ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СІМ’Я
ПЕРЕДАЙТЕ У СПАДОК... ЩАСТЯ
Жила собі на світі дуже красива й тямковита жінка. І все в неї складалося якнайліпше — і кар'єру зробила, і дочка в неї була розумниця, тільки особистого щастя вона не мала. І її дочка, теж красуня й розумниця, змалечку затямила: тільки такою може бути сім'я, у якій усім «заправляє» жінка. Виросла дівчинка, закінчила інститут, влаштувалася на роботу. І все було в неї добре. От лише справдилася приказка: «Дав Бог долю — яку мамі, таку й доні». Як і в матері, у дочки розладналися стосунки з чоловіком, хоча все, здавалося, вони мали для щастя: і побут облаштований, і кохання теж було. А сім'ї не вийшло. Знайома картина, чи не так?

Кожен з нас прагне щастя. Але не всім вдається упіймати за хвіст цього примхливого птаха. Після невдач приходить розчарування, опускаються руки. Та виявляється, мистецтва подобатися теж можна навчитися. І є в цій справі певні закономірності, навіть закони. Тож будемо вчитися?

Бути такою розумною, щоб здаватися дурненькою...
Є в мене знайома — мудра, красива, енергійна. Лілія (так звати цю пані) завжди здавалася мені еталоном жінки. Лише вона вміла носити сукню так, наче то королівське вбрання. Вона була обізнана з усіма новинками, вміла підтримати розмову невимушено й природно. Бути бодай чимось схожою на Лілію — означало бути жінкою елегантною й вишуканою. Французи називають це шармом, який за гроші не купити. Або стильною жінкою, яка вміє себе подати. Лілія називала себе «жінкою з ароматом кави», і це теж здавалося фантастичним.
І раптом — наче грім серед безхмарного літнього дня. Від жінки з ароматом кави дременув чоловік. Усю жіночу громаду з оточення Лілії охопило сум'яття. Ліля теж до пуття нічого не могла ані зрозуміти, ані пояснити. Коли емоції трохи вляглися, жінка пішла до сімейного психолога. Коли ми зустрілися, вона, попри поганий настрій, погодилася на відверту розмову. Як завжди, була елегантною. От тільки очі... Стільки в них причаїлося суму, що навіть неозброєним оком було видно: щастя її зрадило...
«Я все робила неправильно,— почала Лілія свою розповідь.— Головним було моє «его». Хоча мені здавалося, що я рятую наше життя від усіх негараздів. Якщо чесно, усі побутові клопоти були завжди на мені. Усе хотілося встигнути, проконтролювати... А чоловік у мене був забудькуватий, лінькуватий...»
Ліля хотіла продовжити цей синонімічний ряд, але про щось згадала й прикусила язичка. Відчувалося, що фахівці добре попрацювали з нею. Вона набрала в груди повітря і видихнула: «І в цьому була моя найбільша помилка. Так пояснив мені сімейний психолог». Тамуючи біль, вона щось обмірковувала, а потім зізналася: «Психолог сказала мені геніальну фразу. Утім, ми всі її добре знаємо, але згадуємо, либонь, коли хочемо пожартувати. Сто разів мала рацію героїня Клари Новикової: «Це ж треба бути такою розумною, щоб...» — Ліля подивилася на мене, і ми обидві, сміючись, вигукнули: «...щоб здаватися дурненькою!»
«Смієшся? — Лілія вмить стала серйозною. — От вона, мудрість життєва. А я виявилася у цьому житті цілковитою дурепою».

«Мій чоловік — круглий нуль»
Хоч це гірко визнавати, але ситуація, у якій опинилася Лілія, на професійний погляд сімейних психологів, є... штатною. Самодостатні, вольові жінки найчастіше потрапляють у подібні пастки. Парадоксально, але саме через свою... досконалість.
