ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА МОЛОДЬ
МИСТЕЦТВО ХХІ СТОРІЧЧЯ
Фрост та Смарт (як і всі інші райтери графіті, вони мають свої теги, тобто творчі псевдоніми) вважають за свій обов’язок перетворити похмуре залізо «радянських» потягів, електричок, а також усі під’їзди, фундаменти будинків, стіни та паркани на яскраві незабутні картини. Хлопцям фізично стає погано, якщо вони довго не малюють. Графіті — це їхній спосіб самовираження.

Чому райтери — не художники?
Слово «графіті» походить від грецького «graphein» і в перекладі означає — «писати». Ті, хто малює графіті, називаються райтерами — від англійського «the writer», тобто письменник. Чому райтери, а не художники? Тому що графіті не малюють, а пишуть. На самому початку існування графіті його суть полягала в написанні слів на різноманітних поверхнях. Причому для цього використовували різноманітні підручні засоби, починаючи від дорогих фарб і закінчуючи крейдою та олівцями.
Як альтернативна форма міського мистецтва графіті сформувалося в Америці, звідки воно поступово перекочувало до Європи й Австралії. Кожна країна додавала щось нове і свіже, тож техніка й стилі графіті постійно змінюються і вдосконалюються.
В Україні графіті з’явилося на початку 90-х років. Воно відповідало часу змін і реформ та було доволі агресивним. Згодом райтери набивали руку, витончився їхній стиль, з’явилась майстерність. Серед них почали виділятись профі із загальновідомими іменами. Нашими хлопцями зацікавились на Заході. Малюнки ставали все більш художніми. Так графіті як стиль стало загальновідомим і загальновизнаним.
Змістом графіті може бути що завгодно: освідчення в коханні, реклама, політика, захоплення просто абстракція чи ім’я автора. Між іншим про імена. Нерідко на стінах великих міст трапляються написи, які суттєво відрізняються від традиційного графіті. Такі собі незрозумілі закарлючки, що нагадують зашифровані ініціали. Це — гангстерське графіті. В Америці його використовують члени бандитських угруповань для позначення власної території (на зразок нашого «Тут був Вася»). В Україні таким бавляться переважно молоді райтери-початківці, яким хочеться показати свою уявну значущість. Таких всерйоз зазвичай не сприймають.
Графіті сьогодні — це окраса міст всієї планети й невід’ємна частина сучасної культури, уславлена в газетних публікаціях і художніх фільмах (наприклад — «Subway Art» (1984) і «Spray-can Art»(1987)).

Що може служити за полотно?
Після того як графіті зі стін міста перемістилось на стіни музеїв, галерей і мистецьких пам’яток, графіті почали вважати проявом вандалізму. Згідно з нашим законодавством, розпис графіті розцінюється як хуліганство, псування майна тощо. За це можна отримати покарання — строк від 15 днів до 5 місяців або доволі суттєвий штраф.
Утім, в Україні є й «легальні» стіни, які міська влада віддає «на поталу» райтерам, маючи собі на меті прикрасити ту або іншу частину міста й продемонструвати свою демократичність і терпимість до вільного молодіжного мистецтва. Як відомо, заборонене завжди вабить. Тож пізно вночі або на світанні райтери виходять на роботу — розписують «нелегальні» стіни.
Саме через такі незвичні умови роботи графіті визнано екстремальним заняттям. Уявіть: час — близько шостої години ранку. Десь поблизу прогулюється міліцейський патруль. За кілька годин потрібно встигнути зробити малюнок, сфотографувати шедевр і втекти. Хлопці розповідають, що вміння швидко бігати — на першому місці після бажання розписувати, бо ніколи не знаєш, як до тебе поставляться представники закону: можуть обмежитись усним зауваженням, а можуть позбавити волі на кілька діб. Наші земляки Фрост і Смарт розповіли, що один хлопчина потрапив на очі патрулю міліції, коли розпис звичайної бетонної стінки саме був у розпалі. Міліціонери вирішили забрати його до відділку і там провести роз’яснювальну бесіду. Юнак поставив одну єдину умову — дайте домалювати. А потім, мовляв, робіть зі мною, що хочете! Побачивши таку любов до мистецтва, міліціонери відпустили парубка.
Розподілу території в місті серед райтерів немає. Тут діє головне правило — не «забивати», тобто не ставити свого розпису на чужому.
Є також спеціальний підрозділ райтерів, які розписують потяги та електрички. І ось там поділ території іде дуже жорсткий, причому відбувається він за принципом: «Хто перший прийшов — той і малює». Окрім потягів, великий попит також на призалізничні станції (останнім часом все більшої популярності набуває Київ-Сортувальний), а також на стіни всіх будинків поблизу великих міст. Особливо облюбували собі райтери південний напрямок — Севастополь, Одеса, Сімферополь, а також Львів, Донецьк і Дніпродзержинськ.
Існують також величезні «галереї», на стінах яких можна знайти розписи найвідоміших райтерів країни. У Києві найпопулярнішими з них є набережна біля станції метро «Дніпро» і підпори моста біля станції «Шулявська». Малюнки в галереях постійно оновлюються.

