ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
НЕВТОМНИЙ БАТЬКО ШІСТДЕСЯТНИЦТВА
Нещодавно у Брусилові, що на Житомирщині, відбулося вручення премії імені Івана Огієнка. Ця премія є ще молодою, хоча вельми популярною і почесною серед митців, наголосив житомирський письменник Олексій Опанасюк. Голова Комітету у справах премії імені Івана Огієнка, президент Академії мистецтв України Андрій Чебикін нагадав, що наступного року виповниться 125 років від дня народження цього великого українця, подвижницьку працю якого нам ще треба належно осмислити і поцінувати. Народився Іван Огієнко 14 січня 1882 року у Брусилові, в українській родині. У перших своїх працях він постав не лише як ретельний дослідник слов’янських мов, а й ревний оборонець і популяризатор рідної мови. Із 1915 року Огієнко — приват-доцент, а через три роки — професор кафедри літератури. Згодом стає міністром освіти, віросповідань у незалежному українському уряді. Завдячуючи Огієнку, 22 січня стало Днем Соборності, днем злуки всіх народів і земель України.

...Цьогорічним лауреатом у номінації «Література» названо Володимира П’янова. Навряд чи знайдеться письменник, який би не знав цього патріарха української літератури. Колеги відгукуються про нього з любов’ю і теплом: адже свого часу на когось він «звернув увагу», когось «помітив» й «розгледів», комусь «посприяв»... От і Олексій Опанасюк знайшов для Володимира Яковича теплі слова: «Він підтримував нас, улаштовував публікації, організовував літературні вечори...Багато років віддав видавничій роботі. Його називають батьком цілого покоління шістдесятників. Коли влада задумала 2004 року розколоти Спілку письменників — через непокірність — і навіть хотіла відібрати приміщення на Банковій, 2, Володимир П’янов подав позов і навіть виграв суд щодо приміщення».
85 повноводих його літ відшуміли веснами, відгомоніли дощами, залишивши на серці смуток пам’яті й любові. Нині, зустрічаючи гостей у своєму саду в Кончі-Озерній, він згадує про минулі роки, про дорогих серцю людей.

П’ятдесяті, ламані-переламані
Це, мабуть, справді рідкісний дар, котрим володіє Володимир П’янов. Стільки часу приділяти чужим рукописам, пошуку юних талантів, опікуватися ними, як малими дітьми... У кого з наших сучасників вистачить на це часу, натхнення і бажання? П’янов у своєму пошуку майбутніх класиків був невтомним. А часу на себе... шкодував. Усе відкладав на потім, подумки обіцяючи собі принагідно повернутися до власних нотаток. За п’ятдесят років творчої роботи (працював у різних часописах, видавництвах) видав лише дві книги (1948, 1962 роки). Хтось здивується: мовляв, що це за самообмеження? Втім, здивуються ще більше, коли дізнаються, які щедрі плоди збиратиме письменник у своєму повнолітті. Бо
не кожному в поважному віці до снаги видати «на-гора» одна за одною книги: «На струнах вічності», «Визначні, відомі...», «Ламані-переламані і... щасливі».
А в тих книгах — рідкісні факти і документи, свідчення очевидця. І жодного натяку на самозакоханість, зверхність (слухайте, мовляв, живого класика)...
Аналізуючи спогади Володимира П’янова, Микола Жулинський «вихоплює» у них важливий, мало досліджений період повоєнних 50-х років, названих автором «ламаними-переламаними». «Ми більше знаємо про 60-ті роки,— зазначає Жулинський,— у той час, як 50-ті чомусь мало згадують... Вони ж були насичені надзвичайно важливими для долі української літератури і культури подіями».
Сам Володимир П’янов так згадує «ламані-переламані» 50-ті роки, коли йому довелося працювати в редакції журналу «Вітчизна»: «Усі владні структури вели непримиренну боротьбу то проти «українського буржуазного націоналізму», то проти «безрідного космополітизму», «схиляння перед буржуазним способом життя», проти «національної обмеженості» й так званої архаїзації мови...Одне слово, письменників змушували виробляти у своїй свідомості властивості пристосовництва і «внутрішнього цензора».
Про те, що тогочасна преса перебувала під пильним наглядом ЦК, свідчить той факт, що жодна публікація не проходила повз увагу тамтешніх «критиків». Так сталося з добіркою сатиричних віршів Миколи Гірника «Короїди», надрукованих у «Вітчизні». Поет, власне, вчинив у дусі часу, відгукнувшись на партійне гасло: «Нам нужны Гоголи и Салтыковы-Щедрины!» А якщо потрібні сатирики, то гостримо пера, колеги! Утім, сатирик не врахував, що у партійного гасла було закінчення: «Ну, конечно, нам нужны пощедрее Щедрины и такие Гоголи, чтобы нас не трогали...» Засобами сатири Гірник таврував номенклатурних чиновників, називаючи їх кар’єристами, шкурниками, переродженцями. Одне слово, короїдами.
«За дивним збігом секретарем Київського міського комітету компартії був самозакоханий чолов’яга на прізвище Короїд,— згадує П’янов. — Ця обставина надавала добірці віршів цілеспрямованого характеру і на повну силу була використана проти редакції й проти цензора, а найперше ж проти автора — Миколи Гірника. Учорашній фронтовик мужньо зносив дошкульні кпини...»
Коли Микола Гірник позбувся роботи у журналі, й навіть таких-сяких заробітків (опальний же!), то воїн-фронтовик не витримав такої наруги. Та хіба лише він топив у чарці своє горе? Скільки талантів згубила пристрасть до оковитої... І сумно, і боляче згадувати ті часи, а все ж, пише Володимир П’янов, «у твоєму серці іноді сяйне, може й наївне, почуття гордості, що в умовах такого лихоліття редакція жила, боролася за видання дедалі змістовнішого журналу».

