ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
МИКОЛА КОНОНЕНКО:«МИСТЕЦТВО — ЦЕ КОЛИ ТИ СТВОРЮЄШ ДУШЕЮ І СЕРЦЕМ, А НЕ ФІГЛЯРСТВОМ І ФОКУСАМИ»
Колоритна свіжість сприйняття світу, поетична натхненність і своєрідність авторського письма — марка відомого київського художника Миколи Кононенка. Ґрунтовна професійна підготовка дає йому змогу вільно застосовувати різноманітні виражальні засоби.

Його творчі здобутки позначені емоційної поліфонічністю: вони немов випромінюють світло і добро. «Тихе життя» предметів, зачарування пейзажних мотивів тонко передають ставлення автора до мінливих картин природи й конкретного антуражу побуту. Полотна Кононенка привертають увагу майстерністю виконання і ненадуманістю пластичних рішень. Звертаючись до природи, художник не моделює її заново, а безпосередньо нею захоплюється. Для нього також характерне філософське осмислення високих і складних тем — християнства, материнства, історії.
Микола Кононенко — постійний учасник вітчизняних та міжнародних виставок з 1973 року. Твори його зберігаються у фондах Національної спілки художників України, в обласних музеях, картинних галереях Росії, США, Канади, Швеції, Франції, Німеччини, в приватних зібраннях у Японії, Туреччині, Польщі, Голландії, Австрії, Фінляндії.
Основні живописні серії: «Мальовнича Україна», «Рідний край», «Стежина до храму», «Шляхами розенкрейцерів», «Плащаниця людства»...

— Миколо Івановичу, один відомий поет мені якось зізнався, що почав писати вірші завдяки однокласниці, котра у творі на тему «Зима» написала тільки один рядок: «На білому лузі — ромашки, ромашки, ромашки...» Його це, як то кажуть, «завело» на все життя. А що «завело» вас? Чому стали художником?
— Гадаю, що людина стає кимсь незалежно від її мінливих бажань чи оточення. Це якесь передбачення, провидіння, доля... Так, я в школі випускав стіннівки, був художником класу, але мене, як і інших хлопчиків, вабили футбол, бокс. Однак усе частіше тягло в Російський музей (я жив поряд на Пироговській, 7). А в школу я ходив через Ботанічний сад. І найголовніше: неподалік був Володимирський собор, він найбільше вплинув на мою уяву. Там геніальні розписи! Правда, маленьким хлопчиком я не раз замислювався: «Чому на портретах одне око менше, а друге більше?»
— І чому ж одне око більше, друге менше?
— Я перспективи не враховував і того, що обличчя повернені, наприклад, на три чверті, от і виходило, що одне око менше, а крила носа взагалі не видно. Ось такі нюанси мене з малолітства цікавили. У шкільні роки я активно почав малювати, у десятому класі копіював олією на папері — на полотно грошей не вистачило...
— А ким були батьки?
— Батько — військовослужбовець, мати — прибиральниця. А я чомусь почав вишукувати книжки з образотворчого мистецтва, вчащати у бібліотеки. Однолітки читали Стівенсона або Твена, а я, допущений за фанатичність у книгосховище, лазив по всіх поверхах-стелажах, намагаючись розібратися, як же це олією пишуть. Ну і, нарешті, сам спробував.
— І вийшло — олією на папері?
— Так. Я зробив копію знаменитої «Шоколадниці» Ліотара і подарував батькам друга. Потім купив книжку-підручник «Акварель». У десятому класі змальовував у музеї картини нишком, тому що був сором'язливий. Якось до мене підійшов чоловік, певно, художник, сказав: «Хлопче, не соромся. Я тобі раджу піти в художню школу». Пояснив, де, що і як. Я прийшов додому окрилений, почав розповідати батькам, а вони: «Будеш інженером. Навіщо тобі ці бідні, нещасні, голодні художники?» Але в мені вже усе клекотіло. Величезне враження справила на мене книжка Остроухова про видатних художників. У музеї я постійно крутився біля картин Рєпіна, Брюллова, Перова, шалено мріяв написати такий же ефектний автопортрет, як Перов. Попутно почав писати прозу — «нотатки від душі». Мене надихнула «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченка. Я «завівся» остаточно. Почав щоденник вести, ходити в Музей Шевченка, вивчати його малюнки. Трохи полегшило мою долю те, що я захопився хімією, навіть став відві-
дувати факультатив в університеті.