Усім відомі історії про бізнес-леді, у яких не клеїться сімейне життя. І в цьому немає нічого дивного, переконані психологи. Жінки, які звикли скрізь і всюди керувати, часто не здатні відмовитися від такої моделі в себе вдома, у стосунках з чоловіком і дитиною. Мабуть, це не така вже і велика вада — мати сильний характер. Як інакше проживеш у цьому жорсткому і часом несправедливому світі? Проте треба не забувати: де тонко, там і рветься... Тож рольові ігри, яких навчають на психологічних тренінгах, — річ все-таки корисна.
— До мене часто приходять жінки зі скаргами: «Мій чоловік — круглий нуль»,— розповідає сімейний психолог Людмила Шамрай. — Бачать мою усмішку, дивуються. І даремно. Ми навіть самі не усвідомлюємо, наскільки в багатьох випадках схожі одна на одну. Усі мріємо, щоб поруч був чоловік сильний, вольовий, відповідальний, і все робимо для того, щоб... відтяти йому крила. От уявіть собі штатну ситуацію. Ви хочете зробити ремонт у квартирі й обговорюєте ситуацію з чоловіком. Будь-які його пропозиції наражаються на ваші критичні зауваження або категоричні «ні» і «не так». І що після того? А після того чоловік відчуватиме себе або... цілковито немічним, або таїтиме на вас злість. І то до певного часу, доки не наспіє нагода вибухнути прихованому роздратуванню й образі. А тоді — начувайтеся! Недаремно кажуть: «Від любові до ненависті — один крок». Принижений чоловік — грізний і... небезпечний. Ще гірше, коли його авторитет постійно принижується в очах дітей. По-перше, це неприємно, а по-друге, так закладається певна модель поведінки, яка в подальшому житті лише нашкодить вашим дітям. Дівчинка усвідомить: «Якщо мама лає тата, то чому я не можу шпигати свого хлопця, а згодом — чоловіка?»
Син у такій родині виросте інфантильним, позбавленим почуття відповідальності за свою родину. А це означає, що в майбутньому, щойно створивши родинні вогнища, ваші вже дорослі діти почнуть їх... руйнувати. І це замість того, щоб учитися слухати одне одного, шукати компромісних варіантів. Адже сімейне життя — це постійна, виснажлива робота. Шкода, що про це ніхто не говорить майбутньому подружжю, а відвідини сімейного психолога, на жаль, ще не стали для нас нормою.
Цікавий приклад навів американський фахівець з психології сім'ї Джон Бредшоу. Одружившись, він щонеділі почувався незатишно. Здавалося, у нього з дружиною були спільні інтереси, вони любили одне одного. Проте на підсвідомому рівні зростали невдоволення й роздратування. З'ясувалося, що Джонові не вистачало... традиційних недільних обідів, як це було заведено в їхній родині, тому він щотижня чекав цього маленького родинного свята. А от у сім'ї дружини панували зовсім інші звички. Звісно, вона навіть не здогадувалася про те, що непокоїть її чоловіка, адже Джон нічого не розповідав їй про обіди. Так минав час, не приносячи задоволення і дедалі віддаляючи подружжя одне від одного.
— Справді, родину ми не обираємо,— говорить Людмила Шамрай,— тому й різні в нас погляди на сім'ю, розподіл подружніх обов'язків... Нещодавно я консультувала близнюків — брата і сестру. Вони вже дорослі люди, закінчили інститути, збираються створювати власні сім'ї. Почали спілкуватися, і з'ясувалося, що у кожного з них цілком відмінні уявлення про майбутні родини. Цьому було пояснення: близнюки росли в неповній сім'ї. Батьки розлучилися, коли діти були маленькими. Треба сказати, що брат і сестра отримали гарну освіту, а їхнім теплим стосункам з мамою можна було позаздрити. Проте відчувалося, що в сім'ї не було батька. Хлопець виріс м’яким і поступливим, його лякала будь-яка відповідальність, навіть коли йшлося про незначну справу. Зрозуміло, що опікуватися майбутньою дружиною йому буде нелегко. Натомість сестра — повна протилежність, енергійна й рішуча дівчина, яка ні перед чим не зупиниться. От тільки чи до вподоби це буде її обранцю?