«Може, він син Бога...»
Щороку міцніло перо і Володимира П’янова. Здавалося б, чого можна чекати від дошкульного пера критика? Хіба що начувайся, аби не отримати чергової порції ядучих стріл, поцілених у твою творчість? Утім, про Володимира Яковича відгукуються винятково як про доброзичливого, уважного критика. Особливо уважно ставився до молодих початківців, котрі робили перші кроки в літературі. Як зізнається Володимир Якович, цю рису він перейняв від свого учителя Павла Тичини (коли поет очолював комісію з роботи із молодими авторами, П’янов був відповідальним секретарем).
«Мені Павло Григорович повсякчас нагадував про уважне ставлення до творчої молоді,— зауважує Володимир Якович.— Казав: «Може, та дитина — син Божий. Сьогодні в нього слово до слова не в’яжеться, а от підросте, визріє...» А ще, згадує П’янов, Тичина переживав, коли критики надто суворо зустрічають перші літературні спроби молоді.
Сам же Павло Григорович уважно переглядав-перечитував сотні літературних проб, уважно готувався до семінарів і зустрічей. Володимир Якович згадує, як зважено ставився поет до кожного слова, яке виголошував перед початківцями. Іноді він надто захоплювався, свідомо вдаючись до внутрішньої цензури.
Коли Володимир Якович делікатно зауважив, мовляв, навіщо стільки фраз про партію, Леніна, адже за вікном — шістдесяті роки, хрущовська «відлига», Павло Григорович примружився: «Е, ні. Це треба. Партія нами керує... Керує...»
Проте ця обережність не ставала на заваді, коли треба було вступитися за котрогось з молодих. Із ініціативи Тичини Спілка давала рекомендації до вищих навчальних закладів літературно обдарованим початківцям. Із такою рекомендацією вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка 1964 року обдарований юнак Василь Голобородько. Його, зовсім юного, помітив і привітав Володимир П’янов.
Оригінальні верлібри Голобородька привернули увагу Василя Стуса, Миколи Вінграновського, Івана Дзюби. Перу останнього, зокрема, належать такі слова: «В українську літературу входить талановитий поет зі своїми мотивами, своїм світом, своїми образотворчими засобами». Голобородько ознайомлюється з працею Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
Далі його шлях передбачений: відраховують за «вільнодумство» з Київського університету, він фактично опиняється в ізоляції. Тоді на допомогу опальному поетові поспішає Комісія з роботи із молодими авторами. За Голобородька особисто клопочеться П’янов. Зрештою, вдалося домогтися, аби Голобородьку видали довідку, що з університету його відраховано... «за власним бажанням».
Відразу після цього талановитий поет, у якого 1967 року був готовий до друку рукопис збірки віршів «Летюче віконце», повертається до батьків в рідне село на Луганщині. Звісно, поет потребував не лише внутрішнього зосередження, а й спілкування з однодумцями. Тож у 1967–1968 роках Голобородько інколи приїжджав до Києва, спинявся у Василя Стуса. Він пам’ятав Голобородька ще з ірпінського семінару і в самобутності його таланту не сумнівався. Утім, 1968-го «реалісти в цивільному», як називали між собою письменники працівників КДБ, забирають Василя до війська.
«У моєму домашньому архіві,— згадує П’янов,— збереглося кілька листів Василя Голобородька, які він писав із Владивостока, де в одній із військових частин Радянської Армії проходив службу після того, як відкинув умови, з прийняттям яких міг би навчатися в Луганському педагогічному інституті (за цю «послугу» від Голобородька вимагалося підписати каяття і назвати тих, хто мав на поета «націоналістичний вплив». — Авт.).
Голобородько писав своєму наставникові й старшому другові настільки щирі і відкриті листи, що дивно було, як їх узагалі пропускали: «Я тут ніби обухом прибитий...», «не відчуваю нічого, ніби у якомусь дикому сні...», «ніякої гармонії, повний безпорядок у суверенній країні — душі»,— це лише деякі витяги із солдатських листів, які передають його тяжкий психологічний стан.
«Згодом Володимира П’янова витурять з редакції серії «Романи і повісті» видавництва «Дніпро», бо саме за його сприяння вийшов тоді у світ Гончарів «Собор» і він же виступив у «Робітничій газеті» із рецензією на цей твір, що закликав оберігати нашу духовність»,— згадує член НСПУ Анатолій Гризун. Відтак досвідчений критик, перекладач і видавець кілька років перебиватиметься випадковими заробітками. Щоправда, трохи виручала дача в Кончі-Озерній, де родили картопля, зелень і фрукти, де були кури і бджоли. Коли Володимир Якович очолив дирекцію Літфонду, одразу навів лад в Будинках творчості, в Ірпінському спорудив дешеву лазню, мав намір звести рублені корпуси у стилі гуцульських колиб — не вдалося (за фінансову підтримку родин репресованих українських письменників його «попросять» із посади директора Літфонду).

