ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СВІТ ЖІНКИ
ВЕСІЛЛЯ
Вікторія й Олександра приятелювали ще з першого класу: як посадила їх вчителька поряд — маленьку смагляву Вікусю і вже тоді височеньку біляву Сашуню — отак усі роки в школі вони сиділи за однією партою. Разом до уроків готувались, бігали в кіно, навіть влітку інколи разом відпочивали. Дружба їхня була стійкою та непохитною доти, поки в їхньому житті не з’явився Володимир. Дівчатка тоді були у випускному класі, а Володимир прийшов на вечір старшокласників до школи, яку він два роки перед цим закінчив.

Потім дівчатка не раз дивувались: скільки літ з Володею вчилися в одній школі — ніколи не звертали уваги одне на одного, а от один вечір змінив у їхньому житті все. Звісно, і юнак змужнів, став красенем — високий, ставний, чуб хвилястий рукою підіб’є, карими очима поведе — хоч у кіно знімай.
Володимирові явно сподобалася блакитноока білявка Сандра-Олександра. Вона й на зріст височенька, гінка — до пари хлопцеві. Але й Віка не зводила очей з Володимира, припав він і їй до серця, а воно, як то кажуть, дозволу не питає. Коли Олександра шепнула подрузі, що Володя хоче провести її додому, Вікторія приєдналася до них — мовляв, їм по дорозі. А коли вони відвели Вікторію до будинку і, попрощавшись, пішли (Сандра жила в кінці вулиці), Віка ще трохи постояла біля своїх дверей. Усе прислухалася, а ну як Володя хутенько обернеться й, проходячи мимо неї, затримається... Та він усе не повертався, не йшов назад. «Може, забалакались?»— думала Вікуся, а серце шалено калатало, а на оченята наверталися зрадливі сльози.
Після того пам’ятного для усіх вечора Олександра та Володимир часто зустрічалися. Юнак навчався в інституті й за найменшої нагоди після лекцій чекав свою кохану.
Час розвів подруг у різні боки — романтична та мрійлива Олександра пішла до художнього інституту, а стримана та зосереджена Вікторія вступила до фінансового, адже завжди мріяла мати свою справу й стати справжньою бізнес-леді.
Минуло кілька років. Володимир отримав диплом менеджера й працював у фірмі свого батька. Друзі не переставали зустрічатись, бо Володимир завжди був у своєї Сандри, а Вікторія, для якої інших хлопців наче й не існувало, докладала всіх зусиль, щоб якнайчастіше бачитися з ними. Бо інакше де б вона могла зустріти Володимира?
Вона першою дізналася від Сандри, що Володимир освідчився й призначено дату весілля. Розум сприймав таку новину, а душа відмовлялася її прийняти. Вікторія була в розпачі: ну чому він вибрав Олександру? Висока, дебела, вже й повнувата, на вустах завжди дурнувата усмішка, очі стали якимись вилупкуватими...Та вона на жабку схожа — злостилась Вікторія. Це порівняння з жабкою їй так сподобалося, що вона «пішла далі» — якось у Володимировій присутності подарувала Сандрі м’яку іграшку — недбало зшиту й трохи страшнувату зелену жабку, мовивши: «Вона так на тебе схожа!».
Дома Віка, розглядаючи себе в дзеркалі, втішалася тим, як вона дорослішає-розцвітає: витончена фігурка, великі карі очі вміло підведені, губки — мов пелюстки троянд. Та й розумниця — і вчиться гарно, і туалети наче в кінозірки! Скільки захоплених слів на свою адресу чула Вікторія від чоловіків, та ні з ким відносини так і не склалися, бо увесь світ заступив їй Володимир. Чого вже тільки не робила, аби він звернув на неї увагу. На вечірках завжди прима — вишукані туалети, а вже як танцювала, як декламувала вірші... Хлопці аж казилися від захвату. От тільки Володимир не помічав. Завжди приязний, готовий допомогти, та для нього Віта була всього лиш подружкою його коханої Олександри. Коли Віта бачила їх удвох, то їй здавалося, що в серці у неї великий тупий іржавий цвях. Вона відчувала його фізично, і той біль ставав щоразу нестерпнішим.
