було важко повертатися у минуле, я знаходила вже надруковані вірші, які ще маленькому сину присвячувала, і ми намагались переробити їх, що було вельми складно. Та зі звісткою про майбутню онучку розпочалась нова поетична «епоха», я стала сама пропонувати Людмилі дитячі вірші, тобто непомітно занурилась у певну підготовку до «бабусинства», як син і невістка — до батьківства і материнства.
Мені пощастило, що Людмила Левченко — вчителька з великої літери, вона відчуває дітей, вболіває за них, адже діти — інтернатські: і чергувати доводиться, і в лікарню везти... Коли вона розповідає про них, може заплакати. Якби вона не заплакала, я б не написала «Рідної школи» серед ночі. Втомлена піднялась, Боже, думаю, ось-ось День вчителя, а я для них нічого не зробила. Всю ніч писала перед четвертим жовтня і рано-вранці продиктувала Людмилі по телефону «Рідну школу», і ця пісня зараз має неабиякий успіх.
Людмила зазвичай розповідає про реакцію дітей на пісні. Це спонукало, наприклад, шукати найліпший варіант пісні «Мама і сонечко» доти, доки ми не зробили її трошки жартівливою, іграшковою, ляльковою, щоб не було сліз. До речі, коли Людмила вперше грала оптимістичну пісню «Добрий день», інтернатські діти плакали, бо вони часто не мали того доброго дня... Композиторка розповідала: «Коли я розучую з ними нові пісні, ніби продираюсь крізь сильний вітер...». Розумієте, із добром, красою ми йдемо через терни в дитячих душах. А тернів у них зараз чимало — і з наших телевізорів, і з нашого життя, і з наших матусь і татусів... Ми свідомо робили таку книжку, яка б піднімала дитину над нашим жорстоким буттям і вводила у все найкраще з дорослого світу,— і в ліричному, і в соціальному, і в релігійному, і в історичному сенсі. Щоб наші діти змогли увійти в дорослий світ із кращими почуттями.
Людмила Йосипівна ще пише музику на вірші інших авторів, але якось визнала: «Я більше відчуваю тебе, а ти — мене». Можливо тому, що я в своєму житті, — як і вона, як інтернатські діти,— пережила багато драматичних подій. Напівсиротою зростала без батька з десяти років, нас четверо дітей лишилось. Отож, коли ми пишемо веселі пісні, переборюємо власну зболеність — тепер і задля інших.
Ви помітили: коли оптимістично-радісний твір пише людина, долаючи трагізм життя, інша людина, яка його теж долає, це відчуває-зцілюється. І поверхову розважальну дурничку наповнена людина миттєво розпізнає.
— Чи приходять інші композитори на вогник Вашої поезії?
—Річ у тім, що я ніколи не намагалась бути пісняркою, завжди займалась поезією як такою. Хоча... Василь Зінкевич якось співав мою «новорічну» пісню по телебаченню. Кілька пісень Геннадія Володька співає заслужена артистка України Анжеліка Андрієвська, є ще кілька пісень, написаних іншими композиторами.
— Чим відрізняється звичайний вірш від вірша-пісні?
— Відрізняється принципово, і, вибачте за пафос, аби створити пісню, потрібне особливе зусилля душі. Поезія має бути образною, якісною і водночас особливо повнозвучною, тобто не тільки насиченою голосними і позбавленою громіздких приголосних, а й прозоро-простою. Скульптор, щоб зробити вдалу скульптуру, відсікає все зайве. Щоб вийшла гарна пісня, відкидають навіть більше — всі додаткові смислові нюанси... Пісня має бути загальнозрозумілою, треба давати верхівочки, інколи пунктири, і коли текст без музики залишається, то виглядає оманливо простеньким. Як сільська дівчина в простій сорочці-полотнинці, котра весь тиждень працює, а коли вдягає сукню-вишиванку, стрічки, віночок, одразу видно її красу. Тобто справжня пісня розкривається разом із музикою. У згадуваній «Рідній школі» через усі чотири строфи проходить образ гнізда з ластів’ятами, і він найкраще сприймається в переливах музики, тобто пташиний грай виявляється словесно і музично.
— Як Ви бачите долю книжки «Калиновий птах»? Де вона найбільше потрібна?
— Для дитсадків і школи — просто в «десятку», адже пісні й вірші, систематизовані по розділах, апробовані в кількох педагогічних колективах і розраховані на всі вікові групи. Ця книга була б корисною в кожній бібліотеці. І, звичайно, в родинах, особливо в музичних, бо це — широкий з’єднувальний місток між поколіннями, адже тематично книжка вельми розмаїта.
Зрозуміло, що «Калиновий птах» — без перебільшення знахідка для керівників хорів, ансамблів, гуртків. Цю книгу ми подарували дитячому колективу при хорі імені Г. Верьовки, кільком ансамблям, у тому числі тому, що співає в одному із Вінницьких храмів. «Калинового птаха» найпершими отримали лауреати дитячого конкурсу «Шевченко в моєму серці» «Шевченківського фонду — ХХІ століття» — саме в день його виходу у світ у видавництві «Криниця».
— Етап пройдено, що далі?
— Мені незабаром п’ятдесят, готую вибране, це буде підсумкове видання.
Але що ж там за обрієм? «Калиновий птах» дав мені зрозуміти, що нас завжди чекають повороти долі, чатує диво.
Мрію, що відбудеться нова дитяча книжка: не музична, а мальована — з гарними творами лауреата Національної премії імені Шевченка народного художника Леоніда Андрієвського. У нього є чудові — світоглядно українські, декоративні — нариси дитячого світу. Він також майстер історичної теми, в його доробку — малюнки різних князів, а в мене є вірш про Володимира Мономаха. Отже, є велике бажання і натхнення сказати щось найдорожче, найважливіше через слово і малюнок — дитині й світу.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»