Утім, підкидаючи різні неординарні ситуації, життя не дає готових рецептів, як з них вийти. Головне, щоб людина, яка збирається створити сім'ю й виховувати дітей, усвідомлювала свою відповідальність, бо що може бути гіршим, ніж поламані дитячі долі?

«Infantе terrible» (дитя пороку)
«Діти дуже жорстокі. Навіть коли виростуть»,— говорив мені один учитель математики, який двадцять років пропрацював у школі.— Лише небагатьом з них притаманні милосердя, співчуття, любов до ближнього. Коли діти стають агресивними, неслухняними, злими, батьки в розпачі вигукують: «Що ми робили не так? Чому немає душевного контакту із дитиною?»
...Дочка Оксани вже ходить до школи. Дівчинка дуже вразлива, неспокійна. Отримавши погану оцінку, замикається в собі, плаче, ображається на вчительку. Оксана ні в чому їй не відмовляє. Будь-яка забаганка, нові речі, репетиторство — все до послуг малої школярки. Проте Ліза, схоже, ставиться до всього тільки як споживачка. Приймає подарунки, але залишається байдужою і... холодною. Оксана — журналіст, має змогу спілкуватися і з педагогами, і з психологами. Поділилася своїми тривогами з фахівцями. Виявляється, дівчинка змалечку виховувалася в дідуся з бабусею (Оксана віддала дитину своїм батькам ще зовсім маленькою, коли їй було тільки вісім місяців). Треба було працювати, «завойовувати» столицю. Була мрія в молодого подружжя: купити власну квартиру. До маленької Лізи навідувалися раз на місяць, частіше не виходило. Бабуся розповідала, що дівчинка страшенно журилася. Не по-дитячому сумними були її оченята. Зростала дратівливою, плаксухою. Бабусю це непокоїло: перед очима був приклад другої онучки, яка жила зі своїми батьками. Жвава дівчинка рано зіп'ялася на ніжки, була допитливою і веселою. Утім, щоб не засмучувати Оксану, бабуся мовчала. Оксана на вихідних навідувалась, привозила подарунки, солодощі, нове вбрання, та якось зауважила, що Лізі все це стає дедалі байдужішим. Та й у спілкування з батьками дівчинка вступала все неохочіше, мов чужа... У перший клас Ліза пішла вже в Києві. Минуло кілька років, та дитяча образа не загоїлася й донині. До батьків дівчинка ставиться насторожено, наче не вірить, що вони знову не віддадуть її до бабусі.
«Батькам варто пам'ятати, що ніхто й ніколи не замінить дитині спілкування з ними,— нагадує Людмила Шамрай. — Роль бабусі й дідуся, безперечно, важлива для дитини. Але то лише їхня роль, їхня місія в житті маленької людини. До семи років мамі взагалі треба якомога менше відпускати сина чи доньку від себе. Це, звісно, не означає, що треба залишити роботу й нікуди не ходити. Але дитина має знати: для неї батьки завжди знайдуть час. Психологи виокремлюють у житті дитини важливі періоди, пов'язані із формуванням її як особистості. Вони вважають, що хлопчик чи дівчинка визнають материнський авторитет у період від семи до чотирнадцяти років.
Від чотирнадцяти до двадцяти одного завершується процес формування людської особистості. Надзвичайно зростає роль батька. Дуже важливо, щоб чоловік продемонстрував свій авторитет, звісно, не авторитарний, а демократичний, дружній. Шкода, що в наших фемінізованих школах діти позбавлені спілкування з чоловіками. Дітям потрібний приклад, і не так важливо, ганятиме вчитель з ними м'яча на футбольному полі чи пояснюватиме задачку з фізики».
Психологи кажуть, що кожному чоловікові слід запропонувати пам'ятку, як треба виховувати дитину. Насамперед слід уникати постійних вказівок і повчань. Якщо весь час говоритимете дитині: «Ти — нездара, у тебе нічого не вийде»,— будьте певні: так і буде.