— А в олімпіадах з хімії брали участь?
— З хімією я швидко заспокоївся.
— Певно, експериментували з вибуховою речовиною і збили оскому?
— Вибухопакети підривав удома у ванній мій приятель Вася. Я побачив погром і вчасно зупинився, зрозумів, що так недовго і все місто підірвати.
— А коли ж «намалювався» художній інститут?
— У 1957 році я пішов на завод імені Артема учнем фрезерувальника. І нарешті одночасно почав відвідувати художню студію. На заводі робив море начерків, причому малював на соцзобов'язаннях.
— Як — на соцзобов'язаннях?
— Річ в тім, що всі робітники брали на себе соцзобов'язання, а я потім, щоб ці папірці дарма не пропадали, на зворотному боці малював. Так заощаджував на папері, — і коли три роки працював на заводі імені Артема, і два роки на заводі «Проммеханізація». У мене дотепер збереглося кілька таких малюнків.
— А армія про Вас забула?
— Ні, в армії я три роки «відбарабанив». Хоча мав щось на зразок «білого білета». Я перетренувався на заняттях з боксу й футболу, лікарі виявили недостатність мітрального клапана. До речі, у футбол я навіть з Лобановським і Базилевичем грав.
— Та ну!
— Базилевич жив у сусідньому будинку, грав тоді у ФШМ (футбольна школа молоді), а Лобановський — у молодіжному складі київського «Динамо», природно, відбувалися змішані баталії. Я догрався до того, що мені дали відстрочку від армії, але якось викликали у військкомат і сказали: «Тепер з таким діагнозом служитимеш». Тоді вже з різними дефектами брали, у тому числі й без пальців.
— Невже в армію без пальців брали?
— Так, без пальців на ногах забирали. Мовляв, що тут такого, марш-кидок не пробіжиш? Пробіжиш! Якщо треба.
— Пробачте, згадав анекдот. У військкоматі проходить комісію зовсім сліпий хлопець. Вердикт: придатний. Хлопець каже: «Але ж я нічого не бачу». Відповідають: «Візьмеш собаку-поводиря і служитимеш». Але хлопцеві пощастило: собака-поводир виявився з плоскостопістю, через неї і хлопця в армію не взяли.
— У мене, на щастя, плоскостопості не було. У військовій частині, що дислокувалася в Дніпропетровську, я став головним художником! Під моєю опікою був клуб, тож на Новий рік ми з хлопцями влаштовували велику гулянку. Перший тост завжди був за тих, хто на сторожовій башті. Мені самому лише двічі довелось кукурікати на посту, тому що начальник політвідділу завжди мене «відбивав».
— Дуже цінним кадром були?
— Авжеж, адже я ще грав на другому корнеті в полковому оркестрі, був барабанщиком у джазовому ансамблі, читав гуморески і співав у хорі. Ну й, природно, захищав честь частини на змаганнях з футболу, боксу і фехтування.
— Просто взірець для інших!
— Найголовніше полягало в тім, що я допомагав частині бути зразковою ідейно — розписував стенди, гасла, плакати, стінгазети в дусі морального кодексу будівника комунізму. У палаці машинобудівників була навіть улаштована моя персональна виставка «Солдати». До речі, зал палацу вміщав півтори тисячі глядачів, і коли наша
в/ч 3359 давала концерт, то міських туди набивалося вщерть.
Демобілізувався день у день: забрали напередодні свята Жовтневої революції і звільнили так само, як почесного бійця з медаллю на грудях.
— А медаль за що?
— Ювілейна — «Двадцять років перемоги над Німеччиною».
— Напевно, комсомольцем були?
— Звісно, усі груди в значках: відмінник бойової, політичної і спортивної підготовки.
