ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СУСПІЛЬСТВО
ЯК НА КОНСТИТУЦІЇ ІМЕНИНИ...
Завтра українська Конституція святкуватиме свій перший ювілей — десять років від дня ухвалення. Шлях, порівняно, скажімо, із американським Основним законом — мізерний. А все ж, це — наша Конституція і навіть за ці роки вона пережила чимало пертурбацій.

Показово також, що саме у рік свого ювілею наш Основний закон зазнав суттєвих змін, перетворивши Україну із президентсько-парламентської на парламентсько-президентську державу. Ще цікавіше те, що 10-ліття Конституція зустрічає на такому собі перехідному етапі. Формально зміни набрали чинності майже півроку тому — з 1 січня 2006-го. Та стовідсотково усі статті модернізованого Основного закону досі не запрацювали, як на всі сто не запрацював і новообраний парламент. До речі, саме сьогодні очікується продовження коаліційного серіалу. Цього разу кадрове. Сподіваймося, воно буде не настільки затяжним, як коаліційне.
Однак про це трохи згодом. Поки ж доцільно пригадати деякі найпринциповіші віхи, що трапилися з нами і з Конституцією за це десятиліття. Наша країна стала останньою (!) на пострадянському просторі, яка ухвалила Основний закон. Більшість політологів схиляється до думки: так сталося не тому, що фахівці настільки потужно працювали над документом, а лише через політичні суперечності, які, на жаль, не зникли, а посилилися нині.
Хоча і в момент ухвалення Конституції ситуація була де в чому схожою. Тоді лишень протистояння точилося не стільки по лінії влада — опозиція, скільки у відносинах Президента з парламентом. Слово «розпуск» у 1996 році звучало не так, як нині — у процесі недавнього затягування з формуванням коаліції — а на повному серйозі.
Той текст Конституції, що ухвалювали у червні 1996-го, був схожий на своєрідний «пакт про ненапад». Для тих, хто забув, нагадаємо: спочатку Леонід Кучма та його частина конституційної комісії активно лобіювали ідею запровадження в державі двопалатного парламенту і ще більшого посилення президентської влади. Мабуть, якби указ від 26 червня 1996 року про ухвалення Основного закону на референдумі таки був втілений у життя, ми б мали авторитарний режим, а парламент існував би тільки як такий собі «одобрямс» будь-яких президентських і урядових рішень.
Цікаво, що Конституції передував ще один «пакт про ненапад», тобто Конституційний договір 1995 року підписання. Цей документ прибічники Леоніда Кучми охрестили «малою Конституцією» і він надавав ще більших повноважень главі держави, ніж ті, що були в нього донедавна. От тільки дія Конституційного договору обмежувалась річним терміном — упродовж цього часу парламент зобов'язувався ухвалити повноцінний текст Основного закону. Власне, із цим завданням Верховна Рада другого скликання впоралася не найгірше.
А ось з подальшою роботою щодо, як нині модно говорити, «реального наповнення Конституції законодавчим змістом» не надто склалось. Це ж бо тепер, через десять років, стали можливими конституційні зміни та ще й у бік парламентаризму. А попервах про щось подібне ніхто не хотів навіть слухати. Ідея, що її висловлювали представники опозиційних партій (передусім голова СПУ Олександр Мороз) владою сприймалася «в багнети». Після обрання Леоніда Кучми на другий термін він узагалі твердо вирішив зміцнити свої повноваження, провівши так званий всенародний референдум у квітні 2000 року.
Словом, із перших днів Конституція не стала «священною коровою» для представників влади. Спробуймо це довести. По-перше, тривалий час спостерігався такий собі парадокс: у владі домінували інституції, які, згідно з Конституцією, не є і не можуть бути головними. Беззаперечний перед тут вела Адміністрація Президента часів Леоніда Кучми.
Після обрання главою держави Віктора Ющенка ситуація де в чому поліпшилася. Принаймні перейменовану на Секретаріат АП нині не сприймають, як щось демонічне. Але і Віктор Андрійович не обійшовся без подібних помилок. Достатньо згадати його указ про реформування Ради безпеки і оборони й надання їй додаткових повноважень.