Незадовго перед весіллям Володимир запросив молодь відзначити свій день народження — вирішив заодно попрощатися зі своїм парубоцьким життям. Зібралися вдень в заміському будинку Володимирових батьків. Олександра, мов наречена, була вся в білому, це підкреслювало її молодість і ніжність. Володимир, як завжди, не відходив від неї. Вікторія трохи спізнилась, проте її поява — яскрава червона сукня, темне розпущене волосся — нікого з юнаків не залишила байдужим. Навіть Володимир, окинувши Вікторію зацікавленим поглядом, мовив: «Ох і красуня ж ти в нас, Вікторіє!». Утім, при цьому він ніжно поцілував свою Сандру у вушко, а Віта аж заціпеніла від люті.
Святкували довго: вишукані напої, різноманітні наїдки. Людей було багато, до вечора всі трохи втомились: хто відпочивав у саду, хто пішов до озера, а Сандра повела Віку із собою у Володимирову кімнату. Вікторія не раз уже в ній була, щоправда, завжди тільки з подругою.
Навряд чи зараз цю кімнату на другому поверсі можна було назвати парубоцькою: усюди на стінах фотографії Сандри — то вона сама, то з нареченим. Під ліжком стояли Сашунині капці, на трюмо вишикувалась улюблена її косметика. Щаслива Олександра і не крилась перед подругою, не знаючи, що Вікторію аж тіпає від заздрощів та ревнощів, а клятий цвях ятрить серце. Але ще гірше їй стало, коли Сандра зізналася, що носить під серцем Володимирову дитину... Щось тоді лихе збурилося в душі Віки, кров ударила в скроні: все! Це кінець маренням і мріям! Кінець зусиллям і старанням! Кінець мріям і бажанням!
Але ні, не буде так!..
Причепурились, вийшли до крутих, кручених витким зигзагом, сходів на перший поверх. Коли Сандра підняла ногу, щоб стати на сходинку, Вікторія легенько, ну зовсім легенько її штовхнула. Олександра, що саме піднесла вгору руки, поправляючи зачіску, заточилась, ноги підкосилися й вона покотилась униз... Вікторія несамовито закричала (згадуючи, вона не раз потім ловила себе на думці, що то був крик не так страху, як прихованої навіть від самої себе радості).
З саду першим прибіг Володимир. Гості лементували, хтось викликав швидку, хтось бризкав на Сандру водою, та вона не дихала. Як потім сказали лікарі, від удару скронею об гострий кут металевої сходинки смерть настала майже миттєво. Ніхто ні в чому Віку не запідозрив — та й хіба можна було припустити, що найліпша подруга — і отак легенько, зовсім трішечки...
Після похорону Володимир почав пити, на фірмі майже не з’являвся. Батьки його зовсім замучилися, але Вікторія завжди була поряд з ним. Він дозволяв собі її ображати, міг дзвонити й удень, і вночі, знущався з її фігури, зачіски, одягу — усе йому не подобалось, усе дратувало. Та вона терпіла й зносила усе мовчки. Ніколи не поскаржилася навіть своїм батькам. Поступово Володимир звикав до Вікторії, хоча щодо почуттів — відмовчувався й узагалі був якийсь байдужий та млявий.
Батьки Володимира були в захваті від Вікторії: така відданість пам’яті Олександри, така допомога Володимиру та їм! Адже тільки завдяки Вікторії Володимир кинув пиячити. Віта поступово та методично привчала Володю до того, що жити вони будуть разом, що в цьому житті йому буде добре тільки з нею. І взагалі без неї він у цьому житті не втримається...