— А в комуністах не довелось побувати?
— Хотіли втягти, але я начальникові політвідділу завжди говорив: «Ще не дозрів, у мене не той рівень». А тут якраз конфлікт стався: я полковника обізвав дурнем, сказав, що він нічого не розуміє в образотворчій справі і лізе не у свої ворота. І мене відразу на «губу» — на три доби.
— За що Ви полковника обізвали?
— Ходила по клубу велика комісія: дивилися, міркували. Полковник запропонував: «Пофарбуймо залу в помаранчево-червоний колір, щоб патріотично й урочисто було». Я кажу: «Цього не можна робити, і так усі впрівають. Краще пофарбувати в приємний прохолодний колір». Полковник: «А ти чого тут виступаєш?». Ну я його і припечатав. Але на гауптвахті мені було дуже добре.
— А чим же там було добре?
— Я спав, ніхто мене не смикав, ніхто віника в руки не тицяв, туалети я не розгрібав. Їдальня мене розкішно годувала, і бійці, що мене охороняли, були щасливі.
— Чому?
— А тому, що котлети приносили бачками, а молоко й каву — чайниками. Я був своїм і для кухаря, і для комірника, часто малював на їхнє прохання.
До речі, на полігон я теж їздив, при штабі сидів, мене навчили, де яку кнопку натискати — був нібито зв'язківцем, а насправді випускав бойовий листок. Але й стріляв я відмінно. Так що армія була для мене великою життєвою школою.
— З таким величезним досвідом, сповнений вражень, Ви повернулися додому, щоб стати дипломованим живописцем?
— Я сім разів вступав до художнього інституту, почнемо з цього.
— Чому не приймали?
— Напевно, Господь хотів, щоб я екзаменаційну комісію всьоме приступом узяв.
— І в підсумку стали визнаним художником. Ви стверджувались в дисидентський, переломний, авангардний час. Як вийшло, що Вас не торкнулися всілякі «ізми» і Ви залишилися традиційним, консервативним у хорошому розумінні цього слова художником-реалістом?
— Знову повернімося в 1964 рік, в армійські будні. З частини я виходив практично вільно. Правда, по танцях і кав'ярнях не бігав, а віддавав перевагу архітектурі міста і книгарням. Я отримував солдатські 30 карбованців плюс те, що батьки висилали, купував книжки, альбоми, у тому числі про авангардистів. У себе в «каптьорці» роздивлявся, аналізував з друзями. Річ у тім, що мій призов складався переважно з начитаних киян. Ми навіть створили групу любителів мистецтва й літератури, збиралися і писали, наприклад, твір на тему «Я чхнув», тобто процес чхання описували в тонкощах. Отже, вникаючи тоді по книжках у творчість авангардистів-абстракціоністів-кубістів, я все одно повертався пам'яттю до традиційних Іванова, Сурикова, Брюллова, Левітана. Авангардизм цікавий, але доволі неповноцінний напрям, хоч і приваблює кольором. А я на той час в кольорі піднявся, вільніше почав вирішувати композиції. Коли повернувся в Київ, знову пішов у студію заводу «Більшовик» — до хорошого педагога-скульптора Георгія Яковича Хусида. Студійці тоді активно цікавилися формалізмом, робили сотню начерків за тиждень. У той час уходив в моду іконопис, Хусид і це заохочував. Ми гаряче все обговорювали. Я почав розумітися на іконах, розібрався в абстракції, у квадратах і кубах, у тому, хто такі Кандинський, Малевич й інші. До речі, у нас був такий собі Коля Свободний, він «занурився» у Ван Гога, навіть вухо собі обрізав.
— І яка його доля?
— Це був талановитий художник, але він повісився. Мабуть, занурення у формальні пошуки не таке вже й безпечне. Я цю школу мужності пройшов, пошуки перевів на вітрини, на оформлення інтер'єрів (працював у відомому магазині «Подарунки»), через «ізми» знаходив дизайнерські рішення. Але це все другорядне, головне — станковий живопис, що несе
Доброту і Любов.