«У вічнім протистоянні»
Іноді виникає думка: що було б, якби письменники старшого покоління зламалися, відступилися? І не захищали б молодших, нехай і більш розкутих, вільніших, проте і менш досвідчених? Адже відомо, що Павло Тичина і Максим Рильський брали на поруки поета Івана Хоменка, якого звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі», Павло Тичина захищав Дмитра Павличка за збірку «Правда кличе!», Андрій Малишко — Миколу Вінграновського, Олесь Гончар — Ліну Костенко.
Якби не було тієї підтримки, вчасно підставленого плеча, чи з’явилися б згодом такі твори як «Собор» Олеся Гончара, роман «Батальйон не обмундированих» Дмитра Міщенка, повість «Мертва зона» Євгена Гуцала? Тому так боляче сприймає Володимир П’янов, коли несправедливе слово торкається тих, хто не в змозі себе захистити. Із п’єдесталу скинути легше, а ти спробуй сам досягти тих висот, не принижуючи чужого авторитету! Для Володимира П’янова Олесь Гончар був і лишається уособленням совісті народу. Його твори сповнені любові до людей і людства — і в цьому весь Гончар.
А скільки ж зазнав переслідувань, цькувань! Розбираючи новелу «Модри Камень», один із критиків назвав її відверто шкідливою (шлюб з іноземкою — «зрада батьківщині»). Після того «розпинання» Олесь Гончар запише у своєму щоденнику: «І так — у вічному протистоянні — минало життя». За опального письменника вступився сам Павло Тичина, якого вважали боязким. Він поставив автора новели «Модри Камень» на один щабель із Михайлом Коцюбинським, Шолом-Алейхемом і Максимом Горьким.
Пізніше Гончар занотує свої враження про Тичину: «І знову підтверджується моя психологічна догадка: не страхополох він... Титан духом — такий він, такий, як знаємо з його поезії...» До цих слів Гончара додає свої враження і П’янов: «Я заходив до Тичини як у церкву, бо мені здавалося, що він напоєний якимось особливим, благодатним світлом, яке струменіє до нього, в нього з небесних сфер. І тільки він один чує ту гармонійну музику космічного оркестру, і на цю музику його душа виспівує поетичні строфи».

«Ми віримо в життя»
У книзі Володимира П’янова «Ламані-переламані і... щасливі» лише принагідно наводяться письменницькі відгуки про нього як особистість. Степан Пінчук, критик і перекладач: «Коли мене переслідували, я переховувався у квартирі В. П’янова». Доктор філології Микола Пивоваров: «З П’яновим можна про все поговорити. То хороша дуже людина. Він нікого не продасть». Академік Євген Кирилюк: «Володя — чудовий господар. У такому пристойному стані, як у нього, ні в кого з нас дачі немає».
То, мабуть, теж треба мати такий щедрий дар від життя — бути господарем на землі. Виплекати сад і дочекатися плодів.
...У гончарівських «Щоденниках» є запис, зроблений у перші дні чорнобильського лиха, коли навколо панували хаос і тривога: «Довкола паніка дика, примітивна. В ЦК черга аж на вулицю за квитками на південь. Ми з П’яновим саджаємо на дачі болгарські соняшники і чорнобривці. Ми віримо в життя».

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»