На цьому тлі боляче дивитися, як три гілки влади — визначені Основним законом, чубляться одна з одною. Почнемо з судової, адже вона потерпає чи не найбільше. Їй на призвичаєння до сучасних умов після ухвалення Конституції відводилося аж п'ять років. Іншими словами, перехідні положення Основного закону зобов'язували парламент завершити судову реформу до 28 червня 2001 року. Формально депутати майже встигли — ще третім скликанням було ухвалено нову редакцію закону про судоустрій. Але й він виявився далеким від ідеалу, відтак судова гілка влади опинилася мало не в глухому куті. Причин, зокрема, й об'єктивних, можна перелічувати до нескінченності — незадовільне фінансування, погана підготовка кадрів тощо, але факт залишається фактом.
Виконавчій гілці чітких термінів на пристосування до нової Конституції не було відведено. А шкода. Бо досі вона є таким собі «невловимим Джо» (от, хіба, Конституційні зміни трішечки порушать цей принцип). Адже закону про Кабінет Міністрів досі немає. Проте з іншого боку, саме урядовці чимало років були постійними заручниками змін політичного настрою вітчизняної еліти. Плинність прем'єр-міністрів — лише видима частина айсберга.
Якщо ж копнути глибше, можна пригадати кільканадцять спроб реформ у Кабміні. Приміром, скорочення міністерств, ліквідацію деяких відомств, несподіване впровадження посад державних секретарів замість заступників міністрів, як і не менш несподівана ліквідація цих посад. До речі, нині «Наша
Україна» воліє запровадити щось подібне, вочевидь, бажаючи мінімізувати вплив на КМ потенційного прем'єра Юлії Тимошенко. Ще можна згадати появу урядових комітетів (при прем'єрі Ющенку), їхню ліквідацію (при прем'єрі Тимошенко) і чергове відновлення (при Прем'єрі Єханурові).
Що ж до законодавчої гілки влади, то парламент тривалий час перебував і перебуває у стані перманентної боротьби когось із кимось. Про суперечності між президентом Кучмою і спікером Морозом напередодні ухвалення Конституції ми вже говорили. Але ці суперечності не зникли й після 1996-го. До обрання нового парламенту 1998 року кризові «спалахи» раз по раз виникали.
Спікером наступного скликання не без допомоги з Банкової став Олександр Ткаченко — за своєю суттю значно «лівіший» за Мороза, та ще й з величезними амбіціями. Сяке-таке порозуміння між спікером і главою держави тривало тільки до старту президентської кампанії-99. Погодившись балотуватися в президенти, Ткаченко фактично підписав собі вирок. Він і був реалізований поспіхом «сколоченою» пропрезидентською більшістю на початку 2000-го. Керівництво ВР перейшло до Івана Плюща.
Цей політик, нібито, на всі сто задовольняв Банкову. Проте суперечності тривали і за його головування. Епіцентрів протистояння було, як мінімум, два: у розпал касетного скандалу і під час відставки Віктора Ющенка з посади прем'єра.
Минулу Верховну Раду усі чотири роки очолював надзвичайно близький до екс-президента чоловік. Володимир Литвин у спікерське крісло пересів з крісла глави президентської адміністрації. Але йому вистачило політичної мудрості перетворитися на Голову усього парламенту. Однак Литвину так і не вдалося провести через депутатський корпус низку важливих законів, ухвалення яких вимагала наша іменинниця.
Натомість саме за Литвина Конституцію було видозмінено і тепер народу (а насамперед владі) доведеться призвичаюватися до її нових, трохи незвичних форм. Факт конституційної корекції у бік розширення парламентаризму — явище, вочевидь, позитивне. Та все ж, небезпека лишається. Дотепники тепер відзначають: влада так довго підганяла себе під старий Основний закон, що тепер заплуталася у нормах нового.
Насамкінець не зайве нагадати: нашу ювілярку чекають наступні випробування. Одне з найперших — унесення чергової порції змін, які стосуватимуться місцевого самоврядування. Головний ідеолог реформи Олександр Мороз цими днями висловив переконання, що новий парламент упорається із цим завданням до кінця року. А ще — про продовження реформи згадується і в коаліційній угоді. Отже, далі буде та ще й за активної участі опозиції. Вона ж бо не мине нагоди взяти участь у тому, чого не надто хочуть її опоненти з «Нашої України». Втім, це вже тема для іншої публікації. А поки, зі святом, панове!

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

• СПОЧАТКУ — КОМІТЕТИ

назад »»»