...Вперше Вікторія побачила Олександру в їхню першу ніч з Володимиром. Це сталося в тій самій кімнаті на дачі, де подруги розмовляли за хвилину до трагедії. Вдовольнивши пристрасть, Володимир швидко заснув, а Віка пішла до ванної кімнати. Увімкнула світло — й остовпіла: біля дзеркала стояла Олександра... У тому ж білому вбранні, у якому була в останній свій день життя, вона загадково посміхалась і показувала Вікторії пальцем униз... Вікторія мимоволі обернулась і побачила ті кляті сходинки... Біла постать подруги почала віддалятися й танути в темряві, а заціпеніла Вікторія ледь знайшла в собі сили повернутися в кімнату і лягти в ліжко. Володимир навіть не прокинувся, а Віту від страху тіпало до ранку. Довго умовляла себе, що, звісно ж, це їй усе привиділося.
Почали готуватися до весілля. Разом з Володимиром та його матір’ю поїхали до ювелірного салону, щоб придбати шлюбні каблучки. У салоні Вікторія... вдруге побачила Олександру. Володимир з матір’ю дивились на вітрину, розглядали ланцюжки й перстені, а Вікторія у вітрині... бачила Олександру — та всміхалась і тримала в руках оксамитову коробочку, у якій лежала гарна шлюбна каблучка з трьома маленькими діамантиками... Вікторія сполотніла... Навіть не згадає, що вона відповідала Володимировій матері, але до потилиці мов хто розжарене залізо приклав — так пекло... Отямилася вже в машині, коли майбутня свекруха вийняла з сумки невеличку оксамитову коробочку і, помилувавшись каблучкою, запропонувала Вікторії: «Приміряй-но ще раз!».
Вікторія заглянула в коробочку — і серце мало не зупинилось: цю річ вона щойно бачила в руках Олександри. Чи фантома Олександри.
...Погода на весілля була не дуже гарною: зранку на місто наліг густий туман, небо обступили великі сірі хмари. Нареченому було ніби байдуже, проте Вікторія була щаслива: сьогодні вона отримає своє: Володимир, якого вона так наполегливо домагалася, нарешті стане її чоловіком.
Прозвучав марш Мендельсона, молодятам постелили рушник (Віка навіть встигла стати першою — щоб керувати в сім’ї), а потім поїхали до ресторану. Вікторія затрималась біля гардероба, щоб поправити фату й підмалювати губи. І тут вона... почула голос Олександри. Вікторія повернула голову — внизу біля сходинок стояла дівчина в білому вбранні, права її рука була притиснута до серця, а в лівій вона тримала коробочку зі шлюбною каблучкою, яку Володимир сьогодні одягнув на безіменний пальчик Вікторії... Віка механічно підняла свою праву руку — на пальці обручки не було. Голосно зойкнувши, Вікторія впала непритомна. Першим прибіг весільний свідок, потім гості, батьки. Володимир на руках виніс наречену на свіже повітря... Під’їхала машина швидкої допомоги. «Господи, за що? Господи, за що?» — питав чи то в неї, чи сам у себе очманілий Володимир. А Віка у відповідь тільки й могла витиснути з себе: «Це вона... Коробочка... Обручка...». Тільки тоді Володимир помітив, що на її пальчику обручки не було.
Довго, понад рік лежала Вікторія в лікарні. З діагнозом лікарі плутались. Скликали консиліуми, зрештою оголосили вердикт: у Віки енцефаліт. Нині дівчина вдома, її доглядають батьки. Вона часто плаче, не пояснюючи причини, втратила інтерес до життя. Володимир завербувався на заробітки до сусідньої держави й удома не з’являється навіть у відпустку. А перстень шлюбний ще тоді шукали-шукали, та так і не знайшли.

Ірина ОМЕЛЬЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ЯК ВІН І ВОНА ПРАЦЮЮТЬ З ІНТЕРНЕТОМ

назад »»»