Як це робиться?
Коли я запитала в хлопців про їхні трудові будні, відповідь була напрочуд лаконічною.
— Їдеш містом. Бачиш стіну, яка тобі подобається. Купуєш фарби. Робиш розпис. Фотографуєш. Повертаєшся додому,— розповідає Фрост.
Для роботи хлопці використовують звичайні фарби для автомобілів, які можна купити в будь-якому місті України. На розпис однієї стінки іде приблизно 3–4 балончики. На звичайний малюнок потрібно хвилин п’ятнадцять, а на «об’ємний» часу витрачається набагато більше — від чотирьох годин і аж поки робота не буде готова. Кількість витраченого на графіті часу залежить ще від того, на якій стінці робиться розпис — «легальній» чи «нелегальній». Якщо малюєш в місті проти ночі і без дозволу, то треба встигнути хвилин за 15, якщо ж у дозволеному місці, можна пропрацювати близько двох тижнів.
Іноді бувають й «альянси» — коли стіну розписують кілька команд. Така робота має і переваги, і недоліки. Якщо в «нелегальному» місці працює команда, то основний мінус полягає в тому, що велику кількість народу одразу помітно. З іншого боку, так безпечніше працювати вночі. Якщо на таку команду натрапляє міліція — всі одразу розбігаються в різні боки і, як правило, спіймати не встигають нікого. Якщо ж працюєш сам, то прийшов собі непомітно, розписав — тебе і не видно, і не чутно. Основний недолік полягає в тому, що одна людина за півгодини не зможе написати стільки, скільки встигнуть зробити чоловік сім.
На розпис одного вагона потрібно приблизно одну ніч і 6–7 балончиків фарби.
Специфіка професійного малювання потребує чітких і виважених ліній, а розмитість дуже часто свідчить про те, що малював початківець. Вищий пілотаж у графіті — коли малюнок має такий вигляд, наче його наклеїли на стіну.
Зважаючи на те, що «вік» малюнків дуже недовгий, майже кожен райтер має свою власну фотосесію.

Хто ці митці?
Одразу забудьте про поширений стереотип репера в безрозмірних штанах, який вночі витягає балончик з фарбою і починає розписувати стіни. Графіті було пов’язане з хіп-хопом лише в Америці й лише на самому початку свого поширення. Тепер вони не мають між собою нічого спільного.
Райтери — молоді хлопці, переважно віком до 20 років. Трапляються й дівчата. Але, як каже Фрост, є дуже мало дівчат, які погодяться витрачати гроші не на косметику й парфуми, а на балончики з автомобільною фарбою. Чому до 20 років? Тут все просто. Після 20 на перший план виходить робота, родина, навчання — одне слово, доросле життя з усіма його дорослими проблемами.
Вони абсолютно різні за своїми інтересами, наприклад: Смарт — скрипаль, а Фрост — майбутній дизайнер. І вони дуже не люблять, коли їх називають вандалами.
— Ми прагнемо тільки одного,— кажуть хлопці,— щоб людям подобалося їхнє власне місто. Ми ж не малюємо на стінах музеїв і на пам’ятниках. Не руйнуємо будинків. Не вживаємо наркотиків чи міцних алкогольних напоїв. Ми малюємо на нудних, нецікавих бетонних стінах, які самі по собі нікому не подобаються. Дуже часто буває так: ми робимо розпис, а повз нас проходять люди і цікавляться: «А що ви тут таке робите?». Ми завжди пояснюємо, а наприкінці розмови запитуємо, чи подобається їм те, що ми намалювали. Якщо нам відповідають, що дивитися на наш малюнок набагато приємніше, ніж на голу стіну — значить, наша робота не була марною. Звісно, сподобатися всім малюнок не може, але якщо знайдеться хоч одна така людина — це вже супер!

Євгенія МАЗУР
також у паперовій версії читайте:

• ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ — ХТО ВІН?

назад »»»