— Тобто на вивісках і вітринах Ви могли собі дозволити бути авангардистом, а в живопису проповідуєте реалізм?
— Часто викрутаси видають за живопис. Те, що нині роблять так звані неформали, я робив у 1968-69 роках на вітринах — плями, фокуси, наклейки... З дружиною Вірою ми двічі перемагали на Всесоюзному конкурсі, нас преміювали поїздкою по Прибалтиці, до Ленінграда й Москви.
— Тобто нинішні новомодні штучки Ви пройшли ще наприкінці шістдесятих?
— Це не новомодні штучки, це — старі, давно забуті витребеньки. Їх нині підносять, як достоїнство, як нове слово, а це — лише підготовка людини до великого мистецтва. Школярство! Уміти розфарбувати — це все одно, що навчитися писати букви для того, щоб потім слово скласти. Це, повторюю, тільки підготовка, а її починають звеличувати, як вінець, як результат новітніх напрямів, новітнього мислення. Одна справа — листок на дереві, який можна вивчати й чудернацьки зображувати, інша — дерево в цілому. Інакше можна сказати так: живописець — це дерево, а аматор — листок.
У мікроскоп можна розглядати волосинки на блосі, але велике видно на відстані, а для цього художник повинен мати потужну основу, глобальне мислення. Філософська свідомість — це не зацикленість на блискітках.
— У Томаса Манна є вислів: «Музика — це єдине з мистецтв, яке може починатися від початку, з самого нуля. Іншим видам мистецтв це не притаманне». Невже це не стосується живопису? Він нині в глухому куті з погляду формальних пошуків?
— Уже все перепробували, навіть лайно на столі зображують, правда, це називають мистецтвом, а не живописом. На мій погляд, це просто фіглярство, спроба закамуфлювати нікчемність. Коли людині не дано, а честолюбство величезне, то вона обов'язково починає робити фокуси і щось доводити. Один старий
художник (Царство йому Небесне) розповів мені про свої зустрічі з Пікассо. Коли Пікассо приїхав у Париж (а він приїхав його завойовувати), то вступив до платної школи образотворчих мистецтв. Після півроку навчання Пікассо розповідав приятелям в мистецькій кав'ярні приблизно таке: «Хлопці, я зрозумів, що ці викладачі-академіки в третьому поколінні досконало знаються на анатомії тіла, пропорціях, лінії, формі, композиції. Я цього до кінця життя не осягну і не зроблю краще, ніж вони. Значить, треба шукати нові форми, нові напрями. Старе треба ламати, інакше ми не проб'ємося». От і вся ідеологія. Честолюбства багато, бажання перемогти є, вишукуються прийоми. Найчастіше вони висмоктуються з пальця. Ці «пошуки» називають «мистецтвом». А я не бачу в цьому здорового зерна. Мистецтво — це коли ти створюєш душею і серцем, а не методом випроб, фіглярством, клоунадою і фокусами.
Справжній живопис викликає бурю щирих почуттів і не піддається аналізові і визначенням. Як неповторна психологія художників, так неповторний і живопис. Люди відчувають захоплення від картин, написаних і в тональності двох-трьох фарб, і виконаних шаленою кількістю колірних плям. Суриков, наприклад, володів колосальною колірною палітрою, за дослідженнями Менделєєва, був на вісім порядків вищий, ніж Рєпін. А Сєров скупіший за Рєпіна, але всі вони класики, просто колірне і композиційне рішення в кожного індивідуальне. Єдиною загальною основою є древо вміння і знання, і в кожного воно різної товщини і ґатунку.
— Та куди все-таки йти сучасному художникові?
— Як куди? Туди ж — прямо до реалізму, який я проповідую. Магія реалізму — це коли почуття переливаються гармонією образотворчого ряду і ти особисто відчуваєш захват у процесі роботи.
— А як бути: захват є, а картина вийшла слабкенька?
— Нічого, не зупиняйся, працюй, шукай свій захват, плач, смійся! Це так важливо — стрибнути вище голови, навіть якщо рвуться сухожилля, але ти знову й знову натхненно берешся до нової справи.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»