Психологи переконані, що славні наші пані, панночки і панянки, розумниці й красуні не повинні боятися бути слабкими і... жіночними, їм слід частіше звертатися по допомогу до своїх чоловіків, частіше казати їм: «Я вірю в тебе!»
І так само часто звертайтеся до своїх дітей.

Себе пізнаєш по плодах і втілишся у дітях
— Є в психологів такий тест: ми просимо намалювати себе... деревом,— ділиться професійними секретами Людмила Шамрай.— Так визначається пізнання людини самої себе, її особистісна самооцінка. Зазвичай люди малюють щось абстрактне. На запитання: «Яке дерево ви намалювали?» знизують плечима. Мовляв, яка різниця — клен чи тополя? Проте це дуже мудрий тест. Адже яблуня — це не просто дерево, яке росте біля вашого вікна, це підсвідоме проектування ваших потаємних бажань на дійсність. Бо яблуня дає плоди. І від того, які вони, залежить наша самооцінка. Іншими словами, вдалося чи не вдалося наше життя, здійснилися чи не здійснилися наші мрії. Дуже рідко людина асоціює себе з яблунею. Це настільки рідкісне явище, що кожну таку людину запам'ятовуєш на все життя.
А відчути себе щасливою людина може лише тоді, коли все її життя є гармонійним. Якщо ви вранці хочете йти на роботу, а ввечері поспішаєте додому — що ж, ваше життя вдалося. Приклад, звісно, хрестоматійний, але хто його заперечуватиме?
Навряд чи ми почуватимемося щасливими, якщо з нащадками недобрі стосунки. То що ж треба робити, щоб між батьками й дітьми тривав діалог?
Товаришуйте зі своїми дітьми — радять психологи. Спробуйте побачити у своїх дітях не лише «виховний» об'єкт, а людину, яка має право на помилки. Діти часто ображаються, що батьки «зациклені» лише на їхніх шкільних успіхах.
Чи знаєте ви, що дівчинку необхідно попестити протягом дня двадцять п'ять разів, а хлопчика — сорок? — запитують психологи. Батьки часто про це не лише не знають, а навіть і не здогадуються. Досі побутує такий стереотип, що дитину можна «перехвалити» і тоді вона виросте егоїстом. Але ніколи цього не станеться, якщо ви помітите й оціните гарну справу дитини.
Допоміг помити посуд? Подякуйте, скажіть, що син вивільнив ваш час і тепер можна піти на стадіон. Дочка прибирає в кімнаті (а ви переживаєте, що позаливає все водою замість вологого прибирання)? Наберіться терпіння і... похваліть. Іншим разом вона буде вправнішою, а бажання бути корисною для своїх рідних людей залишиться назавжди.
...Христина приходила зі школи, кидала портфель і... Примусити її сісти за уроки було неможливо. Мама кипіла й шипіла, доки не перестала взагалі звертати доньчину увагу на... уроки. Натомість розпитувала її про те, що цікавого відбулося в школі.
«Мамо, чому ти мені вже не нагадуєш, що треба робити уроки?» — цікавилася дівчинка.
«А була впевнена, що ти сама вже все зробила,— відповідала жінка, ховаючи в очах пустотливі бісики.— Ти в мене така розумниця!»
...Напевно, кожен з нас свого часу щось отримав у спадок від своїх рідних. Це може бути будь-що — від квартири до срібної каблучки — «на згадку від бабусі». На жаль, даруючи коштовність, наші рідні тим й обмежуються. Для дитини ж дуже важливо одержати у спадок те, за що вона буде вдячна все своє життя: вашу любов, віру в її сили, підтримку. Власне, це і є помережаний червоною й чорною заполоччю рушничок, на якому мати закодувала життєву долю сина чи доні, безсонними ночами вимолювала, щоб прослався росянистий шлях на довге життя і долю.
Якщо ви зумієте передати нащадкам свою любов і віру в них, це означатиме, що вони одержать найцінніше в людському житті — щастя бути потрібними іншим.

Наталя ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»